Головна  →  Адміністрація  →  Я маю право! Юстиція на кожен день

17.07.2019

Анулювання актових записів цивільного стану

Заява про анулювання актового запису цивільного стану за встановленою формою подається заінтересованою особою до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання або за місцем зберігання актового запису, який підлягає анулюванню при пред'явленні паспорта або паспортного документа

Разом із заявою про анулювання актового запису цивільного стану подаються:

-       свідоцтво про державну реєстрацію акту цивільного стану, яке підлягає анулюванню;

-       інші документи.

У разі анулювання поновленого або повторно складеного актового запису цивільного стану заявник додає письмове пояснення стосовно проведення подвійної державної реєстрації актового запису цивільного стану.

Анулювання поновлених або повторно складених актових записів цивільного стану проводиться відділами державної реєстрації актів цивільного стану в разі виявлення первинного актового запису і за відсутності спору між заінтересованими особами.

При виявленні повторно складеного актового запису цивільного стану анулюванню підлягає актовий запис, який складений пізніше.

За наявності спору між заінтересованими особами питання про анулювання поновлених або повторно складених актових записів вирішується у судовому порядку.

Актовий запис цивільного стану може бути анульований на підставі:

-      рішення суду;

-      висновку районного, районного у містах, міського (міст обласного значення), міськрайонного, міжрайонного відділу державної реєстрації актів цивільного стану головного територіального управління юстиції, складеного у випадках, передбачених статтею 39 Сімейного кодексу України, за заявою заінтересованої особи;

-  висновку відділу державної реєстрації актів цивільного стану управління державної реєстрації головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі про анулювання поновленого або повторно складеного актового запису цивільного стану;

-    висновку дипломатичного представництва або консульської установи України про анулювання первинного актового запису цивільного стану.

Відділ державної реєстрації актів цивільного стану, дипломатичне представництво чи консульська установа України анулює первинні актові записи цивільного стану на підставі рішення суду про:

анулювання актового запису цивільного стану;

визнання шлюбу недійсним;

визнання шлюбу неукладеним;

визнання розірвання шлюбу фіктивним;

скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення померлою у випадках, передбачених статтею 118 Сімейного кодексу України. Актовий запис про розірвання шлюбу анулюється на підставі рішення суду про скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою у разі поновлення шлюбу за спільною заявою подружжя.

Відділ державної реєстрації актів цивільного стану, дипломатичне представництво чи консульська установа України розглядає заяву заінтересованої особи про визнання шлюбу недійсним та складає висновок про анулювання актового запису про шлюб, якщо шлюб зареєстрований:

-     з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;

-     між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою;

-     з особою, яка визнана недієздатною.

У зазначених випадках актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими було зареєстровано шлюб.

Якщо шлюб зареєстровано з особою, яка вже перебуває в іншому шлюбі, то в разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу зазначений повторний шлюб стає дійсним з моменту припинення попереднього шлюбу. Про це робиться відповідна відмітка в першому та другому примірниках актового запису про шлюб.

Наявність одночасного перебування в іншому зареєстрованому шлюбі має бути підтверджена витягами з Державного реєстру актів цивільного стану громадян або копіями відповідних актових записів про шлюб. Родинні стосунки також мають бути підтверджені документально.

У цих випадках складається висновок про анулювання актового запису про шлюб, який є недійсним відповідно до статті 39 Сімейного кодексу України, що разом із зібраними документами надсилається для виконання до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем зберігання першого примірника актового запису, який підлягає анулюванню

За відсутності документів, які підтверджують зазначений факт, складається висновок про відмову.

Відділ державної реєстрації актів цивільного стану, дипломатичне представництво чи консульська установа України за місцем подання заяви про анулювання поновленого або повторно складеного актового запису цивільного стану збирає та надсилає для остаточного розгляду всі зібрані матеріали до відділу державної реєстрації актів цивільного стану управління державної реєстрації головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі за місцем зберігання актового запису, який підлягає анулюванню, для складання висновку про його анулювання або про відмову в цьому. Висновок про анулювання поновленого або повторно складеного актового запису цивільного стану або відмову складається у двох примірниках.

Другий примірник висновку про анулювання актового запису або про відмову в цьому видається заявнику.

Одночасно із прийняттям рішення щодо анулювання актового запису цивільного стану відділ державної реєстрації актів цивільного стану, дипломатичне представництво або консульська установа України, на підставі висновку яких проводиться анулювання актового запису цивільного стану, приймає рішення щодо вилучення і повернення відповідного свідоцтва відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем зберігання актового запису, який підлягає анулюванню.

  

Начальник Дарницького районного

у місті Києві відділу державної реєстрації

актів цивільного стану Головного

територіального управління

юстиції  у місті Києві                                                              Юлія Костюченко

 

Визнання особи безвісно відсутньою

Метою визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою є усунення невизначеності у цивільних та інших правовідносинах за участю цієї особи у випадках її тривалої відсутності у місті постійного проживання та відсутності відомостей про місце її перебування.

Безвісна відсутність – це посвідчення в судовому порядку тривалої відсутності фізичної особи в місці її постійного проживання за умов, якщо не вдалося встановити місце її знаходження (перебування).

Підставами для визнання фізичної особи безвісно відсутньою є сукупність юридичних фактів, до яких включаються:

- відсутність відомостей про перебування фізичної особи у місці її постійного проживання. При цьому слід мати на увазі, що у фізичної особи може бути декілька місць проживання, тому відповідні дані повинні перевірятись  за всіма відомими місцями проживання цієї особи;

- відсутність відомостей про дійсне перебування особи і неможливість отримати такі відомості. Встановлення цих обставин відбувається шляхом надіслання запитів до житлово-експлуатаційних організацій, органів внутрішніх справ, органів місцевого самоврядування за останнім місцем проживання відсутнього, викликом свідків;

- сплив річного строку з дня одержання останніх відомостей про місце перебування фізичної особи. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць – перше січня наступного року;

- наявність у заявника правової зацікавленості у вирішенні питання про визнання особи безвісно відсутньою.

Законодавство не визначає кола осіб, які можуть бути заявниками по даній справі. Разом з тим вважається, що ними можуть бути діти, один з подружжя, батьки, будь-які члени сім’ї, кредитори або інші зацікавлені особи. Не виключається і те, що заявниками можуть бути і зацікавлені юридичні особи.

Правова зацікавленість визнання особи безвісно відсутньою може полягати у необхідності надання утримання за рахунок майна відсутньої особи, виконання її зобов’язань, припинення зобов’язань з участю відсутньої особи.

В багатьох випадках заявники обґрунтовують судове визнання особи безвісно відсутньою необхідністю припинення сплати житлово-комунальних послуг за дану особу, розірвання шлюбу, виїздом дитини безвісно відсутнього за кордон тощо.

Справа про визнання фізичної особи безвісно відсутньою розглядається судом в порядку окремого провадження за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місце перебування якої невідоме, або за місцем знаходження її майна – місце розгляду справи обирає заявник.

У разі визнання доводів заявника обґрунтованими суд ухвалює рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою. На такий випадок чинне законодавство передбачає встановлення опіки над його майном.

Опіка над майном фізичної особи може встановлюватись нотаріусом у двох випадках:

- якщо особа оголошена безвісно відсутньою за рішенням суду;

- якщо місце перебування особи невідоме, до ухвалення рішення про визнання її безвісно відсутньою.

Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, зниклої безвісти, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.

За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, зниклої безвісти, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.

Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи особи, зниклої безвісти.

 

Головний спеціаліст

Управління з питань нотаріату

Н.В. Гурська

 

УМОВИ ТА ПОРЯДОК ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ЗАРОБІТНУ ПЛАТУ, ПЕНСІЮ, СТИПЕНДІЮ ТА ІНШІ ДОХОДИ БОРЖНИКА З МЕТОЮ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ СУДІВ ТА ІНШИХ ОРГАНІВ

Одним із способів примусового виконання рішень майнового характеру є звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, порядок та умови якого визначені Розділом 9 Закону України «Про виконавче провадження».

Так, зокрема статтею 68 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається у разі відсутності в боржника коштів на рахунках у банках чи інших фінансових установах, відсутності чи недостатності майна боржника для покриття в повному обсязі належних до стягнення сум, а також у разі виконання рішень про стягнення періодичних платежів.

За іншими виконавчими документами виконавець має право звернути стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника без застосування заходів примусового звернення стягнення на майно боржника - за письмовою заявою стягувача або за виконавчими документами, сума стягнення за якими не перевищує п’яти мінімальних розмірів заробітної плати.

Про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника виконавець виносить постанову, яка надсилається для виконання підприємству, установі, організації, фізичній особі, фізичній особі - підприємцю, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, фізичні особи - підприємці здійснюють відрахування із заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів боржника і перераховують кошти на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця у строк, встановлений для здійснення зазначених виплат боржнику, а в разі якщо такий строк не встановлено, - до десятого числа місяця, наступного за місяцем, за який здійснюється стягнення. Такі підприємства, установи, організації, фізичні особи, фізичні особи - підприємці щомісяця надсилають виконавцю звіт про здійснені відрахування та виплати за формою, встановленою Міністерством юстиції України.

У разі припинення перерахування коштів стягувачу підприємства, установи, організації, фізичні особи, фізичні особи - підприємці не пізніш як у триденний строк повідомляють виконавцю про причину припинення виплат та зазначають нове місце роботи, проживання чи навчання боржника, якщо воно відоме.

Статтею 68 Закону України «Про виконавче провадження» визначено розмір  можливих відрахувань із заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів боржника.

Так, розмір відрахувань із заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів боржника вираховується із суми, що залишається після утримання податків, зборів та єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Із заробітної плати боржника може бути утримано за виконавчими документами до погашення у повному обсязі заборгованості:

- у разі стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю особи, у зв’язку із втратою годувальника, майнової та/або моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, - 50 відсотків;

- за іншими видами стягнень, якщо інше не передбачено законом, - 20 відсотків.

З пенсії може бути відраховано не більш як 50 відсотків її розміру на утримання членів сім’ї (аліменти), на відшкодування збитків від розкрадання майна підприємств, установ і організацій, на відшкодування пенсіонером шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також у зв’язку із смертю потерпілого, на повернення переплачених сум заробітної плати в передбачених законом випадках.

За іншими видами стягнень може бути відраховано не більш як 20 відсотків пенсії.

Загальний розмір усіх відрахувань під час кожної виплати заробітної плати та інших доходів боржника не може перевищувати 50 відсотків заробітної плати, що має бути виплачена працівнику, у тому числі у разі відрахування за кількома виконавчими документами. Це обмеження не поширюється на відрахування із заробітної плати у разі відбування боржником покарання у виді виправних робіт і стягнення аліментів на неповнолітніх дітей. У таких випадках розмір відрахувань із заробітної плати не може перевищувати 70 відсотків.

Окремий порядок визначено для стягнення аліментів. В статті 71  Закону України «Про виконавче провадження»  зазначено, що порядок стягнення аліментів визначається законом.

Виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України.Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому Сімейним кодексом України.

У разі стягнення аліментів як частки заробітку (доходу) боржника на підприємстві, в установі, організації, фізичної особи, фізичної особи - підприємця відрахування здійснюються з фактичного заробітку (доходу) на підставі постанови виконавця.

Якщо стягнути аліменти в зазначеному розмірі неможливо, підприємство, установа, організація, фізична особа - підприємець, фізична особа, які проводили відрахування, нараховують боржнику заборгованість із сплати аліментів.

Після закінчення строку, передбаченого законом для стягнення аліментів, за відсутності заборгованості із сплати аліментів підприємство, установа, організація, фізична особа - підприємець, фізична особа, які проводили відрахування, повертають виконавцю постанову про стягнення аліментів з відміткою про перерахування в повному обсязі стягувачу присуджених йому сум аліментів. Якщо відраховані з боржника суми аліментів не були перераховані стягувачу, виконавець письмово повідомляє стягувачу про розмір заборгованості, що утворилася, та роз’яснює йому права на звернення з позовом до підприємства, установи, організації, фізичної особи - підприємця, фізичної особи, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію, стипендію чи інші доходи, якщо така заборгованість утворилася з їхньої вини.

Окремо Законом визначено умовизвернення стягнення на допомогу з державного соціального страхування та соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства.

Так, на допомогу з державного соціального страхування, що виплачується в разі тимчасової непрацездатності та в інших випадках, допомогу по безробіттю та соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства, призначену відповідно до Закону України "Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю", стягнення може бути звернено виключно за рішеннями про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також втратою годувальника.

Увага, не може бути звернено стягненняна такі виплати:

1) вихідну допомогу, що виплачується в разі звільнення працівника;

2) компенсацію працівнику витрат у зв’язку з переведенням, направленням на роботу до іншої місцевості чи службовим відрядженням;

3) польове забезпечення, надбавки до заробітної плати, інші кошти, що виплачуються замість добових і квартирних;

4) матеріальну допомогу особам, які втратили право на допомогу по безробіттю;

5) допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами;

6) одноразову допомогу у зв’язку з народженням дитини;

7) допомогу при усиновленні дитини;

8) допомогу на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування;

9) допомогу на дітей одиноким матерям;

10) допомогу особам, зайнятим доглядом трьох і більше дітей віком до 16 років, по догляду за дитиною з інвалідністю, по тимчасовій непрацездатності у зв’язку з доглядом за хворою дитиною, а також на іншу допомогу на дітей, передбачену законом;

11) допомогу на лікування;

12) допомогу на поховання;

13) щомісячну грошову допомогу у зв’язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства громадян, які проживають на території, що зазнала радіоактивного забруднення;

14) дотації на обіди, придбання путівок до санаторіїв і будинків відпочинку за рахунок фонду споживання.

2. Стягнення не здійснюється також із сум:

1) неоподатковуваного розміру матеріальної допомоги;

2) грошової компенсації за видане обмундирування і натуральне постачання;

3) вихідної допомоги в разі звільнення (виходу у відставку) з військової служби, служби в поліції та Державної кримінально-виконавчої служби України, а також грошового забезпечення, що не має постійного характеру, та в інших випадках, передбачених законом;

4) одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов’язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві;

5) грошової допомоги, пов’язаної з безоплатним забезпеченням протезування (ортезування) учасника антитерористичної операції, учасника здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, які втратили функціональні можливості кінцівок, благодійної допомоги, отриманої зазначеними особами, незалежно від її розміру та джерела походження.

 

Святошинський районний відділ

державної виконавчої служби міста Київ

Головного територіального

управління юстиції у місті Києві

 

Повторна видача свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану.

Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» (далі - Закон) та Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України 18.10.2000 №52/5 (далі – Правила) актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

Державній реєстрації відповідно до Закону підлягають народження фізичної особи та її походження, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть.

Повторна видача свідоцтва про державну реєстрацію актів цивільного стану, оригінал якого було вкрадено, загублено, пошкоджено чи знищено, та повторна видача свідоцтва у разі внесення змін до актового запису чи його поновлення здійснюються відділами державної реєстрації актів цивільного стану, дипломатичними представництвами і консульськими установами України на підставі актового запису цивільного стану за заявою особи, щодо якої складено запис, батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, представника закладу охорони здоров'я, навчального або іншого дитячого закладу, де постійно перебуває дитина, органу опіки та піклування.

Повторна видача свідоцтва про державну реєстрацію акту цивільного стану здійснюється за заявою особи, щодо якої складено запис, батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, представника закладу охорони здоров'я, навчального або іншого дитячого закладу, де постійно перебуває дитина, органу опіки та піклування. Свідоцтво про державну реєстрацію акту цивільного стану видається представникам зазначених установ за довіреністю установи та при пред'явленні документів, що посвідчують їх особу.

Особам, яким виповнилося 16 років, свідоцтво про державну реєстрацію акту цивільного стану може повторно видаватися за наявності паспорта (паспортного документа).

Свідоцтва про народження дітей повторно видаються їх батькам і усиновителям незалежно від віку дитини.

Свідоцтво про смерть повторно видається другому з подружжя, а також дітям, у тому числі й усиновленим, та їх законним представникам, близьким родичам померлого (братам і сестрам, онукам, діду і бабі як з боку батька, так і з боку матері), особі, яка є спадкоємцем за законом або заповітом, представникові органу опіки та піклування у разі виконання ним повноважень з опіки та піклування стосовно осіб, які мають право на отримання такого свідоцтва.

Особі, позбавленій батьківських прав, свідоцтва про народження дітей повторно не видаються.

Після припинення шлюбу внаслідок його розірвання свідоцтва про шлюб повторно не видаються. У таких випадках на письмове прохання заявників відділ державної реєстрації актів цивільного стану видає витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища.

Свідоцтва про державну реєстрацію актів цивільного стану можуть повторно видаватись представнику особи, яка має право на повторне отримання свідоцтва про державну реєстрацію акту цивільного стану, у разі документального підтвердження його повноважень.

 На свідоцтвах про державну реєстрацію актів цивільного стану, що повторно видаються, робиться відмітка «Повторно».

У заяві щодо повторної видачі відповідного свідоцтва про державну реєстрацію акту цивільного стану зазначаються: прізвище, власне ім'я, по батькові та адреса заявника; прізвище, власне ім'я, по батькові особи, щодо якої запитується свідоцтво; яке необхідне свідоцтво; коли і яким органом державної реєстрації актів цивільного стану складено актовий запис цивільного стану; мета запиту цього свідоцтва та проставляється особистий підпис заявника.

 

Начальник Подільського районного

у місті Києві відділу державної реєстрації
актів цивільного стану Головного

територіального управління юстиції у місті Києві                                 Наталія МАКАРЕНКО

 

ПОСВІДЧЕННЯ ЧАСУ ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ДОКУМЕНТА

Право кожного громадянина України на одержання професійної правничої допомоги закріплено в статті 59 Конституції України. Серед правозахисних органів України нотаріат займає гідне місце – забезпечує реалізацію цього конституційного права громадян. Нотаріус посвідчує лише безспірні права та безспірні факти, у наявності яких він може переконатися безпосередньо або на підставі відповідних документів.

Україна належить до країн континентальної правової системи, що зумовлює схожість компетенції українського нотаріату з латинським. Основним законодавчим актом, який регулює діяльність нотаріату в державі, є Закон України « Про нотаріат».

У Законі міститься й перелік нотаріальних дій, які виконують нотаріуси. Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами мають однакову юридичну силу.

Одним із завдань нотаріату в Україні є посвідчення фактів, що мають юридичне значення з метою надання їм юридичної вірогідності. Посвідчення окремих фактів, одним з яких є факт посвідчення часу пред’явлення документа, що передбачені статтею 34 Закону України «Про нотаріат», є юридичними діями. Посвідчення таких фактів відбувається за усним зверненням особи і не потребує від них письмової заяви з проханням посвідчити той чи інший факт. Нотаріальні дії щодо посвідчення фактів вчиняються нотаріусом незалежно від місцезнаходження а також місця проживання особи, яка звернулась за вчиненням такої нотаріальної дії.

Громадянам необхідно знати, що посадові особи місцевих рад, на яких покладено функції вчинення окремих нотаріальних дій, не мають права вчиняти дії щодо посвідчення фактів, про які йдеться.

Нотаріус посвідчує час пред’явлення йому особою документа згідно статті 83 Закону України «Про нотаріат». На підтвердження цієї обставини нотаріус робить посвідчувальний напис на документі із зазначенням особи, яка його пред’явила.

Посвідчення факту часу пред’явлення документа виникає з метою забезпечення пріоритету винаходу, раціоналізаторської пропозиції чи якоїсь іншої авторської праці з метою забезпечення себе від присвоєння авторства іншими особами, або з метою мати додатковий доказ авторства винаходу.

Для посвідчення цього факту автори можуть подавати описи винаходу або раціоналізаторської пропозиції іноді разом з кресленнями, схемами та ескізами, автореферати, тези та інше.  

На практиці необхідність у вчиненні вказаної нотаріальної дії настає у разі ліквідації установи або організації, у відрядження до якої особа прибула. Не маючи можливості зробити відповідну відмітку на відрядному посвідченні стосовно факту і часу прибуття особи, громадянин може звернутись до нотаріуса, який посвідчить час пред’явлення відрядного посвідчення.

Перед вчиненням цієї нотаріальної дії нотаріус встановлює особу громадянина, який подав документ, і на підтвердження часу пред’явлення документу проставляє посвідчувальний напис безпосередньо на документі із зазначенням особи, яка подала документ. Використання спеціальних бланків нотаріальних документів для вчинення цієї нотаріальної дії законодавством України не передбачено.

Громадянин подає документ у двох примірниках, на яких нотаріус проставляє посвідчувальний напис. Один примірник видається заявнику, а другий залишається в справах нотаріуса. В разі подання одного примірника, нотаріус виготовляє його копію, яка залишається у нотаріуса. Якщо документ викладено на двох чи більше аркушах, нотаріус після проставлення посвідчувального напису прошиває його та скріплює печаткою із зазначенням кількості аркушів документу. Коли ж подано декілька документів, посвідчувальний напис вчинюється на кожному документі окремо і кожний з них фіксується в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за своїм реєстровим номером.

 

Державний нотаріус 

Дванадцятої київської

державної нотаріальної контори

Т.В.Матвієнко

 

Загальні правила етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування

Сучасний етап у розвитку етичної поведінки пов’язаний з питаннями, від характеру вирішення яких багато в чому залежить становище людини у світі.

Етика – наука про мораль.  Дане твердження – одне з небагатьох, щодо

якого збігаються теорія і практика, історичний досвід морального розвитку в

цілому і його конкретні періоди.

Предметом етики є мораль. Вона вивчає особливу сферу людської діяльності, її закономірності та прояви в історичній практиці людей, у моральних поглядах, у структурі моральної свідомості.

Професійна етика – сформована система конкретних моральних норм із супутніми їм практичними правилами, які «обслуговують» ту чи іншу галузь людської діяльності.

Професійна етика державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування – сукупність моральних правил поведінки, за допомогою яких можна оцінити їх діяльність з точки зору таких цінностей, як справедливість, доброчесність, сумлінність, гідність, лояльність, чуйність, толерантність, відповідальність, професіоналізм тощо.

Загальні правила є узагальненням стандартів етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, якими вони зобов'язані керуватися під час виконання своїх посадових обов'язків.

Основною метою діяльності державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування є служіння народу України та територіальній громаді, охорона та сприяння реалізації прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина.

Поведінка державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування має забезпечувати довіру суспільства до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування.

Державні службовці повинні сумлінно, компетентно, результативно і відповідально виконувати свої посадові обов'язки, проявляти ініціативу, а також не допускати ухилення від прийняття рішень та відповідальності за свої дії та рішення. А також, повинні неухильно дотримуватись загальновизнаних етичних норм поведінки, бути доброзичливими та ввічливими, дотримуватись високої культури спілкування (не допускати використання нецензурної лексики, підвищеної інтонації), з повагою ставитись до прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, об'єднань громадян, інших юридичних осіб, не проявляти свавілля або байдужість до їхніх правомірних дій та вимог, запобігати виникненню конфліктів у стосунках з громадянами, керівниками, колегами та підлеглими, виконувати свої посадові обов'язки чесно і неупереджено, незважаючи на особисті ідеологічні, релігійні або інші погляди, не надавати будь-яких переваг та не виявляти прихильність до окремих фізичних чи юридичних осіб, громадських і релігійних організацій.

Етична поведінка державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування ґрунтується на принципах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, визначених Законами України "Про державну службу" і "Про службу в органах місцевого самоврядування", а також загальних вимогах до поведінки цих осіб, визначених Законом України "Про запобігання корупції".

Новий час – нові цілі, але без сумніву можна стверджувати, що завжди

найвищими цінностями були, є і будуть добро, совість, справедливість та честь.

                         

Начальник Центрального відділу

державної реєстрації шлюбів

Головного територіального

управління юстиції у місті Києві

Чеснокова Валентина Валеріївна

 

РЕЄСТРАЦІЯ НАРОДЖЕННЯ ДИТИНИ І ВИЗНАЧЕННЯ ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ

Порядок державної реєстрації народження дитини врегульованим розділом 3 Сімейного кодексу України, статтею 13 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 02.12.2010 року та Главою 1 Розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України 18.10.2000  року № 52/5 (у редакції наказу Мін’юсту від 24.12.2010 р. №3307/5).

Батьки зобов’язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Невиконання обов'язку зареєструвати народження дитини є підставою для покладення на батьків адміністративної відповідальності. Зокрема, за ч. 2 ст. 212-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення несвоєчасна без поважної причини реєстрація батьками народження дитини в державних органах реєстрації актів цивільного стану тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Державна реєстрація народження дитини проводиться за заявою батьків, чи одного з них, за місцем її народження або за місцем проживання батьків.

У разі смерті батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати народження дитини державна реєстрація провадиться за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.

Державна реєстрація народження дитини проводиться в день звернення заявника.

Одночасно із заявою про державну реєстрацію народження подаються:

а) паспорти або паспортні документи, що посвідчують особи батьків (одного з них). Якщо батьки дитини є іноземцями, до органу державної реєстрації актів цивільного стану подаються нотаріально посвідчені переклади їх паспортів на ураїнську мову та документи, які засвідчують легальність перебування на території України.

б) паспорт або паспортний документ, що посвідчує особу заявника, у разі, якщо державна реєстрація народження провадиться не батьками, а іншою особою;

в) документ, який є підставою для внесення відомостей про батька дитини (свідоцтво про шлюб, заява матері, спільна заява матері та батька дитини).

Підставами для державної реєстрації народження є:       

а) медичне свідоцтво про народження форми № 103/о,  що видається закладами охорони здоров'я незалежно від підпорядкування та форми власності, де приймаються пологи. У разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я державна реєстрація народження проводиться на підставі медичного свідоцтва про народження або медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (форма № 103-1/о), та висновку про підтвердження факту народження дитини поза закладом охорони здоров’я;

б) медичне свідоцтво про народження, медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу. Ці документи подаються для державної реєстрації народження дитини, яка досягла одного року і більше;

в) акт, складений відповідними посадовими особами (капітаном судна, командиром, начальником потягу тощо) за участю двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо лікар або фельдшер були на транспортному засобі), у випадку народження дитини на морському, річковому, повітряному судні, у потязі або в іншому транспортному засобі. У разі відсутності лікаря або фельдшера державна реєстрація народження провадиться на підставі вказаного акта та медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу форми № 103-1/о;

г) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть форми № 106-2/0;

д) рішення суду, постановлене відповідно до статті 317 Цивільного процесуального кодексу України, про встановлення факту народження, що відбулося на тимчасово окупованій території України;

є) документи, необхідні для визначення походження дитини від батьків, передбачені статтями 121, 125, 135 Сімейного кодексу України.

Варто зауважити, що за відсутності вищезазначених підстав для державної реєстрації народження, державна реєстрація народження провадиться на підставі рішення суду про встановлення факту народження даною жінкою.

Державна реєстрація народження дитини здійснюється з одночасним визначенням її походження та присвоєння прізвища, імені та по батькові.

Так, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров’я про народження дружиною дитини.

Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя.

Подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір’ю дитини заяви про визнання батьківства. 

Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від батька може бути визначене за спільною заявою матері та чоловіка, який вважає себе батьком. 

Якщо батьки не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається за заявою матері та батька дитини про визнання батьківства.

Якщо мати дитини не перебуває у шлюбі та немає спільної заяви батьків, прізвище та громадянство батька дитини зазначається за прізвищем та громадянством матері, а власне ім'я та по батькові - за вказівкою матері у заяві про державну реєстрацію народження відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Якщо батьки дитини мають спільне прізвище, то це прізвище присвоюється і дітям. При різних прізвищах за письмовою згодою батьків дитині присвоюється прізвище батька чи матері або подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ, про що робиться відповідний запис у графі "Для відміток" актового запису про народження, який засвідчується підписами обох батьків.

У разі якщо мати чи батько дитини не може особисто з'явитись до органу державної реєстрації актів цивільного стану, то її (його) заява, справжність підпису на якій має бути нотаріально засвідченою, може бути подана через представника. Повноваження представника мають ґрунтуватися на нотаріально посвідченій довіреності.

При державній реєстрації народження дитині може бути присвоєно не більше двох власних імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько.

У разі відсутності при державній реєстрації народження згоди батьків щодо присвоєння прізвища або власного імені спір вирішується органами опіки й піклування або судом.

По батькові дитині присвоюється за власним іменем батька. Якщо батько має подвійне власне ім'я, то по батькові дитині присвоюється за одним із них на вибір батьків.

По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за власним іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

Якщо при державній реєстрації народження дитини відомості про батька внесені за заявою матері, то разом із свідоцтвом про народження дитини відділом державної реєстрації актів цивільного стану видається витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першою статті 135 Сімейного кодексу України.

Державна реєстрація народження дитини, яка досягла одного року і більше, проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання дитини за заявою батьків або інших заінтересованих осіб за наявності документів про народження і перебування дитини під наглядом закладу охорони здоров'я та довідки з місця проживання дитини.

У разі досягнення дитиною шістнадцяти років державна реєстрація її народження може проводитися за її особистою заявою з пред'явленням паспорта.

Звертаємо увагу, що у зв’язку з неможливістю виконувати повноваження відділами державної реєстрації актів цивільного стану Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях або у районі проведення операції Об’єднаних сил, державна реєстрація актів цивільного стану громадян здійснюється відділами  за межами цієї території за місцем звернення заявника.

Підставами для відмови у державній реєстрації народження можуть бути:

-         державна реєстрація суперечить вимогам законодавства України;

-         державна реєстрація повинна проводитись в іншому органі державної реєстрації актів цивільного стану;

-         з проханням про державну реєстрацію звернулася недієздатна особа або особа, яка не має необхідних для цього повноважень.

З метою створення сприятливих умов, спрямованих на спрощення доступу громадян до адміністративних послуг щодо державної реєстрації народження дитини в 2015 році Міністерством юстиції України запроваджено пілотний проект з прийому заяв на державну реєстрацію народження та вручення свідоцтв безпосередньо в пологових будинках. При цьому, компетенція пологових будинків не розширилася, а саме в їх приміщенні відтепер знаходиться співробітник відділу ДРАЦС, який приймає необхідні документи та видає свідоцтво про народження.

Перелік документів для реєстрації народження у пологовому будинку не відрізняється від того, що необхідний для реєстрації безпосередньо в органах державної реєстрації актів цивільного стану.

В результаті цієї новації батьки новонароджених забезпечені повним пакетом послуг, які дозволяють виконати всі юридичні формальності, пов’язані з народженням дитини, не виходячи з медичної установи.

 

Головний спеціаліст Печерського районного

у місті Києві відділу державної реєстрації актів

цивільного стану Головного територіального

управління юстиції у місті Києві

Ганна ШКОЛЬНА

 

Робота відділів державної реєстрації актів цивільного стану.

Реєстрація народження людини, вибір імені, одруження, розлучення, а також реєстрування факту смерті до початку ХХ століття були прерогативою церкви. Відтоді й донині в нашій країні за всі значущі в житті людини події відповідають відділи державної реєстрації актів цивільного стану – РАЦСи, що функціонують відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану».

Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть.

На сучасному етапі реєстрація актів цивільного стану проводиться в електронному та паперовому вигляді. Реєструють акти цивільного стану спеціалісти, що мають вищу юридичну освіту. На підтвердження державної реєстрації актів цивільного стану громадянам видаються свідоцтва встановленого зразка та/або витяги з державного реєстру актів цивільного стану. На сьогоднішній день є 5 видів державної реєстрації : про народження, про смерть, про шлюб, про розірвання шлюбу, про зміну імені ( з 1949 року).

Найважливішими нормативно-правовими актами, якими керуються відділи при державній реєстрації актів цивільного стану сьогодні, є Сімейний кодекс України та Закон України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану».

Велика робота проводиться у відділах ДРАЦС для підтримання у належному стані приміщень, де проводяться урочисті реєстрації шлюбів, удосконалюються обрядові послуги. Відділи проводять правороз’яснювальну роботу, виступаючи в засобах масової інформації, в установах, організаціях, оприлюднюючи інформацію на веб - сайтах.

Оскільки послуги, що надаються у відділах РАЦС є надзвичайно важливими для громадян, часто проводяться у найважливіші хвилини життя людей, багато зусиль йде на удосконалення організації прийому.

Робота  РАЦСу як основного органу, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації актів цивільного стану, постійно вдосконалюється. Починаючи з 2015 року, згідно із наказом Міністерства юстиції України №1187/5 «Про запровадження пілотного проекту щодо подання заяв у сфері державної реєстрації актів цивільного стану через мережу Інтернет» в електронному режимі можливо:

- заповнити заяву, передбачену Правилами державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, Правилами внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, Інструкцією з ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян;

-  надіслати до відділів державної реєстрації актів цивільного стану скан-копії документів, необхідних для державної реєстрації актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, у форматі, придатному для роздрукування або зчитування цих документів в електронному вигляді;

- здійснити попередній запис на відвідування відділу державної реєстрації актів цивільного стану із зазначенням зручних дати і часу;

- оплатити з використанням платіжних систем послуги відділів державної реєстрації актів цивільного стану;

- отримати консультації працівників відділу державної реєстрації актів цивільного стану щодо надісланих через Веб-портал заяв або звернень.

 

Голосіївський районний у місті Києві

відділ державної реєстрації

актів цивільного стану

Головного територіального

управління юстиції у місті Києві

 

Розірвання шлюбу в судовому порядку

Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим або внаслідок його розірвання. Якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті. Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання, що передбачено статтею 104 Сімейного кодексу України.

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання:

-   за спільною заявою подружжя, яке не має дітей  або одного з них , якщо другий із подружжя визнаний безвісно відсутнім або визнаний недієздатним;

-    за спільною заявою подружжя яке має дітей на підставі рішення суду;

-    за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду.

Відповідно до статті 109 Сімейного кодексу України, подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.

Статтею 110 Сімейного кодексу України врегульовано, право на пред'явлення позову про розірвання шлюбу. Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки кримінального правопорушення, щодо другого з подружжя або дитини. Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою. Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини. Опікун має право пред'явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним.

Суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

Суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.

 У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.

Рішення суду про розірвання шлюбу після набрання ним законної сили надсилається судом до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб.

Правилами державної реєстрації актів цивільного стану в  Україні, затвердженими наказом  Міністерства юстиції України 18.10.2000  № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 24.12.2010 № 3307/5), встановлено порядок виконання рішення суду про розірвання шлюбу, постановленого судом після набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" (після 27.07.2010 року).

Відділ державної реєстрації актів цивільного стану, який отримав рішення суду про розірвання шлюбу, повинен у день його надходження зробити відмітку про розірвання шлюбу на лицьовому боці актового запису про шлюб, зазначивши дату і номер рішення суду, повне найменування суду, яким ухвалено рішення, а також внести відповідні відомості до Державного реєстру актів цивільного стану громадян.

Якщо актовий запис про шлюб зберігається в іншому відділі державної реєстрації актів цивільного стану України, відділ державної реєстрації актів цивільного стану, який отримав рішення суду про розірвання шлюбу, повинен у день надходження рішення надіслати його до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцезнаходженням актового запису про шлюб для проставлення відповідної відмітки в день його надходження, та внесення відповідних відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян, крім випадку зберігання цього запису на тимчасово окупованій території України.

У разі зберігання актового запису про шлюб на тимчасово окупованих територіях Донецької або Луганської областей рішення суду про розірвання шлюбу надсилається до відділів державної реєстрації актів цивільного стану відповідних управлінь державної реєстрації головних територіальних управлінь юстиції у Донецькій та Луганській областях, а у разі зберігання такого актового запису на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим - до відділу державної реєстрації актів цивільного стану управління державної реєстрації головного територіального управління юстиції у Херсонській області.

Відділ державної реєстрації актів цивільного стану направляє рішення суду про розірвання шлюбу до компетентного органу іноземної держави за місцезнаходженням актового запису про шлюб, якщо між Україною і цією державою укладено договір про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах.

Якщо особи, шлюб між якими розірвано, заявляють про відсутність в актовому записі про шлюб відмітки про розірвання шлюбу, здійснене в судовому порядку, та пред’являють відповідне рішення суду, відділ державної реєстрації актів цивільного стану перевіряє у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян наявність в актовому записі про шлюб відомостей про розірвання шлюбу.

У разі відсутності відмітки про розірвання шлюбу за рішенням суду в актовому записі про шлюб або актового запису про шлюб у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян особам роз’яснюється, що відмітку про розірвання шлюбу буде проставлено після одержання відповіді відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем зберігання актового запису про шлюб. Зазначена перевірка не здійснюється у випадку зберігання запису на тимчасово окупованій території України.

Для одержання відповіді про наявність або відсутність відмітки про розірвання шлюбу за рішенням суду в актовому записі про шлюб відділ державної реєстрації актів цивільного стану в день звернення заявника направляє за допомогою засобів телекомунікаційного зв’язку відповідний запит до відділу державної реєстрації актів цивільного стану України за місцем зберігання актового запису про шлюб.

Відділ державної реєстрації актів цивільного стану, який одержав запит, не пізніше наступного дня повідомляє про наявність відмітки про розірвання шлюбу із зазначенням дати і номера рішення суду, повного найменування суду, яким ухвалено рішення, або про її відсутність.

Якщо актовий запис про шлюб, в якому відсутня відмітка про розірвання шлюбу, зберігається у відділі державної реєстрації  актів цивільного стану за місцем звернення заявника, відділ проставляє її з дотриманням абзацу другого цього пункту із залишенням ксерокопії рішення суду або з дотриманням абзаців третього, четвертого цього пункту направляє рішення суду про розірвання шлюбу до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем зберігання актового запису про шлюб.

Про проставлену відмітку відділ державної реєстрації актів цивільного стану за місцем зберігання актового запису про шлюб у той самий день інформує відділ державної реєстрації актів цивільного стану за місцем звернення заявника.          

На прохання заявника для підтвердження наявності відмітки про розірвання шлюбу в актовому записі про шлюб може бути видано витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян.

 

Автор статті – Кудря Наталія Віталіївна,

заступник начальника Солом’янського районного у

місті Києві відділу державної реєстрації актів

цивільного стану Головного територіального

управління юстиції у місті Києві

 

Різниця між усиновленням та встановленням батьківства

В повсякденному житті батьки часто плутають ці поняття, що іноді призводить до непорозумінь при виборі шляху визначення способу запису чоловіка батьком дитини (в суді чи у відділі державної реєстрації актів цивільного стану), тому спробуємо зрозуміти різницю.

Статтею 125 Сімейного кодексу України (далі - Кодекс)  передбачено, що якщо батько та мати дитини не перебувають у шлюбі між собою походження дитини від батька визначається за заявою батька та матері дитини або за рішенням суду. Частиною першою статті 130 Кодексу передбачена можливість встановлення факту батьківства в судовому порядку, у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір’ю дитини.

Таким чином, визнання батьківства – це юридичний факт, що підтверджує кровне походження дитини від батьків.

Стаття 207 Кодексу визначає, що усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. 

Усиновлювачами, згідно зі статтею 211 Кодексу може бути подружжя. Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі. Якщо дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з яким її батько не перебуває у шлюбі. Якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Якщо дитина має лише матір або лише батька, які у зв’язку з усиновленням втрачають правовий зв'язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка.

Статтями 229, 231, 233 Кодексу визначено, що особа яка подала заяву про усиновлення може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір’ю, батьком дитини. Якщо усиновлювачами одночасно є жінка та чоловік, то вони записуються батьками дитини, одночасно змінюються прізвище та по батькові дитини. На підставі рішення суду в актовий запис про народження дитини державний орган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни та видає нове свідоцтво про народження з урахуванням таких змін.

Питання про запис усиновлювачів батьками дитини в інтересах збереження таємниці усиновлення в актовому записі про народження знаходиться виключно в компетенції суду.

Таким чином, основна різниця між цими на перший погляд, схожими поняттями існує величезна відмінність, яка полягає саме у кровній спорідненості дитини з батьком. Тому, якщо чоловік є біологічним батьком дитини, статус матері в документах про народження визначено відповідно до статті 135 Сімейного кодексу (так звана «одинока мама») – потрібно звернутись до відділу державної реєстрації актів цивільного стану. А  у разі, якщо чоловік немає біологічного зв’язку з дитиною, або навіть має, але з певних причин, в документах про народження дитини зазначено іншого батьком (наприклад, законного чоловіка матері) - необхідно звертатись до суду.

 

Відділ державної реєстрації

актів цивільного стану

Управління державної реєстрації

Головного територіального

управління юстиції у місті Києві - заступник начальника

Упорядник, Богдана Братішко

 

 

15.07.2019

«Адміністративна послуга з видачі документів, що містяться в реєстраційній справі»

На підставі п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» (далі – Закон про реєстрацію), реєстраційна справа - сукупність документів у паперовій та/або електронній формі, що подавалися для проведення реєстраційних дій, при цьому ведення реєстраційної справи відноситься до повноважень державного реєстратора.

Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі (далі – ЄДР), є відкритими і загальнодоступними (крім реєстраційних номерів облікових карток платників податків та паспортних даних) та у випадках, передбачених цим Законом, за їх надання стягується плата (ч. 1 ст. 11 Закону про реєстрацію).

Що стосується громадських формувань, вище зазначені дані надаються у вигляді основних відомостей, шляхом їх пошуку за найменуванням та видом громадського формування, перегляду, копіювання та роздрукування (якщо йде мова про громадське формування без статусу юридичної особи); за результатом надання адміністративних послуг, шляхом пошуку за кодом доступу, перегляду, копіювання та роздрукування; оприлюднення публічної інформації з ЄДР у формі відкритих даних відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації»; виписок у паперовій формі для проставлення апостилю та в електронній формі, тощо. Виписки та документи в паперовій формі, що містяться в реєстраційній справі, надаються протягом 24 годин після надходження запиту, крім вихідних та святкових днів.

Порядок надання відомостей з ЄДР, перелік додаткових відомостей, до яких надається безоплатний доступ через портал електронних сервісів, форма та зміст виписки, витягу визначаються Міністерством юстиції України в Порядку надання відомостей з Єдиного державного реєстру (ч. 6 ст. 11 Закону про реєстрацію). 

Посилаючись на норми Порядку надання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних-осіб підприємців та громадських формувань (далі – Порядок), документи, що містяться в реєстраційній справі, у паперовій формі надаються за запитом про надання документів, що містяться в реєстраційній справі відповідної юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної, фізичної особи - підприємця, заявника, шляхом звернення до центру надання адміністративних послуг, утвореного при суб’єкті державної реєстрації, що відповідно до Закону про реєстрацію уповноважений зберігати реєстраційні справи у паперовій формі (абз. 1 п. 1 розділу 3 Порядку).

Натомість, якщо державна реєстрація проводиться Міністерством юстиції України та його територіальними органами, документи, що містяться в реєстраційній справі у паперовій формі, надаються за запитом заявника шляхом звернення до Міністерства юстиції України або його територіальних органів, що відповідно до закону уповноважені зберігати реєстраційні справи у паперовій формі (абз. 2 п. 1 розділу 3 Порядку).

В свою чергу, державний реєстратор (уповноважена особа) формує та роздруковує запит, на якому заявник проставляє власний підпис за умови відсутності зауважень до відомостей, зазначених у ньому, при цьому встановлюється посвідчення такої особи (заявника) за відповідним документом. Обсяг повноважень особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи, перевіряється на підставі відомостей з Єдиного державного реєстру.

Разом із запитом заявник подає документ, що підтверджує внесення плати за надання документа в паперовій формі, що міститься у реєстраційній справі. Плата справляється за кожен отриманий документ (п. 5 розділу 3 Порядку). У запиті щодо надання документів, що містяться в реєстраційній справі, зазначаються критерії пошуку, передбачені п. 7 розділу ІІ цього Порядку. Кількість документів, щодо яких подається запит, не обмежується.

За результатом розгляду запиту щодо надання документів, що містяться в реєстраційній справі, державний реєстратор виготовляє копії таких документів для надання їх заявнику.

У разі якщо документи, що містяться в реєстраційній справі, містять відомості про реєстраційні номери облікових карток платників податків та/або паспортні дані фізичних осіб, що відповідно до вимог законодавства не можуть бути надані заявнику, державний реєстратор забезпечує виготовлення копій відповідних документів без відображення відомостей про реєстраційні номери облікових карток платників податків та/або паспортних даних фізичних осіб. Про отримання копій документів, що містяться в реєстраційній справі, заявник робить відмітку на відповідному запиті з проставлянням власного підпису та дати отримання.

Запит та документ, поданий разом з ним, зберігається у суб’єкта державної реєстрації, центрі надання адміністративних послуг відповідно до законодавства протягом трьох років. Встановлений зразок запиту міститься у вище згаданому Порядку (додаток № 3).

За надання відомостей з ЄДР справляється плата в такому розмірі: 1) 0,05 прожиткового мінімуму для працездатних осіб - за надання виписки для проставлення апостилю та витягу в паперовій формі; 2) 0,07 прожиткового мінімуму для працездатних осіб - за надання документа в паперовій формі, що міститься в реєстраційній справі; 3) 75 відсотків плати, встановленої цією частиною за надання відповідного документа в паперовій формі - за надання витягу в електронній формі та документа в електронній формі, що міститься в реєстраційній справі (ч. 4 ст. 36 Закону про реєстрацію).         

Адміністративний збір та плата за надання відомостей з ЄДР справляються у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленому законом на 1 січня календарного року, в якому подаються відповідні документи для проведення реєстраційної дії або запит про надання відомостей з ЄДР, та округлюються до найближчих 10 гривень (ч. 5 ст. 36 Закону про реєстрацію).

  Головний спеціаліст відділу державної

реєстрації друкованих засобів масової

інформації та громадських формувань

Управління державної реєстрації Головного

територіального управління  юстиції

у місті Києві - державний реєстратор                                       Ю. М. Василенко

 

 

Різниця між усиновленням та встановленням батьківства

В повсякденному житті батьки часто плутають ці поняття, що іноді призводить до непорозумінь при виборі шляху визначення способу запису чоловіка батьком дитини (в суді чи у відділі державної реєстрації актів цивільного стану), тому спробуємо зрозуміти різницю.

Статтею 125 Сімейного кодексу України (далі - Кодекс)  передбачено, що якщо батько та мати дитини не перебувають у шлюбі між собою походження дитини від батька визначається за заявою батька та матері дитини або за рішенням суду. Частиною першою статті 130 Кодексу передбачена можливість встановлення факту батьківства в судовому порядку, у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір’ю дитини.

Таким чином, визнання батьківства – це юридичний факт, що підтверджує кровне походження дитини від батьків.

Стаття 207 Кодексу визначає, що усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. 

Усиновлювачами, згідно зі статтею 211 Кодексу може бути подружжя. Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі. Якщо дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з яким її батько не перебуває у шлюбі. Якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Якщо дитина має лише матір або лише батька, які у зв’язку з усиновленням втрачають правовий зв'язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка.

Статтями 229, 231, 233 Кодексу визначено, що особа яка подала заяву про усиновлення може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір’ю, батьком дитини. Якщо усиновлювачами одночасно є жінка та чоловік, то вони записуються батьками дитини, одночасно змінюються прізвище та по батькові дитини. На підставі рішення суду в актовий запис про народження дитини державний орган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни та видає нове свідоцтво про народження з урахуванням таких змін.

Питання про запис усиновлювачів батьками дитини в інтересах збереження таємниці усиновлення в актовому записі про народження знаходиться виключно в компетенції суду.

Таким чином, основна різниця між цими на перший погляд, схожими поняттями існує величезна відмінність, яка полягає саме у кровній спорідненості дитини з батьком. Тому, якщо чоловік є біологічним батьком дитини, статус матері в документах про народження визначено відповідно до статті 135 Сімейного кодексу (так звана «одинока мама») – потрібно звернутись до відділу державної реєстрації актів цивільного стану. А  у разі, якщо чоловік немає біологічного зв’язку з дитиною, або навіть має, але з певних причин, в документах про народження дитини зазначено іншого батьком (наприклад, законного чоловіка матері) - необхідно звертатись до суду.

 

Відділ державної реєстрації

актів цивільного стану

Управління державної реєстрації

Головного територіального

управління юстиції у місті Києві - заступник начальника

Упорядник, Богдана Братішко

 

BPEГУЛЮВАННЯ CIМЕЙНOГO СПOРУ БЕЗ СУДOВИХ ПРOЦЕДУР-CІМЕЙНА MEДIAЦIЯ

Маєте бажання  розірвати шлюб, розділити майно, укласти шлюбний договір, встановити графік побачень з дитиною після розірвання шлюбу, вирішити спадкові спори, встановити роздільне проживання подружжя ,опіку над дітьми, вирішити питання аліментів та утримання дітей дешевше, швидше, конфіденційно? Якщо відповідь позитивна, то Вам потрібен медіатор. Дивне незрозуміле слово, щось нове, чи не так?

Як відомо, медіація – це ефективний альтернативний спосіб врегулювання спору за допомогою посередника, який не є представником органу державної влади, не виконує функцій судді та не приймає остаточного рішення.

Спектр застосування медіації у міжнародній практиці є настільки широким, що може включати навіть врегулювання конфліктів, що виникли в результаті вчинення незначних кримінальних правопорушень, наприклад, дрібних крадіжок, завдання шкоди майну, тощо.

Світова практика йде тим шляхом, що застосування медіації є більш результативним, ніж звернення до суду. Суд вважається крайньою інстанцією, до якої звертаються учасники конфлікту, якщо для його вирішення медіація була безсила.

В Україні ж, на жаль, медіація не має такого значного поширення в силу відсутності правового регулювання інституту медіації, а також необізнаності і, як наслідок, недовіри пересічних громадян.

Для цілковитого розуміння процесу медіації необхідно ознайомитись з трьома китами, які тримають всесвіт медіації.

І. Нейтральність. Перевагою медіації є те, що посередник – медіатор, є нейтральною особою і абсолютно незалежно та об’єктивно допомагає учасникам медіації знайти вихід із ситуації. Зазвичай, медіатор не знайомий попередньо з учасниками процесу і гарантує свою неупередженість. У зв’язку з цим, юристи не можуть виступати медіаторами у спорах, учасником яких є їх клієнти. В такому випадку принцип незалежності буде порушено. Проте, вони не позбавлені можливості бути медіатором у інших спорах.

Ефективний медіатор допоможе зрозуміти підстави конфлікту та визнати його сильні та слабкі сторони для сторін так, що наприкінці процедури медіації обидві сторони будуть задоволені результатом. Ефективний посередник також допоможе сторонам усвідомити ризики та витрати на вирішення спору у судовому порядку, який у будь-якому разі не задовольнить очікування однієї із сторін.

Вказані умови медіації сприяють високому рівню довіри до медіатора. Це дозволяє сторонам розкритися та в повній мірі визначитись у своїй позиції як при спільному спілкуванні (присутність медіатора та усіх сторін), так і при індивідуальному спілкуванні з медіатором (так званий «caucus»). При цьому фундаментальною та найголовнішою умовою медіації є принцип: «Все, що було сказано під час медіації, залишається виключно між учасниками медіації». За аналогією, і все, що сказано під час індивідуальної розмови, залишається між медіатором і стороною.

Таким чином, весь процес медіації побудований на тому, що він є суворо конфіденційним, а один з його учасників – медіатор, є абсолютно нейтральним, не схиляється та не підтримує позицію жодної зі сторін, на відміну від суду, який є незалежним, але приймаючи рішення, автоматично приймає позицію однієї сторони в силу суті судового процесу.

ІІ. Самостійність. Учасники конфлікту самостійно визначають такі аспекти як:

- необхідність участі у процесі медіації для вирішення того чи іншого спору або звернення до суду:

- обрання особи-медіатора. У країнах, що давно практикують медіацію, створено перелік/реєстр медіаторів, в тому числі, з урахуванням їх спеціалізації (наприклад, медіатори-психологи, медіатори-юристи, медіатори, що практикують вирішення сімейних спорів, тощо). Як наслідок, учасники медіації можуть самостійно обрати посередника, орієнтуючись на суть конфлікту:

- визначення місця, часу та тривалості медіації, умов її проведення (наприклад, медіація може проводитись виключно у формі індивідуального спілкування медіатора з кожною стороною або навпаки, взагалі без використання caucus). Щодо умов проведення медіації варто зазначити, що медіація не передбачає того, що сторони апелюватимуть один до одного нормами права або доказами. Це виключно спілкування між сторонами, під час якого вони висловлять своє невдоволення, сподівання, розчарування, інтереси, потреби, тощо, та спільно знаходять рішення окресленої проблеми. Якщо сторони починають доводити свою правоту через норми чи положення закону, професійний медіатор завжди нагадує сторонам, що це можна використати в суді, але не під час медіації.

Найголовнішим проявом самостійності є те, що сторони власноруч вирішують конфлікт та знаходять рішення, яке є прийнятним для усіх. Така обставина є поєднанням ознак самостійності та результативності.

ІІІ. Результативність. Ознака результативності є одночасно і ключовою перевагою процесу медіації.

Результативність, в першу чергу, стосується тривалості медіації. У більшості випадків, вирішення конфлікту через медіацію відбувається в одну зустріч. Звичайно, не є виключенням коли для вирішення спору необхідно більше часу. Але сукупна тривалість медіації, у порівнянні з судовим процесом, є в рази меншою.

Тобто медіація створює умови швидкого вирішення спору, при цьому жодна зі сторін не є такою, що програла. І це ще одна складова результативності.

Медіація покликана задовольнити інтереси всіх учасників та знайти підходяще рішення, при якому не буде переможців та переможених. Це дозволяє учасникам медіації зберегти відносини на майбутнє, а не поринути у конфлікт ще глибше. Досить часто після процедури медіації учасники продовжують співпрацю та спілкування. Особливо важливим це є для сімейних спорів.

Варто наголосити, що при пошуку рішення медіатор лише спрямовує учасників у вірному напрямку, а не пропонує чи приймає рішення за них. Тобто він є певним куратором або провідником, який за допомогою спеціальних навичок (про які більш детально розповімо далі) скеровує сторін до генерації правильного спільного рішення. Невід’ємною складовою такого процесу є креативність та кмітливість як медіатора, якому необхідно проаналізувати конфлікт та застосувати вірні техніки, так і учасників процесу, які самостійно знаходять вихід із ситуації.

Головним завданням медіатора є використання всіх інструментів та технік для того, щоб переконатись, що учасники медіації почули один одного. Це пов’язано з тим, що між учасниками конфлікту завжди існує нерозуміння та неприйнятність позиції іншої сторони. Але нейтральний посередник – медіатор, може допомогти налагодити взаємозв’язок та встановити першопричини виникнення конфлікту і чому кожна зі сторін вважає свою позицію і своє рішення правильним. Це не зобов’язує та не гарантує того, що сторони домовляться один з одним, але допомагає зрозуміти, чому вони не погоджуються один з одним.

Результатом вирішення спору шляхом медіації зазвичай є нова домовленість сторін, яка є обов’язковою до виконання ними.

Якщо, все ж, сторони не змогли домовитися мирним шляхом, вони завжди зможуть звернутися до суду.

 

Дніпровський районний у місті Києві

відділ державної реєстрації актів цивільного стану

Головного територіального управління юстиції у місті Києві

Начальник відділу    Оксана ВОРОТНІКОВА

 

Заборона вчинення реєстраційних дій

Достатньо новим в нашому законодавстві є таке правове явище, як заборона вчинення реєстраційних дій.

Стаття 25 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон) передбачає заборону вчинення реєстраційних дій на підставі рішення суду, або на підставі заяви власника об’єкта нерухомого майна.

Заборона вчинення реєстраційних дій як на підставі рішення суду, так і на підставі заяви власника реєструється державним реєстратором у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Як наслідок зупиняється та забороняється проведення будь-яких реєстраційних дій (реєстрація прав, обтяжень, змін тощо) до моменту закінчення дії заборони.

Таке правове явище є одним з найбільш ефективних засобів забезпечення позову (у випадку, якщо підставою для заборони є судове рішення). Крім того, заборона вчинення реєстраційних дій сприяє захисту прав власника об’єктів нерухомого майна від рейдерських захоплень.

В той же час така заборона може бути перешкодою у правомірному набутті права власності на нерухоме майно. Прикладом може слугувати набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.

В статті 37 Закону України «Про іпотеку» законодавець, на випадок невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання, надає іпотекодержателю право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на заставлене майно, зокрема, шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Так, за наявності усіх необхідних документів та дотриманні визначених законом процедурних умов, іпотекодержатель вправі зареєструвати на своє ім’я право власності на предмет іпотеки, але не має змоги зробити це через наявності в Реєстрі відомостей щодо заборони вчинення реєстраційних дій.

І це не єдина обставина, яка призводить до порушення права іпотекодержателя.

Так, абзацом 2 частини третьої статті 25 Закону визначено, що рішення про відновлення реєстраційних дій приймається державним реєстратором, якщо власником, яким подано заяву про заборону вчинення реєстраційних дій, у строк, що не перевищує десяти робочих днів, не подано рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій, що набрало законної сили.

При цьому законодавством не обмежено кількість таких заяв щодо одного об’єкта нерухомості, отже іпотекодавець, який порушив порядок виконання основного зобов’язання, може перешкоджати іпотекодержателю у набутті права власності на предмет іпотеки, подаючи державному реєстратору відповідну заяву через кожні 10 робочих днів.

Для збереження рівноваги прав учасників цивільних правовідносин законодавцю доцільно обмежити кількість заяв щодо заборони вчинення реєстраційних дій по одному об’єкту права власності.

 

Державний нотаріус

Дев’ятої київської державної

нотаріальної контори                                                                     

 

Захист цивільних прав нотаріусом

Статтею 18 Цивільного кодексу України встановлено, що нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відомо, що нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України «Про нотаріат», з метою надання їм юридичної вірогідності.

Для стягнення грошових сум або витребування від божника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.

Порядок учинення такої нотаріальної дії регламентується Законом України «Про нотаріат» та Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012
№ 296/5.

Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (далі – Перелік документів).

Законодавець установив ряд вимог, за яких нотаріус має право вчинити цю нотаріальну дію:

- безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Заборгованість або інша відповідальність боржника визнається безспірною і не потребує додаткових доказів у випадках, якщо подані для вчинення виконавчого напису документи передбачені Переліком документів;

- щоб з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями – не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом установлено інший строк давності, виконавчий напис видається в межах цього строку. Строки, протягом яких може бути вчинений виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу.

Вчинення виконавчого напису щодо майна, переданого в іпотеку в разі порушення основного зобов’язання та (або) умов іпотечного договору, має свої особливості, а саме, здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень – письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. При цьому повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв’язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу.

Законодавством України можуть бути встановлені випадки заборони звернення стягнення на окремі види майна. Так, відповідно до статті 33 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на майно, що є предметом іпотеки і належить державному чи комунальному підприємству або підприємству, більш як на 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого перебуває у державній власності, здійснюється на підставі рішення суду.

Виконавчий напис вчиняється на оригіналі документа, що встановлює заборгованість (нотаріально посвідчені угоди, опротестований вексель та ін.). крім випадків, коли звернення стягнення здійснюється по частках.

Стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

 

 

Головний спеціаліст

Управління з питань нотаріату

Н.В. Гурська

 

Кодекс України з процедур банкрутства – крок для поліпшення

бізнес-клімату в Україні

В наш час про банкрутство українських суб’єктів господарської діяльності (юридичних осіб) доводиться говорити не тільки теоретично. Дане явище все частіше зустрічається на практиці, у зв’язку з кризовим станом економіки держави. На якій би стадії розвитку не перебувала юридична особа, завжди можуть виникнути підстави чи причини, які будуть слугувати банкрутству. Інколи відбувається і таке, що новостворене підприємство зазнає банкрутства з причини невірно розрахованої стратегії її власників, або помилок у роботі керівництва, невірних бухгалтерських розрахунках чи некомпетентних юристах. І навіть коли, ніби то, у юридичної особи справи ідуть більш ніж дуже добре, банкрутство може появитися в наслідок несвоєчасних розрахунків зі своїми кредиторами.

В Україні 21 квітня 2019 року набув чинності Кодекс України з процедур банкрутства, який запроваджує процедуру банкурства фізичних осіб, однак введення його в дію відбудеться через півроку, 21 жовтня.

Цей Кодекс встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.

Кодекс структурно побудований із чотирьох книг. Перша - регулює загальні положення і терміни, друга - регулює діяльність арбітражних керуючих, третя - регулює питання банкрутства юридичних осіб і четверта - фізосіб.

Метою документа є підвищення ефективності процедур банкрутства, рівня захищеності прав кредиторів, вдосконалення процедури продажу майна боржника на аукціоні, підвищення рівня виконання контрактів і судових рішень, врегулювання відносин з відновлення платоспроможності фізичних осіб, які опинилися у важкій фінансовій ситуації і потребують допомоги з боку держави.

Найбільш значущою зміною є можливість визнавати банкрутами фізичних осіб. Донедавна в українському законодавстві була передбачена процедура банкрутства лише для юридичної особи чи юридичної особи-підприємця. Досі процедури банкрутства фізичної особи, що не є підприємцем, в Україні не існувало.

Відзначимо, що справи про банкрутство фізосіб будуть розглядати господарські суди за місцем проживання фізичної особи, що дасть можливість забезпечити зручний для громадян та професійний розгляд такої специфічної категорії справ.

Провадження у справі про неплатоспроможність боржника – фізичної особи може бути відкрито лише за заявою боржника.

З метою відновлення платоспроможності боржника розробляється план реструктуризації боргів боржника. План реструктуризації боргів боржника затверджується господарським судом лише після повного погашення боргів боржника щодо сплати аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування, якщо така заборгованість існує. У разі, якщо протягом 120 днів з дня відкриття провадження у справі про неплатоспроможність зборами кредиторів не прийнято рішення про схвалення плану реструктуризації боржника або прийнято рішення про перехід до процедури погашення вимог боржника, господарський суд виносить постанову про визнання боржника банкрутом і введення процедури погашення боргів боржника.

Кого з фізичних осіб можуть визнати банкрутом?

Кожного, хто відповідає умовам цієї процедури.

По-перше, ініціювати у суді порушення справи про банкрутство фізичної особи може лише сам боржник. Якщо позичальник не хоче, щоб ця процедура до нього застосовувалася, кредитор цього зробити не зможе.

По-друге, відкрити провадження про неплатоспроможність можна лише за низки умов:

1) розмір прострочених зобов’язань боржника перед кредитором (кредиторами) становить не менше тридцяти мінімальних розмірів заробітної плати;

2) боржник припинив погашати кредити чи здійснювати інші планові платежі у розмірі більше як п’ятдесят відсотків місячних платежів по кожному з кредитних та інших зобов’язань упродовж двох місяців;

3) винесено постанову у виконавчому провадженні про відсутність у фізичної особи майна, на яке можна звернути стягнення;

4) існують інші обставини, які підтверджують про те, що у найближчий час боржник не зможе виконати грошові зобов’язання чи здійснювати звичайні поточні платежі (загроза неплатоспроможності).

До складу грошових вимог, у тому числі щодо сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції.

Процедура передбачає, що протягом п'яти років після банкрутства таким фізичним особам заборонено повторно ініціювати банкрутство, крім випадку, якщо боржник погасив усі борги в повному обсязі у порядку, передбаченому Кодексом.

Також особа-банкрут зобов’язана перед укладенням кредитних договорів, позики, поруки чи застави письмово повідомляти про факт своєї неплатоспроможності інші сторони таких угод. Банкрут також не може вважатися з бездоганною діловою репутацією протягом трьох років після визнання його банкрутом.

За умовами Кодексу будуть піддаватись сумніву угоди, які укладались боржником до ініціювання справи про банкрутство. Тобто, якщо незадовго до процедури банкрутства майно відчужувалось або переписувалось на близьких людей, такий боржник не зможе скористатись цією процедурою.

Так само, якщо боржник просить визнати себе неплатоспроможним, але в цей час у його родичів і близьких значаться великі статки, то процедура банкрутства до такої людини також застосовуватись не буде.

Відповідальність стосовно заборгованості фізичної особи не покладається на близьких родичів позичальника.

Керувати вирішенням фінансових проблем боржника буде арбітражний керуючий. Арбітражний керуючий отримає право доступу до інформації про боржника, його майно, доходи і кошти, у тому числі — до конфіденційної інформації, яка міститься в державних базах даних і реєстрах.

Його завдання — скласти план реструктуризації кредиту і, якщо компромісу з банком не досягнуто, — продати майно позичальника, щоб розплатитися за зобов'язаннями.

Таким чином, вирішення боргового питання можна врегулювати через реструктуризацію боргів та реалізацію майна боржника.

Реструктуризація передбачає використання розстрочки, прощення боргів, зміни строків виплати платежів та інших інструментів, щоб вивести боржника з кризової ситуації.

Такий спосіб має обмеження: не можуть бути реструктуровані кредити, отримані на відпочинок, розваги, придбання предметів розкоші, або борги, що з'явилися через участь в азартних іграх та парі.

Також неможливо реструктурувати борги, які стосуються аліментів. Кодекс регулює тільки ті борги, які виникають з договірних правовідносин.

Усі вимоги кредитора, які виникли щодо кредиту у валюті, конвертуються в гривню за курсом НБУ на момент відкриття справи про неплатоспроможність.

Процедура погашення боргів передбачає продаж майна боржника. Вона використовується тоді, коли неможливо погасити борги інакшим способом.

На продаж може бути виставлене будь-яке майно, крім єдиного житла боржника (квартира до 60 кв м або будинок до 120 кв. м), коштів на пенсійних рахунках та у фондах соцстрахування.

Кодексом передбачено розв’язання тимчасових проблем громадян, що полягає в забезпеченні надання допомоги чесним боржникам шляхом передусім реструктуризації боргів.

Новий механізм дозволяє боржнику потрапити під захист суду, який допомагає йому вирішити питання заборгованості і повернутися до звичного життя. Після відновлення платоспроможності боржника виграє не лиш він, але і держава загалом.

Звільняючись від боргів, громадянин повертається до активної легальної праці, продовжує бути платником податків та зберігає трудовий потенціал.

 

Статтю підготував:

головний спеціаліст відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у місті Києві

Доценко Г. П.

 

 

Мобінг

 

Проблема мобінгу наразі постає досить гостро. Їй присвячуються розвідки, статті та диспути. Ми також вирішили не залишати цю тему поза увагою.

Мо́бінг (від англ. mob – юрба) – систематичне цькування, психологічний терор, форма психологічного тиску у вигляді цькування співробітника у колективі, зазвичай з метою його звільнення. Цей термін виник на початку 1980-х років завдяки психологу і медику, доктору Ханцу Лейману, який провів дослідження цього явища на робочих місцях у Швеції.

Існують такі різновиди мобінгу. Вертикальний мобінг – колектив іде війною проти керівника, або ж начальник цькує працівника, який йому не подобається (босинг – від англ. boss). Горизонтальний передбачає цькування колективом одного з працівників. Ще розрізняють булінг (термін, який трапляється переважно у Британії): найчастіше цим словом позначають цькування «один на один». Існує ще й змішаний мобінг, коли цькують і по вертикалі, і по горизонталі.

Образливі слова, ігнорування, непристойні жарти та коментарі, надмірна прискіпливість, бойкоти, небажання давати інформацію, цькування перед усім колективом, доноси, плітки – це «легкі» прояви мобінгу. Відомі випадки, коли співробітники свідомо пошкоджували майно своєї жертви, викидали її документи, ховали речі, псували техніку, видаляли потрібні файли, фізично переслідували в робочий та позаробочий час (у тому числі по телефону), сексуально переслідували.

Жертвою мобінгу може стати будь-яка людина. Нерідко ними стають молоді фахівці, які щойно прийшли на роботу в новий колектив. Також жертвою мобінгу можуть стати і працівники передпенсійного віку.

Це ганебне явище – мобінг – трапляється не тільки у приватних структурах, але і в державному секторі. Виявлено, що чим більший стаж державної служби, тим більший ризик застосування мобінгу з боку безпосереднього керівника, що найчастіше проявляється як надмірне завантаження роботою у порівнянні з іншими працівниками та/або доручення завдань, які не відповідають рівню компетенції. Також керівник частіше застосовує мобінг до жінок, ніж до чоловіків.

Як не допустити мобінгу в колективі? Потрібно постійно піклуватися про формування здорової культури спілкування. Потрібно встановити колективні правила і норми, які б поважали індивідуальність кожної людини, її гідність та унікальність та, натомість, засуджували плітки, інтриги і доноси. Працівники повинні мати можливість відкрито і щиро обговорювати свої симпатії та претензії, і тоді мобінг буде виключений. Уникнути мобінгу допоможе також і налагоджений зворотний зв'язок між керівником і підлеглим. Якщо керівник не байдужий до того, що відбувається в організації, завжди готовий вислухати працівників – імовірність мобінгу знижується. Адже колективне психологічне цькування – не рядова подія, а ганебне явище, яке прямо вказує на те, що керівництво не справляється зі своїми обов’язками.  Прозорість у професійних стосунках – це ключ до проблеми мобінгу.

Як не стати жертвою мобінгу? Найперше, що хотілося б порадити кожному, це турбуватися про себе. Будьте ввічливими та доброзичливими, обережно поводьтеся з критичними висловлюваннями, не принижуйте інших, не зважайте на чутки та плітки. По-друге, робіть свою роботу відповідально, старанно та якісно, але без перегинів – ночувати на робочому місці не варто. Якщо ви відчуваєте, що можете стати жертвою мобінгу – терміново готуйтеся до відступу. Шукайте іншу роботу, не тримайтеся за колектив, який вас не поважає та зацьковує, не сприймайте звільнення як катастрофу. У нормі людина має бути завжди готова залишити конкретне місце роботи, коли йдеться про приниження її гідності. Найкраще концентруватися на позитиві та плюсах.

Бажаємо всім колегам не звертати увагу на просторікування і пам'ятати про те, що ми сильні особистості і найкращі фахівці.

 

Управління персоналу

Головного територіального управління

юстиції у місті Києві

 

 

Про мобінг ми чуємо дедалі частіше. Таке враження, що йдеться про епідемію нової соціальної хвороби. Судячи з численних закордонних публікацій, саме це підступне явище провокує звільнення з роботи, судові процеси, неврози, суїциди і матеріальні втрати, обчислювані в мільярдах. На робочому місці від нього потерпають чоловіки і жінки, досвідчені професіонали і молоді працівники. Мобінг процвітає як у державних установах, так і в приватних фірмах. Цьому явищу присвячують статті, книги та сайти. Для більш успішної боротьби з ним засновують громадські організації, відкривають гарячі телефонні лінії і вносять зміни в законодавство. На ньому наживаються журналісти, психологи і юристи...

 

Однак це все там, у них, стало публічним, у нас же залишається на рівні особистих драм і не набуває широкого розголосу, хоча передумов для такого явища, особливо в державних установах, хоч греблю гати. Часта зміна політичних команд, звільнення чужих, працевлаштування своїх і, як результат, системне пристосовництво в колективах, нашіптування і підсиджування — все це стало невід’ємною і порочною рисою молодої української демократії, до того ж ще не готової говорити про це явище вголос. У кожному разі, варто розібратися, що це: реальна серйозна небезпека для кожної працюючої людини чи чергова «розкручена» тема; нове модне слівце чи явище, яке існує давно?

 

Термін «мобінг» виник на початку 80-х із легкої руки психолога і вченого-медика, доктора Ханца Леймана, який провів дослідження цього явища на робочих місцях у Швеції. Мобінг — це колективний психологічний терор стосовно когось із працівників із боку його колег, підлеглих або начальства, що проводиться з метою примусити його/її піти з місця роботи. А простіше кажучи — це коли в колективі хтось когось намагається вижити. Таке явище існувало завжди. Палітра для опису всіх «принад», із якими можна зіштовхнутися за місцем роботи, яскрава й різноманітна: цькування, чвари, склоки, підсиджування, плітки, підкилимові ігри, дрібні пакості й великі підлості, стукацтво, інтриги, хамство, самодурство… А можна сказати ще й так: емоційне насильство, сексуальні домагання, психологічний садизм, інстинкт натовпу… Або й так: комплекс жертви, невміння вибудовувати міжособистісні стосунки, неефективне керування…

 

Мобінг, босинг, булінг…

Мобінг — загальний термін, який описує кілька варіантів психологічного цькування на робочому місці. Розрізняють вертикальний мобінг — коли колектив іде війною проти начальника або ж шеф виживає неугодного йому працівника (босинг — від англійського boss). Горизонтальний передбачає цькування колективом одного з працівників. Саме цей вид мобінгу найбільшою мірою відображає зміст самого терміна, що походить від англійського mob — натовп. А ще є булінг (термін, який трапляється переважно у Британії): найчастіше цим словом позначають цькування «сам на сам». Прибіч­ники цього терміна вважають, що в будь-якому колективному цькуванні все одно є призвідця й натхненник процесу. Задля справедливості слід ще згадати сендвіч-мобінг — одночасне цькування і по вертикалі, і по горизонталі.

 

Для кращого розуміння природи цього явища слід також враховувати, що мобінг може бути свідомий (навмисний) і несвідомий (стихійний). Свідомий — це цілеспрямовані дії, котрі мають конкретну, чітко сформульовану мету: створити людині такі умови, аби вона звільнилася із займаної посади. У такому випадку найчастіше йдеться про корисливі мотиви — обійняти чиюсь посаду, провести на неї когось зі «своїх», вислужитися перед начальством. Несвідомий — це коли людина не усвідомлює, що займається цькуванням. Просто хтось із колег викликає у неї постійне роздратування, що накопичується і вже просто проривається назовні.

 

Мобінг може бути латентний і відкритий, індивідуальний і груповий. А ще хронічний, або самовідроджуваний — коли, виживши одного колегу і трохи понудьгувавши, «колективчик» береться за нову жертву. Так само може поводитися «серійний булер-кілер» (який найчастіше трапляється серед керівників відділів), який «мочить» жертву за жертвою. Нерідко трапляються булери-вампіри. Їх цікавить переважно процес — попити крівці, а зовсім не результат у вигляді звільнення колеги чи підлеглого.

 

Основні прояви

Практиковані способи виживання людини з роботи дуже різні: відмова в допомозі та спілкуванні; ігнорування прохань; негласний бойкот; припинення ділових контактів; провокування стресових ситуацій; різного роду приниження. Ті, хто займається мобінгом, регулярно ставлять під сумнів професійну компетентність колеги; ігнорують його успіхи; за його досягнення хвалять інших; сприяють, аби працівник був навантажений особисто йому неприємними обов’язками тощо. Не менш дієвими є й усілякого роду дрібні капості: переплутати папери; видалити потрібні файли; зіпсувати техніку; «заморити» улюблені квіточки; розпустити плітки, що ганьблять людину; не покликати до телефону; не передати важливу інформацію; зробити об’єктом глузувань або двозначних жартів.

 

Можливі наслідки

У жодному разі не можна недооцінювати можливого негативного впливу мобінгу на здоров’я, психіку і навіть долю людини, котра йому піддається. Цькування на роботі може призвести до виникнення відчуття соціальної неповноцінності; захворювань на нервовому грунті; проблем зі сном; нервових зривів; депресивних станів; інфарктів і навіть самогубства. Жахливе відчуття «всі проти мене» руйнує психіку людини, фатально впливає на її самооцінку. Працівник починає сумніватися в собі, своїй компетентності і здатності ладити з іншими людьми. Найпарадоксальніше, що людина, котру піддають систематичному цькуванню, інколи затято не хоче йти з роботи. Боротьба заради боротьби призводить до зсувів у психіці: прагнення «перемогти» глобалізується і перетворюється на супермету. Місце роботи бачиться як особливо цінне і ледь не єдино можливе. В людини виникає ілюзія, що вона більше ніколи не зможе знайти собі «місце під сонцем».

 

У жертви мобінгу може розвинутися підозріливість на межі параної, коли рядові і навіть рутинні негаразди та збої в робочому процесі починають здаватися підступами ворогів, а в невинному зауваженні вчуваються іронія, сарказм і прихована критика. Засмиканість, напруженість, завищена готовність захищатися, яка переходить іноді в агресію, — й ось від людини реально відвертаються навіть ті, хто й не думав брати участі в цькуванні. Виснаження нервової системи неминуче позначається на якості роботи. Таким чином, на момент звільнення ні в кого не виникає сумніву в правомірності такого фіналу. Тривалий час по тому людина все ще може перебувати у стані посттравматичного стресу. А набута невпевненість у собі згодом може серйозно нашкодити на новому робочому місці і вплинути на подальшу долю.

 

У цій тривалій психологічній війні не буває переможців: жертва знесилена й нерідко хвора; страждають її рідні та близькі... Тих, хто «виграв», можна тільки пожаліти, як кожного, хто став на шлях морального розкладу... А організація, в якій таке сталося, зазнає значних матеріальних і моральних втрат: збитки через зниження продуктивності праці; підірвана репутація; звільнення (іноді трохи відстрочене) добрих професіоналів, які не хочуть, з одного боку, брати участі в таких іграх, з іншого — ставати наступною жертвою.

 

До речі, привертання загальної уваги до тих негативних процесів, із якими можна зіштовхнутися на роботі, — це великий крок уперед на шляху гуманізації суспільства, захисту прав людини і загального поліпшення якості життя. Адже коли про якесь негативне явище багато говорять, його легше виявляти, вивчати й виробляти методи боротьби з ним. Водночас широкомасштабне обговорення будь-якої проблеми супроводжується дуже небезпечним «побічним ефектом»: галас сприяє своєрідній популяризації соціального зла під рубрикою «А тепер, дітки, повторимо ще раз слова, яких ніколи не можна вимовляти». Та все ж сподіватимемося, що плюсів у тому, що явище отримало назву і привертає загальну увагу, більше, ніж мінусів.

 

Поради тим, хто не хоче стати жертвою мобінгу

Загальновідомо, що профілактика захворювання — це значно краще, ніж тривале й далеко не завжди успішне лікування. Одна­ковою мірою це стосується і соціальних «хвороб», однією з яких є мобінг. Значно простіше постаратися не потрапляти в таке становище, ніж потім шукати з нього вихід.

 

Практика свідчить, що дуже часто все починається з моменту приходу людини на роботу. Дуже наївно було б сподіватися, що вас неодмінно приймуть із розпростертими обіймами і поспішать попередити, об які підводні рифи ви можете спіткнутися. Навпаки, новачка може очікувати щось на кшталт дідівщини. У кращому разі, старожили не без задоволення спостерігатимуть за вашими першими незграбними кроками. Тому з перших днів слід якомога більше дізнатися про робочий розпорядок, корпоративні традиції, неписані правила й закони. Багато їх неминуче здаватимуться зайвими, безглуздими й дуже обтяжливими. Прий­майте їх як даність, не кваптеся виступати з критикою, відмовлятися дотримуватися якихось із них чи взагалі зопалу пропонувати купу нововведень. Почекайте, поки станете «своїм» (чекати можна досить довго); вивчіть стиль керівництва і навіть особистісні риси шефа; заручіться підтримкою однодумців; із головою зануртеся у професійну специфіку; постарайтеся зрозуміти логіку організації праці та відпочинку, — а тільки потім спливайте з «революційними» пропозиціями. Понад 90 відсотків того, проти чого хотілося протестувати спочатку, згодом видасться єдино можливим і найбільш доцільним. Ще з дечим боротися буде безглуздо, а з чимось — можна буде змиритися. Таким чином, ви проявите ініціативу не під гаслом «усе не так», а конкретну й відразу ж пропонуючи раціональніше вирішення проблеми.

 

Водночас необхідно уважно придивитися до своїх нових колег. Може з’ясуватися, що далеко не всі вони бездоганні з погляду ділових рис, моралі і приємності в спілкуванні. Проте до вашого приходу колектив уже склався й усі якось притерлися і притерпілися одне до одного. Тому якщо ви потрапите в атмосферу навіть відносної терпимості, то вважайте, що вам добряче пощастило, — адже й ви не бездоганні. У жодному разі не ставте зайвих запитань, ухиляйтеся від критики товаришів по службі та обговорення їхніх якостей з іншими колегами, адже нова людина мимоволі може стати каталізатором конфліктів та взаємного незадоволення. І тоді ваші колеги, трохи поконфліктувавши між собою, згадають, що чвари почалися з вашою появою, й дружно об’єднаються проти вас у єдиному мобінговому пориві.

 

А ось якщо вам не пощастить і в новому колективі ви відразу потрапите на «поле бойових дій», не кваптеся долучатися до якогось із протиборчих угруповань. Залишаючись «позафракційним», можна знайти друзів і союзників серед нейтрально налаштованих колег і не нажити при цьому ворогів.

 

Зрозуміло, що мобінгу піддають не лише новачків. Вважається, що об’єктом нападок може стати будь-яка людина, котра хоч якимось чином відрізняється від більшості: розумніша/дурніша; багатша/бідніша; вродливіша/потворніша; провінційна/міська; іншої національності; «не тієї» статі; приїжджа; недбайливий працівник/високий професіонал; підвищений/знижений по службі, та й узагалі волею випадку кожна працююча людина. І щоб знати, де соломки підстелити, розглянемо, з яких причин можна піддатися психологічній атаці.

 

Вас не люблять «за діло»

Замисліться, чим саме ви можете дратувати своїх колег. Згадайте, чим бували незадоволені ваші рідні, однокурсники, друзі, колишні колеги... Практика свідчить, що люди значно нетерпиміше ставляться до дрібних поганих звичок, ніж до значних вад. Паління, надмірна пристрасть до кави, схильність постійно щось жувати, неакуратність, неввічливість, необов’яз­ковість, балакучість, критиканство, постійне скиглення, підлещування перед начальством — це те, що найчастіше дратує оточення. Усе, звісно, може бути значно серйозніше, коли йдеться не так про погані манери, як про негідну поведінку, негарні вчинки й негативні душевні риси. Але якщо ви готові задуматися над тим, за що вас не люблять і не поважають оточуючі, все ще можна виправити.

 

У кожному разі, не перевантажуйте собою оточення. Вмійте слухати, не поспішайте відразу висловлювати свою думку.

 

Вижити з корисливою метою

Було б занадто просто, якби мобінгу піддавалися лише недбайливі працівники і нехлюї, обтяжені поганими звичками. Добрий професіонал — перший у черзі не тільки на підвищення, а й на підси­джування.

 

Якщо ви припускаєте таємну інтригу з метою посісти ваше місце чи не допустити просування кар’єрною драбиною, зважте свої сили. Якщо маєте вдосталь «куражу» на непросту боротьбу, ризикніть. Якщо ж знаєте за собою набір таких рис, як тривожність, помисливість, схильність не довіряти власним силам і невміння гідно програвати, — терміново «втікайте», перш ніж складне психологічне протистояння підірве вашу психіку і здоров’я. Наявність нездорової конкуренції в колективі цілком і повністю лежить у сфері відповідальності керівництва.

 

За те, чого не можна змінити, або «просто так»

Тобто коли оточення реагує на такі ваші особливості, над якими ви не владні, — ви чоловік або жінка, людина «не тієї» раси, національності чи орієнтації; приїжджий тощо. Однак практика свідчить, що люди з такими характеристиками в аналогічних обставинах цілком по-різному адаптуються в соціумі: одні стають предметом глузувань і переслідувань, а інші не відчувають особливих складнощів. Усе залежить від того, чи вважає індивідуум свою особливість фатальною і ключовою в житті або долі.

 

Більшість проблем криються в нашій свідомості. Закомплексована людина — легка здобич у соціальних джунглях, поранена трепетна лань, яка приваблює хижаків запахом крові. Саме такі особи ризикують стати жертвою мобера-«вампіра». Щоб вистояти, слід спробувати позбутися своїх комплексів. Якщо вам удасться навчитися ігнорувати причіпки, глузування та дрібні капості, від вас неминуче від­чепляться, аби зайнятися пошуком нової жертви. Не виключено, що при­чини вашого цькування дурні, безглузді й несправедливі. Зануртеся з головою в роботу, станьте патріотом фірми, професіоналом високого класу і цінною кадровою одиницею — у вас з’явиться шанс, що вас цінуватимуть «попри все».

 

Якщо ситуація зайшла занадто далеко

Якщо ви відчули, що можете стати не просто об’єктом, а саме жертвою мобінгу, терміново готуйтеся до відступу. Шукайте запасний аеродром — іншу роботу, тимчасові підробітки, що завгодно. Внутрішньо прощайтеся зі своєю роботою, плануйте життя без неї. Неодноразово (!) доводилося спостерігати: щойно людина заспокоювалася і переставала боятися звільнення, все саме собою налагоджувалося.

 

Інколи буває корисно знайти ініціатора вашого цькування і спробувати перевести робочий конфлікт у площину людських стосунків, відверто поговоривши з ним (нею) або навіть попросивши допомоги. Незле б з’ясувати — хтось один каламутить проти вас воду, чи діє ціла «група товаришів». Натомість спробуйте заручитися підтримкою тих, хто вам симпатизує. Проте це слід робити лише в тому разі, якщо ви твердо впевнені, що вам не доведеться «виправдовуватися».

 

Багато що, як завжди, залежить від загального настрою. Якщо людина, відчувши психологічний дискомфорт, просто звільнилася, — можна вважати інцидент вичерпаним: неприємно, але можна пережити. Складніше, коли звільнення сприймається як життєва катастрофа. Справжньою жертвою мобінгу ризикує стати той, хто вирішив «перемогти», «довести», за будь-яку ціну втриматися на роботі. У процесі такої боротьби робота перетворюється для людини на надцінність, втративши яку, вона ніби втрачає сенс життя.

 

Людина може відчувати хворобливу залежність від конкретного місця роботи з різних причин: низька самооцінка і страх залишитися безробітною; котяча схильність звикати до місця і страх змін; страх фінансових утрат; убогий духовний світ і світогляд; причини інтимного характеру (приміром, закоханість в одного з колег) і багато іншого. У нормі людина має бути завжди готова залишити конкретне місце роботи, коли йдеться про уражену гідність, не кажучи вже про примітивне виживання.

 

Багато що залежить від уміння раціонально планувати своє життя. Небезпечно, скажімо, «класти всі яйця в один кошик» і будувати своє майбутнє з розрахунку, що конкретна робота буде вічною. Інакше втрата її може обернутися особистим фіаско і крахом для всієї сім’ї.

 

Мобінг — ганьба для фірми

Колективний психологічний терор — не рядова подія, а огидне явище, наявність якого свідчить про те, що керівництво не впорюється зі своїми обов’язками.

 

Хто сказав, що ми повинні однаково добре ставитися до всіх без винятку товаришів по службі і моментально починати любити кожно­го новачка, який з’явився в колективі? Хто може примусити нас сим­патизувати колезі, котрий регулярно зриває графік здачі робіт, підводить весь колектив, неохайний, безвідповідальний, скиглій, прилипала і дрібний інтриган? Цілком нормально, якщо прихід нової людини супроводжується періодом притирання, під час якого до неї придивляються і випробовують у різних ситуаціях. У нормальному здоровому колективі і притирання, і навіть можливе відторгнення відбуваються самі собою, у процесі, як низка дрібних робочих конфліктів. Зовсім інакше це проходить у колективі, де спостерігаються не зовсім здорові процеси. У такому випадку мобінг є основним способом кар’єрного росту, можливістю вислужитися перед начальством; єдиною умовою утриматися на робочому місці чи навіть колективною «розвагою». І тоді всі запитання — до керівництва.

 

Шефа — у відставку

Здавалося б, керівник, який себе шанує, повинен щосили протистояти мобінгу. На жаль, нерідко саме шеф і Ко стають винуватцями різного роду негативних процесів у колективі. Проблема може полягати в особистісних рисах і сумнівних моральних підвалинах управлінців.

 

Доводиться спостерігати, як на догоду своїм амбіціям іноді жертвують не лише цінними робітниками, а й інтересами фірми. Гра з підлеглими, як із пішаками, — одна із найдавніших, найбільш аморальних і, на жаль, найбільш захопливих. Панувати, вносити розбрат, наближати до себе то одних, то інших, зіштовхувати інтереси, провокувати нездорову конкуренцію — цим можуть грішити і керівні працівники середньої ланки: заступники, менеджери з персоналу, керівники відділів. Але основна відповідальність все одно лежить на главі фірми, який не має морального права не помічати того, що коїться в його господарстві. Причина може бути в хибному розумінні конкуренції як боротьби без правил і основного стимулу до роботи. Керівництво при цьому гласно або негласно заохочує суперництво, заплющуючи очі або навіть провокуючи співробітників на нечесні форми боротьби за виживання чи вищу посаду. Інколи тривале цькування жертви оформлюється як «показове побиття» — щоб інші боялися. Такий стиль керівництва найзгубнішим чином позначається на робочій атмосфері.

 

Втім, зовсім не обов’язково бути лиходієм із мильної опери, щоб отруїти життя своїм підлеглим. Шеф може бути просто закомплексованою, невпевненою в собі людиною, котра звикла самостверджуватися за рахунок інших.

 

Абсолютно фатальне процвітання у фірмі родинних або інтимних зв’язків. «Зайвим» при цьому ризикує стати навіть професіонал високого класу, на якому тримається вся робота.

 

Проте дурнів і невмійків значно більше, ніж відвертих негідників. Тому нерідко причиною мобінгу буває примітивна некомпетентність керівництва, власне, в управлінській сфері, зокрема не налагоджений механізм комунікації «вище керівництво « рядовий співробітник»; відсутність відпрацьованого механізму вирішення конфліктів; невміння підібрати достойних керівників середньої ланки. На деяких моментах зупинимося докладніше.

 

Організація праці

Конфлікти неминучі, коли немає чітких посадових інструкцій, не визначено зон відповідальності; обов’язки спеціалістів в одних випадках дублюються, а в інших — узагалі ні на кого формально не покладені (виконує їх або найбільш свідомий, або найбільш безвідмовний). У такому разі у співробітників дедалі частіше виникає найдеструктивніше запитання: «Чому я?» (більше працюю; менше одержую; виконую найпротивнішу роботу; частіше/рідше їжджу у відрядження…) Одні перевантажені й вічно незадоволені, а іншим вистачає часу на плітки й інтриги. «Недозавантажені» працівники одночасно є і каталізаторами мобінгу, і його потенційними жертвами, бо «громадська думка» розцінює їх як ледарів та нахлібників.

 

Стратегічне планування

Багатьох проблем пощастило б уникнути, стратегічно грамотно плануючи діяльність організації. Вкрай важливо відпрацювати механізми донесення цілей і завдань фірми до кожного з працівників, а також передбачити можливість співробітників безпосередньо вносити у верхи свої міркування й пропозиції щодо вдосконалення роботи підприємства (незалежно від його масштабів) і підвищення доходів. Майбутнє фірми абсолютно безперспективне, якщо співробітники працюють не на її процвітання і «світле майбутнє», а тільки для заробітку й виживання на своїй посаді. Розвиток неможливий, якщо ініціатива припиняється або гаситься «дорогою» до вищого керівництва. Перспектива особистісного зростання має сприй­матися кожним працівником як нерозривна складова загального розвитку. Слід більше уваги приділяти розвиткові персоналу всередині компанії, щоб не доводилося замінювати його на спеціалістів зі сторони. Тому не слід скупитися на навчання, переучування і підвищення кваліфікації персоналу.

 

Нудно, сумно…

Однак ніщо не допоможе, коли в установі поселився безрадісний рутинний стиль роботи. Відсутність корпоративних традицій, свят, хвилин гумору і розрядки, а також днів загального відпочинку на природі може призвести до того, що персонал почне шукати розвагу у чварах одне проти одного. Хочеться підкреслити, що йдеться не про формальні вечірки, які часто бувають ще однією зобов’язалівкою, а про справжні свята, в яких є місце неформальному спілкуванню в невимушеній обстановці. Такі форми відпочинку слугують корисним струсом, дають заряд позитивної енергії, сприяють поліпшенню мікроклімату в колективі і підвищенню продуктивності праці.

 

Ми згадали лише найпоширеніші управлінські помилки, які сприяють процвітанню мобінгу та інших деструктивних процесів. Якщо колектив «хворий», завжди йдеться про комплекс причин, і для початку потрібен системний аналіз сформованої ситуації, можливо із залученням незалежних експертів.

 

Інколи навіть невеличка кадрова перестановка, незначне коригування обов’язків, розведення конфліктуючих сторін по різних кімнатах або напрямах роботи стимулює колектив до нових трудових звершень. Так чи інакше, підвищити загальний імунітет цілком можливо, якщо основним принципом керівництва стане турбота про співробітників, їхній комфорт (у тому числі психологічний) і добробут.

 

 

Психотерор на робочому місці: як не допустити мобінгу

Автор : Зімовін Олексій, практикуючий психолог (e-mail: a.zimovin@id.factor.ua)

Колектив або його частина ополчилися проти співробітника… Грублять, ображають, підставляють, загалом, намагаються вижити з робочого місця. Хороший керівник не може пройти повз це… Як налагодити відносини в колективі, щоб звести імовірність виникнення подібної ситуації до мінімуму? Як самому не стати жертвою такої поведінки? Давайте поговоримо про це.

ЩО ТАКЕ МОБІНГ

 

Мобінг — досить примітивна форма поведінки. Поширений у підліткових колективах або жорстко структурованих групах: армія, в’язниця тощо. Але зустрічається цей феномен і в організаціях, навіть у тих, де, на перший погляд, установлені найприємніші відносини між співробітниками.

 

Слово «мобінг» утворене від англійського дієслова «to mob» — грубити, нападати зграєю, цькувати.

 

Коли ми говоримо про примітивність мобінгу, то маємо на увазі ще й таке — на цю форму поведінки здатні не тільки люди, а й тварини. Точніше буде сказати, що ця форма поведінки дісталася нам від тварин. З метою захисту своєї території вони виконують колективні дії, спрямовані проти ворога. Так, мавпи ховаються на деревах від лева, кричать, скачуть і кидають у нього все, що трапиться під руку. Але одразу ж впадає в вічі важлива відмінність — тварини майже завжди виступають проти представника іншого виду, люди — проти свого.

 

Людське суспільство просякнуте духом змагання, конкуренції. Тут боротьба йде всередині одного виду, просто приналежність до нього перестає відігравати для нас таку важливу роль. Для людини набагато важливіше, до якої соціальної групи вона належить: «своїх» або «чужих». Поведінка «своїх» приймається як належне і оберігається, поведінка «чужих» викликає агресію. А найцікавіше, що часто межу можна провести довільно, за будь-якою ознакою: національності, віросповідання, кольору шкіри чи волосся, звичок, рис характеру, навіть статі. Отже, мобінг лежить в основі агресії одних народів до інших, одних соціальних класів до інших, загалом однієї соціальної групи до іншої.

 

Але далі не зупинятимемося на цих загальних питаннях. Що ж таке мобінг у робочому колективі, в організації?

 

Мобінг — психологічний терор, який здійснює колектив або його частина по відношенню до когось із співробітників.

Образливі слова, ігнорування, випади та кепкування, небажання ділитися інформацією, доноси — усе це ще «квіткові» прояви мобінгу. Відомі випадки, коли співробітники цілеспрямовано ховали документи від своєї жертви, викидали її речі, наприклад, чашку, ламали комп’ютер тощо.

 

ЧОМУ СЛУЖИТЬ МОБІНГ

 

У здорової людини прямо в цьому місці може вирватися обурене зітхання, а разом з ним слово: «Навіщо»?.. Мобінг служить дуже простій меті, адже і форма поведінки не складна, — «стрибнути вище», тобто бути краще тероризованого працівника. І тоді треба або зупинити його професійне зростання, ослабити його можливості щось зробити в цьому колективі, не дозволити йому ніяк впливати на дії організації. Або, і це досить частий підсумок мобінгу, взагалі вижити співробітника з організації, тобто добитися того, щоб його звільнили або він звільнився сам.

 

Ось так. Люди жорстокі.

 

ЖЕРТВА МОБІНГУ

 

Хто може стати жертвою мобінгу? У принципі, будь-яка людина. Важливо тільки, щоб вона чимось відрізнялася від інших. А як ви розумієте, родзинку можна знайти в кожному. І звинуватити жертву в надмірній кексовості!

 

Жертва мобінгу — член колективу, який виділяється серед усіх інших.

Нерідко жертвами стають молоді фахівці або фахівці, які щойно прийшли, адже вони явно відрізняються від навчених досвідом тітоньок і вносять до їх усталеного розпорядку життя щось нове. Чудово підходить під жертву мобінгу і жінка передпенсійного віку.

 

Автору довелося консультувати головного бухгалтера, жінку, яка скаржилася на свою співробітницю. Остання реалізовувала мобінг щодо попереднього керівника, будучи її заступником, а зараз намагається робити це і стосовно клієнтки, яка звернулася. Що сказати… Попередній головний бухгалтер — жінка передпенсійного віку. Дівчина, яка прагнула потрапити в це крісло, постійно виставляла свою начальницю нічого не розуміючою старою, писала анонімки, робила вигляд, що тут працює тільки вона, підбурювала інших підлеглих ігнорувати розпорядження керівника тощо. Урешті-решт, головний бухгалтер пішов на пенсію. Але керівники вищого рівня розуміли, з ким мають справу, і поставили головним бухгалтером не скандалістку-терористку, а жінку, яка і виявилася клієнткою автора. Адже дівиця, яка мітить на посаду головного бухгалтера, не заспокоїлася і тепер організовує цькування на клієнтку. Вона робить усе можливе, щоб їй працювалося некомфортно, створює постійний стрес, вимотує нерви… Адже навички в неї вже вироблені, і ще які…

 

Ми описали випадок, коли під дією психотерору опиняється керівник, але нерідко він сам виступає ініціатором мобінгу. Коли співробітника тиранить і третирує керівник або колектив робить це з його подачі, то така форма мобінгу називається боссінг.

 

Отже, ви бачите, під дією психологічного терору може виявитися будь-хто, навіть керівник. Головне — перейти (насправді чи тільки в його уяві) доріжку ініціатору мобінгу. Такою людиною найчастіше виступає неформальний лідер групи, людина, яка має в ній авторитет і вплив. Звісно, поява конкурентів для нього зовсім не бажана, а будь-які структурні зміни групи або її правил — небезпечні. Саме тому жертвами мобінгу нерідко стають найбільш ініціативні та компетентні співробітники. Адже якщо він виділяється, то з боку «підліткової», «мобінгової» логіки виглядає як вискочка.

 

Ви, напевно, уже помічаєте, що мобінг, такий корисний для мавп, у робочому колективі веде не тільки до того, що жертва видихається, а іноді й доходить до нервового зриву — це тільки морально-психологічний бік, але — і до зниження продуктивності, якості праці. Не тільки тому, що колектив втрачає мотивацію, а й оскільки підвищується текучка кадрів.

 

Як же не допустити мобінгу в колективі? Читайте далі.

 

ЩО МОЖЕ ЗРОБИТИ КЕРІВНИК ДЛЯ КОЛЕКТИВУ…

 

… щоб урятувати його від мобінгу. Повинні ми закінчити фразу. Дійсно тут від керівника залежить дуже багато.

 

Перше, про що варто піклуватися постійно, — це формування здорової організаційної культури та підтримка здорового клімату спілкування. Важливо встановити групові правила і норми, цінності, які б поважали індивідуальність та унікальність іншої людини, її компетентність та працелюбність.

 

У колективі, в якому співробітники можуть відкрито і щиро обговорювати взаємні симпатії та претензії, мобінг виключений.

Важливим правилом у колективі має стати обговорення конфліктів і претензій працівників один до одного у відкриту. Іноді керівник або інший співробітник може виступати посередником у цьому. Адже якщо конфлікт не обговорюється, то «війна» стає прихованою, партизанською, а тут уже всі засоби хороші. Помітили, що хтось плете інтриги проти когось? Викликайте спочатку одного і розпитуйте про мотиви такої поведінки, а потім запросіть і другого. Нехай обговорять те, що накопичилося.

 

Правила та норми колективу повинні засуджувати плітки, інтриги і доноси на роботі. Ефективний керівник присікає щонайменшу спробу одного співробітника «настукати» на іншого. При цьому, звичайно, важливо оберігати цінність справедливості. Навіть якщо до вас дійсно дійшла якась інформація, то необхідно прийняти її до відома не як керівництво до дії, а як привід для довірчої розмови з тим, кого стосуються ці відомості.

 

Виключити мобінг дозволяє і налагоджений зворотний зв’язок між підлеглими і керівником. Якщо останній відкритий до діалогу, готовий вислухати співробітників, цікавиться тим, що відбувається в організації, то імовірність мобінгу знижується.

 

Наступний момент. Важливо стежити за тим, щоб завдання, повноваження та обов’язки були чітко розподілені між співробітниками. У зонах перетину і накладення повноважень криється не тільки причина конфлікту, а й причина мобінгу. Кожен повинен чітко уявляти, за що відповідає саме він. Зрозуміло, що добитися абсолютного відособлення одного співробітника від іншого неможливо. Але якщо ви помітили неприязнь між працівниками, ризик виникнення мобінгу, то ці двоє точно мають бути розведені по двох різних кутках відділу не тільки у фізичному сенсі, а й у функціональному. Їх завдання повинні вирішуватися окремо одне від одного. Так щоб у «терориста» не було ніякої можливості давити на жертву.

 

Керівнику варто побоюватися зближуватися з кимось з підлеглих більше, ніж з іншими. Адже це порушує усю комунікативну систему і породжує відчуття несправедливості. Щоб не допустити цього, рекомендується уникати також наявності сімейних або інтимних зв’язків між керівником і підлеглими.

 

Співробітникам має бути чітко зрозуміло, за якими критеріями людина отримує надбавку чи премію, як визначають, хто піде на підвищення тощо. Так ми переведемо професійне змагання в конструктивну площину. Чим прозоріша і зрозуміліша не тільки система управління, а й система заохочень і покарань, тим стійкіший колектив і тим сильніше він захищений від імовірності мобінгу.

 

Прозорість у професійних відносинах — ключ до проблеми мобінгу.

І наприкінці метод екстреного реагування. Як бути, якщо треба не займатися профілактикою мобінгу, а вже вирішувати ситуацію, що виникла та загострюється? Ви бачите жертву. Її важко не помітити. Працівник зривається, страждає, захворює, бере додаткові відпустки, замикається, ні з ким не спілкується, іде на лікарняні тощо. Колектив або його частина ополчилися проти нього. Зустрічають презирством, не спілкуються, ігнорують, не запрошують на корпоративні заходи, у його присутності замовкають тощо. Як бути? Адже не звільниш цілу групу людей, тим більше увесь колектив, догана тут теж не допоможе. А чи можемо ми допустити звільнення цінного, хоч і зацькованого співробітника? Йому, можливо, так і буде краще, ось тільки нам ні. Що ж робити?

 

Найголовніше — шукайте організатора цькування, він обов’язково проявиться. Якщо його неможливо визначити за спостереженнями, поспілкуйтеся з кимось із співробітників, які беруть участь у мобінгу. Він обов’язково розповість у результаті, з чого все почалося, вкаже на того Івана Івановича чи ту Ганну Петрівну, якій перейшла дорогу в той момент ще майбутня, а зараз вже дійсна жертва.

 

Коли призвідник знайдений, то далі загалом усе зрозуміло. Його треба переконати припинити цькування. Згадайте методи переконання, які ми обговорювали на сторінках цього видання. Якщо одних ваших слів йому недостатньо, то можна і пригрозити звільненням. У будь-якому випадку ви повинні розуміти, що хоча призвідник швидше за все неформальний лідер, тобто користується впливом у колективі, він шкодить роботі усієї організації, а отже, і вашій результативності як керівника. Тому основна стратегія, звичайно, — домовитися, але якщо не вийде, то доведеться позбавлятися джерела мобінгу.

 

ЯК САМОМУ УНИКНУТИ МОБІНГУ

 

Ми поговорили про те, що може зробити керівник, щоб урятувати колектив від мобінгу. На те у керівника є свої важелі впливу. А як же самому співробітнику потурбуватися про себе? Що треба робити, щоб не стати жертвою мобінгу?

 

Перший принцип — ввічливість і доброзичливість. Людина, яка відкрита до спілкування, цікавиться оточуючими, поводиться з ними відповідно до певних групових правил, викликає симпатію, а отже, проти неї мобінг просто не може бути спрямований. Навіть якщо призвідник постарається збити коаліцію проти такого працівника, то в нього нічого не вийде. І навпаки — коли співробітник скритний, суворий, не ввічливий, напружений і дратівливий, то він, сам того не бажаючи, переходить дорогу занадто великій кількості співробітників. І тоді у відповідь на слова призвідника кожен подумає: «Ах, це він зараз про ту змію говорить. Звичайно, ми їй влаштуємо». Тож пам’ятайте…

 

Коли подобаєшся оточенню — тебе не тероризують.

Це не означає, звичайно, що треба сподобатися всім. Такий варіант навряд чи можливий у реальному житті… Але і влаштовувати героїчну битву одного проти всіх теж не варто!

 

І будьте обережні з критичними висловлюваннями. Ви можете бути дуже мудрим і досвідченим співробітником, але це не означає, що варто підноситися за рахунок інших. У спілкуванні з колегами, обговорюючи ті чи інші їх дії, краще підкреслюйте позитивні моменти, хваліть, робіть компліменти. І навіть якщо вам доведеться сказати щось неприємне, підсолоджуйте гірку пігулку: «Я впевнений у вас як у професіоналі, і мені приємно з вами спілкуватися, але я повинен зауважити такі моменти у вашому звіті».

 

Уникайте можливості принизити іншу людину. До цього варто бути особливо уважним. Вам може здатися, що коли ви сказали співробітниці про те, що в неї спідниця сильно зім’ята чи забруднена, то зробили добру справу. Адже попереджений — означає озброєний. Ось тільки ви не звернули уваги на той факт, що сказали це у присутності чоловіка, який їй симпатичний або при жінці, з якою вона давно конфліктує. І що виходить? Не хотіли, але принизили. Приниження вам навряд чи пробачать і забудуть. Тож будьте пильні. Іноді краще промовчати, ніж випадково поставити іншого в незручне становище.

 

І ще одне правило з цієї ж опери. Будьте обережні з чутками та плітками. Звичайно, що б там не писали і не говорили про їх шкоду, а жоден колектив без них не обходиться, та й узагалі навряд чи може існувати. Проте краще довірте займатися чутками комусь іншому. Самі спирайтеся тільки на достовірну інформацію, що отримана етичним шляхом. Якщо ж усе-таки хочеться попліткувати, та так, що не втриматися, то робіть це тільки поряд з перевіреними людьми, коли ви розумієте, що сказане вами не буде використано проти вас… ні, не в суді, гірше, в товаристві людей працюючих, які втомлюються, вигорають, а тому дуже дратівливі та злопам’ятні.

 

Наступний принцип — не потрібно перти проти танка. Шануйте традиції, правила і норми колективу. Беріть участь у колективних заходах, святах тощо. Ніхто не примушує вас залишатися в ресторані на святкуванні дня народження бухгалтера до ранку і танцювати, доки не відпадуть ноги, але посидіти з усіма, продемонструвати повагу до традицій, побути частиною групи — це дуже важливо для побудови відносин у трудовому колективі.

 

Отже, якщо підсумувати те, що було зазначено вище, виходить, що треба бути білим і пухнастим і прогинатися під мінливий колектив? Друзі, зовсім ні! Більше того, наш наступний принцип якраз доповнює цей білопухнастий початок.

 

Не дозволяйте принижувати себе.

Це не означає сварливості та підвищеного почуття власної важливості, але якщо вам відверто грубіянять чи намагаються давити на вас у будь-який інший спосіб, ви маєте повне право захищатися, виражати свою злість, гніватися тощо.

 

Коли хтось із співробітників давить на вас, поводиться неетично, образливо жартує, підставляє чи робить щось іще з розряду мобінгу, не реагуйте емоційно, притримайте образу. Зараз час зібратися і абсолютно спокійно, навіть прохолодно поговорити з психотерористом. З’ясуйте, чого він домагається, визначте суть конфлікту. Насправді, тільки-но нападаючий побачить, що ви не ведетеся, що йому не вдається викликати у вас жодних емоцій, йому теж доведеться почати домовлятися з вами. Так, уключивши холодний розум, почавши обговорення, ви виходите з позиції жертви і переходите в позицію учасника переговорів. Головне, коли ви починаєте обговорювати претензії призвідника, не плачте, не скаржтеся, не виправдовуйтеся, використовуйте спокійні інтонації. Запитання: «Ну чому ви мене весь час ображаєте»? — невдале, адже воно занадто навантажене емоційно. Краще щось таке: «І чого ви домагаєтеся від мене?».

 

Узагалі в колективі важливо підтримувати баланс між вашими власними інтересами, якими ви не готові жертвувати, та інтересами групи. Так, наприклад, якщо вам не подобається, що вікно відкрите, а всім іншим співробітникам це необхідно, ви можете або промовчати, або включитися у війну… Але й результат буде різним. У першому випадку, ви — член колективу, частина групи і навряд чи мобінг буде спрямований проти вас, у другому — ви особистість, ви — відокремлені, у вас є свої бажання і потреби, ризик мобінгу зростає. Але якщо ви знаєте, що поступилися десь у іншому місці, що в цілому групові інтереси ви врахували, то цілком можливо, що віконце, яке ви закриєте, ні до чого й не призведе, а ось відкрите легко може викликати застуду. Отже, стежте за цим балансом між тим, наскільки ви зараз почуваєтеся частиною групи, а наскільки окремою особистістю, адже важливо і те і інше!

 

І ще декілька порад. По-перше, не варто демонструвати дружні чи інші теплі відносини з начальством оточуючим. Те, що ви давно дружите з керівником або він просто вам симпатизує, тому що ви дуже відповідальні та компетентні, — добре, звичайно, але вашим колегам про це знати не обов’язково. По-друге, робіть свою роботу якісно, але без перегинів — ночувати на робочому місці, роблячи місячний обсяг роботи за 2 дні не варто. Тоді ви сильно не виділятиметеся з колективу, але в разі конфлікту — начальник на вашому боці, адже ви старанні та продуктивні.

 

На цьому все! Бажаємо вам продуктивних і приємних професійних відносин!

 

***

Окрім того, деякі респонденти зазначили про такі прояви булінгу: цькування перед усім колективом, фізичне переслідування в робочий та позаробочий час (в тому числі по телефону), погрози звільнити за те, що перебуваєш на лікарняному з дитиною, заборона пити каву та чай, заборона спілкування з колегами.

 

Також виявлено, що чим більший стаж державної служби, тим вищий ризик застосування такого прояву булінгу як навмисне надмірне завантаження роботою у порівнянні з іншими працівниками та/або доручення завдань, які не відповідають рівню компетенції.

 

Разом з тим, чим вищий рівень юрисдикції державного органу, тим більша імовірність прояву булінгу з боку керівників та колег з інших структурних підрозділів. Це може бути пов’язано із більшою штатно-посадовою чисельністю та, відповідно, більшою кількістю комунікацій між структурними підрозділами державних органів, рівень юрисдикції яких – вся територія України.

 

До жінок булінг частіше застосовують керівники вищого рівня та колеги з інших структурних підрозділів.

 

Виявлено, що чим більший стаж державної служби, тим більший ризик застосування булінгу з боку безпосереднього керівника. Також безпосередній керівник частіше застосовує булінг до жінок, ніж до чоловіків.

 

 

 

 

«ОСОБЛИВОСТІ КВАЛІФІКАЦІЇ ПРАВОПОРУШЕНЬ, ПОВ’ЯЗАНИХ З КОРУПЦІЄЮ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ»

Питанням запобігання, виявлення, протидії та боротьби з корупцією українське суспільство опікується вже не перший рік та успіхи в цьому напрямі поки неоднозначні. Розуміючи ступінь загрози та масштаби руйнівної сили корупції, доводиться суттєво змінювати законодавство, впроваджувати нові правові конструкції та моделі, підлаштовуватиіснуючі під наявні суспільні потреби з метою досягнення поставлених цілей. Однією з таких моделей є поява в національному антикорупційному законодавстві такого різновиду правопорушення, як правопорушення пов’язане з корупцією.

Ми вже в повній мірі орієнтуємось в таких термінах як корупція, корупційнізлочини, неправомірна вигода,нецільове використання бюджетних коштів, зловживання службовими повноваженнями та багато іншого, однак коли питання торкається правопорушеньпов’язаних з корупцією, в більшості випадків, ми не дуже чітко собі можемо уявити про що саме йдеться. Так, в дійсності, правову природу правопорушенняпов’язаного з корупцією, можуть роз’яснити правники, які спеціалізуються на антикорупційному законодавстві, представники спеціалізованих правоохоронних органів, науковці. Разом з тим, коло суб’єктів, яких має цікавити дана тематика значно ширше, оскільки наслідки вчинення такого проступку вельми негативні, що поруч з наявними проблемами законодавчого визначення та правозастосування, створює вже системну проблему. Саме тому варто даному питанню приділити окрему увагу.

Не знаючи самого визначення даного терміну, його видів та міри покарання може здатись, що скоєння такого протиправного вчинку не може мати дуже суворих наслідків, адже суто на слух, сприймається як щось таке, що тільки пов’язане з поганим. Однак, це далеко не так.

Національне антикорупційне законодавство надає визначення дефініції «правопорушення, пов’язане з корупцією» у статті 1Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. №1700-VII, (далі – Закон), а саме: «правопорушення, пов’язане з корупцією - діяння, що не містить ознак корупції, але порушує встановлені цим Законом вимоги, заборони та обмеження, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону(суб’єкти, на яких поширюється дія цього Закону. – Авт.), за яке законом встановлено кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність.

Окремо слід відзначити, що це єдиний випадок, коли даний термін зустрічається в законі.

Таким чином, за вчинення пов’язаного з корупцією правопорушення передбачено весь спектр юридичної відповідальності, в тому числі кримінальну.

Проблематика кваліфікації пов’язаних з корупцією правопорушень лежить в площині розмежування останніх з корупційними правопорушеннями, оскільки обидва діяннявчиняються з використанням службового становища, мають суміжні склади,нормизакріплені в Кримінальному та Цивільному кодексах України, КУпАП та КЗпП України. Крім того, провадження по них та прийняття рішення має входити до компетенції спеціалізованих антикорупційних державних органів та установ.

Пов’язані з корупцією правопорушення за своїм змістом є більш широким поняттям, що не містить ознак самої корупції, втім порушує встановлені правила, протирічитьсуспільним інтересам та принципам, визначеним в якості норм права, наприклад, декларування недостовірної інформації (ст. 3661КК України) або підкуп виборця, учасника референдуму (ст. 160 КК України).

Перелік правопорушень, пов’язаних з корупцією за вчинення яких передбачено адміністративну відповідальність викладено в главі 13-А КУпАП«Адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією» , зокрема:

  1. Порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності (стаття 1724);
  2. Порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків (стаття 1725);
  3. Порушення вимог фінансового контролю (стаття 1726);
  4. Порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів (стаття 1727);
  5. Незаконне використання інформації, що стала відома особі у зв’язку з виконанням службових повноважень (стаття 1728);
  6. Невжиття заходів щодо протидії корупції (стаття 1729).
  7. Порушення заборони розміщення ставок на спорт, пов’язаних з маніпулюванням офіційним спортивним змаганням (стаття 172-9-1);
  8. Порушення законодавства у сфері оцінки впливу на довкілля (стаття 172-9-2).

Перелік правопорушень, пов’язаних з корупцією, за вчинення яких може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності
(не є виключним. – Авт.): 

  1. Неприйняття антикорупційної програми, неподання на погодження антикорупційної програми Національному агентству (стаття 19 Закону);
  2. Обмеження щодо використання службових повноважень чи свого становища (стаття 22 Закону);
  3. Обмеження щодо одержання подарунка (стаття 23 Закону);
  4. Обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності (стаття 25 Закону);
  5. Обмеження після припинення діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування (стаття 26 Закону);
  6. Обмеження спільної роботи близьких осіб (стаття 27 Закону);
  7. Запобігання та врегулювання конфлікту інтересів (стаття 28 Закону);
  8. Порушення правил етичної поведінки (статті 38–44 Закону);
  9. Недотримання вимог щодо організації проведення спеціальної перевірки (статті 56–58 Закону).
  10. Непроведення службового розслідування стосовно особи, яка вчинила корупційне або пов’язане з корупцією правопорушення (стаття 65 Закону).
  11. Недотримання вимог щодо незаконних актів та правочинів (стаття 67 Закону).
  12. Порушення вимог статті 53 Закону«Державний захист осіб, які надають допомогу в запобіганні і протидії корупції».

Питання цивільно-правової відповідальності за вчинення пов’язаних з корупцієюправопорушеньлежить в площині зобов’язального права та  відшкодування завданих таким вчинком збитків та має негативні наслідкисаме майнового характеру. Врегульовано ці питання цивільним, а в разі виникнення спору також і цивільним процесуальним законодавством.

Таким чином, норми та ключові визначення законодавець згрупував в Законі України «Про запобігання корупції», тоді як весь специфіка кваліфікації протиправних дій міститься вже у галузевих нормативно-правових актах.

 

Співробітник Головного територіального

управління юстиції у місті Києві

О.М. Лазько

 

 

Порядок доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження

 

Відповідно до статті 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі – Закон) випадках – на приватних виконавців.

Положення статті 8 Закону, які набули чинності 05.01.2017 року, визначають поняття та функції автоматизованої системи виконавчого провадження (далі – Система).

Так, реєстрація виконавчих документів, документів виконавчого провадження, фіксування виконавчих дій здійснюється в Системі, порядок функціонування якої визначено Положенням про автоматизовану систему виконавчого провадження, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 05.08.2016 року №2432/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12.08.2016 за№1126/29256 (далі – Положення).

Відповідно до абзацу другого частини першої статті 8 Закону вільний та безоплатний доступ до інформації Системи забезпечує Міністерство юстиції України у мережі Інтернет на своєму офіційному веб-сайті з можливістю перегляду, пошуку, копіювання та роздрукування інформації, на основі поширених веб-оглядачів та редакторів, без необхідності застосування спеціально створених для цього технологічних та програмних засобів, без обмежень та цілодобово.

Водночас, згідно статті 4 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» державний виконавець та приватний виконавець повинні здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, не розголошувати в будь-який спосіб професійну таємницю, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність.

До професійної таємниці належить інформація, що стала відома державному виконавцю, приватному виконавцю, помічнику приватного виконавця у зв’язку із здійсненням професійної діяльності.

Згідно з частиною другою статті 5 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» забороняється втручання державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, політичних партій, громадських об’єднань, інших осіб у діяльність державного виконавця, приватного виконавця з примусового виконання рішень.

Крім того, частиною п’ятою статті 6 Закону України «Про захист персональних даних»визначено, що обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.

Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Виходячи з положень Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та Закону України «Про захист персональних даних» в розділі І Положення розмежовані повноваження осіб щодо доступу та отримання інформації із Системи на реєстраторів та користувачів.

Так, відповідно до пункту 3 розділу І Положення реєстраторами Системи є: відповідальні особи, державні виконавці органів державної виконавчої служби, приватні виконавці, помічники приватних виконавців (щодо реєстрації вхідної та вихідної кореспонденції, у тому числі виконавчих документів), керівники органів державної виконавчої служби та їх заступники.

В свою чергу відповідно до пункту 4 розділу І Положення користувачами системи є:

Міністерство юстиції України;

структурні підрозділи територіальних органів Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що забезпечують здійснення повноважень у сфері організації примусового виконання рішень;

посадові особи Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, визначені Міністерством юстиції України, до повноважень яких належать виконання рішень Європейського суду з прав людини та представництво держави у справах  щодо невиконання рішень національних судів;

сторони виконавчого провадження.

Доступ до Системи реєстраторів та користувачів (крім сторін виконавчого провадження) здійснюється з використанням ідентифікаторів доступу, що надаються адміністратором Системи на підставі відповідних договорів, а також з використанням електронного цифрового підпису, сумісного з програмним забезпеченням Системи. Отримання електронного цифрового  підпису в Акредитованому центрі сертифікації ключів здійснюється самостійно.

Водночас, на виконання абзацу другого частини першої статті 8 Закону розділ IVвизначає порядок доступу до Системи та отримання інформації з неї.

Згідно пункту 1 розділу VІ Положення доступ до інформації  автоматизованої системи виконавчого провадженнянадається без обмежень та цілодобово у формі відкритих даних, а саме:

прізвище, ім’я, по батькові (за його наявності), число, місяць, рік народження боржника - фізичної особи та прізвище, ім’я, по батькові (за його наявності) стягувача - фізичної особи;

найменування, ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань для юридичної особи - боржника та стягувача;

номер, дата відкриття та стан виконавчого провадження;

найменування органу державної виконавчої служби (приватного виконавця), у якого перебуває на виконанні виконавче провадження.

Пошук інформації через веб-сайт здійснюється за такими параметрами:

- прізвище, ім’я, по батькові (за його наявності), число, місяць, рік народження боржника - фізичної особи та прізвище, ім’я, по батькові (за його наявності) стягувача - фізичної особи;

- найменування, ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань для юридичної особи - боржника та стягувача;

-  номер виконавчого провадження.

 

Оболонський районний відділ

державної виконавчої служби міста Київ

Головного територіального

управління юстиції у місті Києві

 

ПРАВО НА ЗМІНУ ПРІЗВИЩА ДИТИНИ ЇЇ БАТЬКАМИ

 

            Стаття 28 Цивільного кодексу України визначає - ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не впливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

            Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років (стаття 6 Сімейного кодексу України).

            Відповідно до статті 145 Сімейного кодексу України прізвище дитини визначається за спільним прізвищем батьків чи прізвищем одного з них за їхньою згодою, у разі коли мати, батько мають різні прізвища.

            Порядок зміни прізвища дитини її батьками врегульовано Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 01.07.2010, Сімейним кодексом України, Правилами внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 12.01.2011р. № 96/5.

            Статтею 148 Сімейного кодексу України визначено, що у разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років.

            У разі зміни прізвища обома батьками прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її згодою.

            У разі зміни прізвища одного з батьків прізвище дитини може бути змінено за згодою обох батьків та за згодою дитини, яка досягла семи років.

            За заявою батьків або одного з них, якщо другий помер, оголошений померлим, визнаний недієздатним або безвісно відсутнім, дитині, яка не досягла чотирнадцяти років та якій при державній реєстрації народження присвоєно прізвище одного з батьків, може бути змінено прізвище дитини на прізвище другого з батьків.

            У разі заперечення одним із батьків щодо зміни прізвища дитини спір між ними щодо такої зміни може вирішуватися:

            - органом опіки та піклування,

            - оформлене розпорядженням районної державної адміністрації.

            - рішенням виконавчого комітету про зміну прізвища малолітньої дитини або судом.

            При вирішенні спору беруться до уваги виконання батьками своїх обов'язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини.

Заява про внесення змін до актового запису про народження дитини у разі зміни її прізвища батьками подається у письмовій формі до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання заявника, що визначено пунктом 3 статті 22 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та пункту 2.1 Правил внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання.

Разом з заявою про внесення змін до актового запису цивільного стану заявником подаються: свідоцтво про державну реєстрацію народження та інші документи, необхідні для розгляду заяви та вирішення питання по суті.

Питання про внесення змін до актових записів цивільного стану розглядаються у тримісячний строк з дня подання відповідної заяви до відділу державної реєстрації актів цивільного стану.

Після внесення змін до актового запису цивільного стану заявнику повторно видається свідоцтво про державну реєстрацію акта цивільного стану.

 

 

 

Заступник начальника Подільського

районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві

 

Л.А. Немировська

              

Шопінг в інтернеті. Повернення грошей і обмін товару інтернет-магазину.

 

Відносини, що виникають між покупцем і продавцем товарів, робіт та послуг в Інтернеті регулюються, зокрема, положеннями Цивільного кодексу України та Закону України «Про захист прав споживачів».

Закон України «Про захист прав споживачів» визначає обсяг інформації, який обов’язково має бути доведений споживачу до моменту замовлення товару.

Перед покупкою товару в інтернет-магазині продавець повинен надати споживачеві інформацію про:

-            найменування продавця, його місцезнаходження, порядок прийняття претензій;

-            основні характеристики продукції;

-            ціну, включаючи плату за доставку та умови оплати;

-            гарантійні зобов’язання;

-            інші умови поставки;

-            порядок розірвання договору.

Якщо споживачу надано наведені вище відомості, інтернет-магазин повинен підтвердити замовлення письмово або за допомогою електронного повідомлення. Якщо інше не передбачено договором, продавець повинен доставити товар не пізніше 30 днів із моменту одержання згоди споживача на укладання договору (ч.6 ст. 13 Закону). Після замовлення та доставки товару продавець повинен надати покупцю певні документи (товарний чек, накладна).

Які умови заміни товару?

Частина 6 ст. 13 Закону України «Про захист прав споживачів» дозволяє продавцю використовувати у договорі умову про можливість заміни товару за його відсутності іншим. Про це покупця повинні повідомити перед укладенням договору. Продавець може замінити товар тільки тоді, коли одночасно виконуються три умови:

-       інший товар відповідає меті використання замовленого;

-       має таку ж або кращу якість;

-       його ціна не перевищує ціни замовленого товару.

         Які товари можна повернути?

Поверненню підлягає не тільки неякісна продукція, але й товар, що з якихось причин не підійшов за кольором, фасоном, крім тих товарів, які передбачені Переліком товарів належної якості, що не підлягають обміну (поверненню).

Товари, що не підлягають обміну та поверненню.

Постанова Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. № 172 «Про реалізацію окремих положень Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає Перелік товарів належної якості, що не підлягають обміну (поверненню). У список товарів, що не підлягають обміну та поверненню потрапили всі продовольчі товари (їжа, напої, алкоголь, дитяче харчування, тютюнові вироби тощо), лікарські препарати та засоби, предмети санітарної гігієни. Крім того, обміну та поверненню не підлягають деякі непродовольчі товари: панчішно-шкарпеткові вироби, постільна та натільна білизна, косметика, парфумерія, товари для новонароджених, інструменти для манікюру і педикюру, ювелірні вироби, друкована продукція та інше.

В який строк можна повернути товар?

Покупець має право розірвати договір протягом 14 днів з моменту отримання товару у відділенні служби доставки.

Продавець, тобто інтернет-магазин повинен перерахувати гроші за товар не пізніше, ніж протягом 30 днів з моменту розірвання договору. Якщо в цей термін гроші не повернули, продавець зобов’язаний сплачувати споживачу неустойку за кожен день затримки в розмірі  1 % від вартості продукції (стаття 12 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Хто сплатить зворотну доставку?

Це залежить від причини повернення.

Товар якісний, але споживач передумав його купувати. В цьому випадку пересилання оплачує покупець, якщо інші умови не визначено на сайті продавця.

Товар якісний, але продавець не надав повної інформації, передбаченої статтями 12 і 13 Закону України «Про захист прав споживачів» (дані про продавця, характеристики продукції, оплата доставки тощо). У такій ситуації повернення товару оплачує інтернет-магазин.

Товар виявився неякісним або не відповідав заявленим умовам. У цьому випадку важлива вага товару. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів», доставка товарів вагою понад 5 кг здійснюється за рахунок продавця. Якщо ж покупка важить менше 5 кг, її доставку повинен сплатити покупець.

Куди звертатись, якщо споживач вважає,  що його права порушені?

У разі, якщо споживач вважає, що його права та законні інтереси порушені він має право на їх захист у визначеному законом порядку.         

Негайно після виявлення факту порушення своїх споживчих прав необхідно звернутися до продавця із письмовою заявою-претензією з вимогою щодо відновлення права.

Якщо претензія не була прийнята та/або розглянута, на неї не була надана відповідь або відповідь виявилася негативною, необґрунтованою та незаконною, а проведені переговори з керівництвом закладу не призвели до задоволення ваших законних вимог, необхідно звертатися до Державної інспекції України з питань захисту прав споживачів (далі – Інспекція), яка входить до системи органів виконавчої влади і реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів.

У випадку якщо результати звернення до Інспекції не дали бажаного результату, споживач має право за захистом своїх порушених прав звернутися до суду. Позивачі у справах про захист своїх прав як споживачів звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях (ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).      

 

Бажаємо вдалих покупок!

 

Статтю підготувала:

Заступник начальника Управління - начальник відділу представництва інтересів держави в судах України Управління судової, аналітично-правової роботи та міжнародного співробітництва – Кудєнцова Олена Георгіївна 

03.07.2019

Як платити аліменти на дитину: головні правила

 

Один із способів забезпечення захист прав дитини є стягнення аліментів з одного з батьків після розлучення сімейної пари.

Крім того, Сімейний кодекс України передбачає збільшення або зменшення суми виплат.

Існує два способи виплат аліментів:

  • мирне вирішення проблеми;
  • примусове рішення, тобто через суд.

Мирне вирішення проблеми має на увазі наступні варіанти:

Неофіційна домовленість.

Тобто, батьки в усному порядку домовляються про те, що один з них буде виплачувати аліменти на дитину. При цьому сума також може узгоджуватись між батьками. Крім того, сторони можуть укласти договір і завірити його у нотаріуса для гарантій виконання умов.

Подача заяви за місцем роботи платника аліментів.

Сімейний кодекс визначає, що заява повинна бути подана самостійно платником аліментів за місцем своєї роботи (місцем отримання доходу), але на практиці бувають випадки, коли роботодавець приймає заяву того з батьків, з ким залишається проживати дитина, особливо, якщо інший з батьків не проти цього.

Якщо аліментник вирішив платити в добровільному порядку, то це можна зробити декількома способами.

  • готівкою при зустрічі (в такому випадку рекомендується складати розписку про отримання аліментів);
  • банківським переказом на рахунок (видається квитанція про переказ коштів);
  • поштовою пересилкою на адресу одержувача (рекомендовано оформити повідомлення про отримання грошей);
  • за допомогою спеціальних електронних систем, наприклад, Western Union та інших.

Рекомендовано зберігати докази оплати аліментів на утримання саме вашої дитини.

Як платити аліменти через банк?

Оплатити аліменти через банк можна двома способами:

- через касу, оформивши платіж на розрахунковий рахунок дитини або батька;

- за допомогою пересилання коштів з карти на карту.

У будь-якому випадку в платежі повинні бути вказані такі дані;

- дата платежу;

- дані платника;

- дані одержувача;

Призначення платежу

Тут слід обов'язково вказати, що гроші передаються на утримання дитини (краще вказати ПІБ дитини) за певний період (місяць, квартал, рік і т.д.).

Обов'язково зберігайте квитанцію з банку.

 

Як платити аліменти за договором?

Сімейний кодекс України дозволяє батькам укласти спеціальний договір.  З його допомогою можна добровільно регулювати відносини між колишнім подружжям.

У договорі вказується сума аліментів, порядок їх виплати, терміни і способи.

Крім того, для уникнення конфліктних ситуацій необхідно стежити не тільки за наявністю письмового підтвердження передачі аліментів за угодою, а й за правильністю їх оформлення.

Як правильно платити аліменти безробітному

Згідно з українським законодавством, в такому випадку платник повинен встати на біржу праці і продовжити виплату аліментів з допомоги по безробіттю.

Як платити менше аліментів?

Бувають випадки, коли аліментник виявляється не в змозі платити встановлену суму. Це може бути пов'язано з:

- зміною сімейного стану (наприклад, народження дитини);

- зміною матеріального стану (зміна роботи, втрата стабільного заробітку);

- погіршення стану здоров'я (наприклад, якщо потрібна операція тощо).

Для цього потрібно подати позовну заяву до суду.

Відповідно до закону, мінімальні аліменти на дитину повинні становити не менше 50% від прожиткового мінімуму, визначеного законом для утримання дитини.

Максимальний розмір аліментів дорівнює сумі 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку.

Крім того, існує ряд умов, які допомагають визначити суму аліментів, які повинен платити батько:

  •  розмір регулярного щомісячного доходу;
  •  наявність або відсутність нерухомості у власності;
  •  загальна кількість людей, які перебувають на утриманні у платника аліментів (інші діти, батьки, подружжя);
  •  рівень загальної фінансової забезпеченості дитини;
  •  необхідні витрати на навчання або надання медичної допомоги дітям.

Чому можуть збільшити розмір виплат?

Розмір аліментів, який був раніше, можуть збільшити. Існує кілька законних підстав для цього:

  •  навчання дитини;
  •  серйозне захворювання;
  •  інфляція;
  •  зміна роботи, яка привела до підвищення добробуту аліментщика.

Покарання за несплату аліментів

1) внесення неплатника в Єдиний реєстр боржників;

2) обмеження у праві виїзду боржника за межі України;

3) позбавлення прав на водіння автомобіля;

4)обмеження права користування вогнепальною, мисливською або пневматичною зброєю;

5) суспільно корисні роботи.

 

 

Відділ примусового виконання рішень

Головного територіального управління юстиції у місті Києві

 

 

 

Реєстрація права власності на об’єкти нерухомого майна, що були побудовані до 05 серпня 1992 року.

 

Для проведення первинної реєстрації права власності на об’єкт нерухомого майна (наприклад - новозбудований будинок), нотаріусу (або державному реєстратору) необхідно підтвердження про готовність такого будинку до експлуатації, що був побудований у період з 05 серпня 1992 року по сьогоднішній день. Таким підтвердженням є «Декларація про готовність об’єкта до експлуатації», яка має бути зареєстрована в Державній архітектурно-будівельній інспекції, з присвоєнням серії та номеру документа в реєстрі дозвільних документів.

Але що як об’єкт нерухомості (наприклад індивідуальний житловий будинок) було збудовано ще до 05 серпня 1992 року, а документи про право власності так і не було оформлено, постає питання як слід вчинити, щоб право власності було оформлене як цього потребує законодавство. Це питання є доволі актуальним і тому час від часу нотаріус, або державний реєстратор може спостерігати подібні ситуації.

В ст. 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» зазначено, що для проведення державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, і щодо зазначених об’єктів нерухомості раніше не проводилася державна реєстрація прав власності, необхідно надати наступні документи:

1) виписка із погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою;

2) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку під таким об’єктом, крім випадку, коли таке речове право зареєстровано в Державному реєстрі прав.

Для здійснення державної реєстрації прав власності на зазначені об’єкти документом, що посвідчує речові права на земельну ділянку під таким об’єктом, може також вважатися рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність.

Для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, проведення технічної інвентаризації щодо зазначених об’єктів нерухомості є необов’язковим.

 При цьому в п. 3 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», заявником щодо такої реєстрації права власності є особа, за якою закріплений особовий рахунок в погосподарській книзі відповідної сільської, селищної, міської ради, або уповноважена нею особа - у разі проведення державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку.

Також ця інформація відображена у п. 42 та 43 Постанови Кабінету міністрів України № 1127 від 25 грудня 2015 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»:

п.42. Для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 р., подаються:

1) технічний паспорт на об’єкт нерухомого майна;

2) документ, що підтверджує присвоєння об’єкту нерухомого майна адреси.

Документ, що підтверджує присвоєння об’єкту нерухомого майна адреси, не вимагається у разі, коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов’язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки.

п.43. Для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 р. та розташовані на території сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, замість документів, передбачених пунктом 42 цього Порядку, можуть бути подані:

1) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку, на якій розташований об’єкт нерухомого майна, у тому числі рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність чи відомості про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність з погосподарської книги;

2) виписка з погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений, - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою.

Виходячи з вище зазначеного, можна дійти наступних висновків:

-  Такі об’єкти нерухомості не вимагають введення в експлуатацію, оскільки об'єкти побудовані до 05 серпня 1992 року відразу підлягають реєстрації права власності.

-  Для реєстрації таких об’єктів необхідні правоустановчі документи на земельну ділянку, або рішення відповідної ради про надання земельної ділянки в користування чи власність.

-  Необхідно отримати документ про присвоєння поштової адреси об’єкту будівництва (Для садового/дачного будинку – кооперативом/товариством видається довідка. Для житлового будинку - органами місцевої влади видається рішення про присвоєння поштової адреси). Але є винятки - у разі, коли у земельної ділянки вже є адреса і вона зареєстрована у реєстрі, тоді присвоєння адреси вже не потрібно, а реєстрація будинку відбувається за адресою земельної ділянки.

-  Для здійснення реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року, заявником може бути тільки та особа, яка володіла або користувалась земельною ділянкою в період до 05 серпня 1992 року за наявності документального підтвердження.

-  Проведення технічної інвентаризації на будинок є необов’язковим, але бажаним, оскільки при реєстрації права власності необхідно зазначати основні параметри об’єкта – загальну та житлову площу будинку.

-  Також необов’язково, але бажано отримати довідку з Бюро технічної інвентаризації (БТІ), що на зазначеній земельній ділянці за вказаною адресою раніше не було зареєстрованих об’єктів нерухомості, оскільки документи про право власності могли буди видані в період до 2013 року і записи про цей факт можуть зберігатись тільки в БТІ.

 

 

Виконавець:

Жураковська М.В., консультант Першої київської ДНК

 

 

Особливості виконання рішень про стягнення аліментів.

 Виконавець розпочинає примусове виконання рішення про стягнення аліментів на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Заява про примусове виконання рішення подається до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця у письмовій формі разом із оригіналом (дублікатом) виконавчого документа.

Так, у заяві про примусове виконання рішення зазначаються такі відомості: назва і дата видачі виконавчого документа; прізвище, ім'я та (за наявності) по батькові стягувача; дата народження та адреса місця проживання чи перебування стягувача; реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) стягувача; номер телефону стягувача; спосіб перерахування стягнутих аліментних сум; реквізити рахунку, відкритого у банку або в іншій фінансовій установі, для отримання аліментних сум (за наявності).

До заяви про примусовевиконаннярішення, яка подається представником стягувача, додається документ, що підтверджує його повноваження.

У разі відсутності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття його до виконання, визначених статтями 45 Закону, виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, яка виготовляється за допомогою автоматизованої системи виконавчого провадження.

Одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження державний виконавець направляє стягувачу роз’яснення положень статті 183-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, частини п’ятої статті 157 Сімейного кодексу України та частини дев’ятої статті 71 Закону та повідомляє, що стягувач має право надати підтвердний документ у разі, якщо аліменти стягуються на утримання дитини з інвалідністю, дитини, яка хворіє на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, або на утримання дитини, яка отримала тяжкі травми, потребує трансплантації органа, паліативної допомоги.

Виконавець протягом десяти днів з дня відкриття виконавчого провадження здійснює заходи для отримання інформації про доходи боржника та виносить постанову про звернення стягнення на доходи боржника. У разі якщо боржник отримує заробіток (доходи) у різних місцях, відрахування аліментів із кожного виду виплат здійснюється за окремими постановами про звернення стягнення на доходи боржника згідно з розміром утримання, визначеним виконавчим документом.

У разі якщо боржник не працює і сплачує аліменти самостійно стягувачу, квитанції (або їх копії) про перерахування аліментів надаються виконавцю не пізніше наступного робочого дня після сплати та долучаються до матеріалів виконавчого провадження.

Виконавець обчислює розмір заборгованості зі сплати аліментів що місяця та у випадках, передбачених частиною четвертою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», повідомляє про розрахунок заборгованості стягувача і боржника.

Якщо за виконавчим документом, пред'явленим до виконання, утримання аліментів не проводилося у зв'язку з розшуком боржника, стягнення аліментів має здійснюватись за весь період незалежно від установленого десятирічного строку та досягнення повноліття особою, на утримання якої присуджені аліменти.

Також, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці, виконавець: виносить повідомлення про внесення відомостей про боржника до Єдиного реєстру боржників; звертає стягнення на майно боржника; надсилає стягувачу письмове роз’яснення про право на звернення до органів досудового розслідування із заявою (повідомленням) про вчинення кримінального правопорушення боржником, що полягає в ухиленні від сплати аліментів.

За наявності заборгованості зі сплати аліментів, яка утворилася з дня пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання та сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці (у випадках, визначених абзацом шостим частини дев’ятої статті 71 Закону, - три місяці), державний виконавець виносить вмотивовані постанови, передбачені пунктами 1-4 частини дев’ятої статті 71 Закону, які виготовляються за допомогою автоматизованої системи виконавчого провадження.

Тимчасові заходи, передбачені пунктами 1-4 частини дев’ятої статті 71 Закону, припиняються у разі погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі на підставі постанов державного виконавця про скасування таких заходів або закінчення виконавчого провадження на підставі пунктів 12579101214 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».

Зокрема, виконавець накладає на боржника штраф у розмірі та у випадках, визначених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».

Закінчує виконавець виконавче провадження про стягнення аліментів після закінчення передбаченого законом строку їх стягнення за умови, що суму аліментів стягнено в повному обсязі. Заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття.

У разі наявності заборгованості, яка виникла на момент закінчення встановленого строку для стягнення аліментів, її стягнення проводиться у загальному порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження».

 

 

Дарницький районний відділ

державної виконавчої служби міста Київ

Головного територіального управління юстиції у місті Києві

Вик. Медведєва О.О.

 


Зупинення вчинення виконавчих дій у виконавчому проваджені.

1. Виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі:

1) проходження боржником строкової військової служби, військової служби за призовом осіб офіцерського складу, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або якщо боржник проходить військову службу та виконує бойові завдання військової служби у бойовій обстановці чи в районі проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, якщо згідно з умовами служби проведення виконавчих дій неможливе чи на прохання стягувача, який проходить таку військову службу;

2) зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа;

3) зупинення судом реалізації арештованого майна у разі відсутності іншого майна боржника, на яке може бути звернено стягнення;

4) порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом. Виконавець не зупиняє вчинення виконавчих дій за рішеннями про виплату заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю особи, авторської винагороди, повернення невикористаних та своєчасно неповернутих коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, рішеннями немайнового характеру, у разі перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника);

5) звернення виконавця та/або заінтересованої особи до суду із заявою про заміну вибулої сторони правонаступником у порядку, встановленому частиною п’ятою статті 15цього Закону України «Про виконавче провадження», а саме  у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов’язковими тією мірою, якою вони були б обов’язковими для сторони, яку правонаступник замінив. У разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, ім’я чи по батькові (для фізичної особи), виконавець, за наявності підтверджуючих документів, змінює своєю постановою назву сторони виконавчого провадження

6) надання судом, який видав виконавчий документ, відстрочки виконання рішення;

7) включення підприємства паливно-енергетичного комплексу до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості, яка виникла внаслідок розрахунків за енергоносії з урахуванням дати заборгованості відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", крім рішень, передбачених абзацом шостим пункту 3.7 статті 3 зазначеного Закону;

8) затвердження плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство;

9) надіслання виконавчого документа до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень";

10) включення підприємств, що виробляють, транспортують та постачають теплову енергію, надають послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що надають послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, послуги з постачання холодної води та послуги з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), до реєстру підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії», з виконавчих проваджень, стягувачами за якими є Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», її дочірня компанія «Газ України», Публічне акціонерне товариство «Укртрансгаз», постачальники електричної енергії, а боржниками - підприємства, що виробляють теплову енергію, транспортують та постачають теплову енергію, надають послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, та підприємства централізованого водопостачання та водовідведення, що надають послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, послуги з постачання холодної води та послуги з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем);

мораторію на звернення стягнення на активи боржника за зобов’язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження;

 12) включення державних підприємств або пакетів акцій (часток) господарських товариств до переліку об’єктів малої або великої приватизації, що підлягають приватизації;

13) наявності підстав, передбачених статтею 2-1 Закону України «Про деякі питання заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу - учасників Державного концерну «Укроборонпром» та забезпечення їх стабільного розвитку";

14) наявності підстав, передбачених статтею 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності державних вугледобувних підприємств".

2. Виконавець не пізніше наступного робочого дня, коли йому стало відомо про обставини, зазначені в частині першій цієї статті, а з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, - у день надіслання виконавчого документа до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, зупиняє вчинення виконавчих дій, про що виносить відповідну постанову.

3. Виконавче провадження з підстави, передбаченої пунктом 7 частини першої цієї статті, не зупиняється в разі стягнення заборгованості перед Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України» та/або її дочірнім підприємством, що здійснювало постачання природного газу на підставі ліцензії.

4. Виконавче провадження з підстави, передбаченої пунктом 10 частини першої цієї статті, зупиняється у частині стягнення заборгованості за спожитий природний газ, використаний станом на 1 липня 2016 року для виробництва теплової та електричної енергії, послуг з опалення та постачання гарячої води (з урахуванням суми неустойки (штрафу, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість за спожитий природний газ), крім заборгованості, раніше реструктуризованої (розстроченої та/або відстроченої), у тому числі згідно з рішенням суду.

 

 

Голосіївський районний відділ

державної виконавчої служби м. Київ

Головного територіального управління  у місті  Києві

 

 

 

Зміни до законодавства у сфері аліментних зобов'язань

Введенням змін до законодавства у сфері аліментних зобов'язань спрощено порядок встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України. Так, відповідно до п.1 ч.9 ст. 71 Закону № 1404-VIII, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців, державний виконавець виносить вмотивовану постанову, якою встановлює тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України.

Таким чином, спрощено процедуру встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника – за межі України, оскільки на теперішній час державний виконавець самостійно приймає рішення про таке обмеження, в той час як у попередній редакції Закону, рішення про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України за поданням державного виконавця приймав суд за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби.

Постанова державного виконавця про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України готується на бланку відповідного органу ДВС та має містити наступні реквізити:

- номер виконавчого провадження;

- вступну частину із зазначенням назви постанови, дати видачі постанови та місця її винесення; найменування органу державної виконавчої служби, прізвища, імені та по батькові державного виконавця, який виніс постанову; назви виконавчого документа, коли та ким виданий, регулятивної частини документа;

- мотивувальну частину із зазначенням мотивів, з яких виконавець прийняв відповідне рішення (у даному випадку підставою для винесення вказаної постанови є наявність заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців), і посилання на норму закону, на підставі якого винесено постанову;

- резолютивну частину із зазначенням прийнятого виконавцем рішення; строку і порядку оскарження постанови.

До постанови можуть вноситись також інші відомості, визначені Законом, Інструкцією з організації примусового виконання рішень та іншими нормативно-правовими актами.

Постанова підписується виконавцем та скріпляється печаткою. Постанова складається у відповідній кількості примірників, один з яких залишається у виконавчому провадженні, а інші надсилаються за належністю.

Якщо постанова надсилається у формі електронного документа, вона підписується електронним цифровим підписом.

Постанова про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України, надсилається сторонам для відома не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення та направляється до виконання на адресу Державної прикордонної служби України після закінчення строку для її оскарження.

У разі оскарження рішення, дії виконавця, постанови, якщо їх не скасовано, підлягають виконанню відповідними органами після розгляду справи відповідним судом.

Законом № 2234-VIII були внесені відповідні зміни до ст. 19 Закону України «Про Державну прикордонну службу України», відповідно до яких на Державну прикордонну службу України покладено обов'язок щодо виконання постанов державних виконавців про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України.

В подальшому, боржник включається до відповідного списку та перебуває на особистому контролі в Державній прикордонній службі, яка встановлює обмеження на перетин кордону України вказаною особою.

І лише, у випадку виконання боржником своїх зобов'язань, ця особа знімається з контролю Державною прикордонною службою України на підставі відповідної постанови державного виконавця.

Наявність у боржника паспорта громадянина України для виїзду за кордон державний виконавець з'ясовує шляхом направлення запиту до органів Міграційної служби України.

Таким чином, з метою попередження випадків оскарження даного виду постанов державного виконавця, останній повинен застосувати такий захід примусового виконання до боржника як тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, у випадку наявності наступних підстав: якщо заборгованість зі сплати аліментів перевищує сукупний розмір відповідних платежів за шість місяців; наявність у боржника паспорта громадянина України для виїзду за кордон, відповідно до вимог ст. 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», виявленого шляхом отримання відповіді від відповідного органу Державної міграційної служби України; закінчення строку на оскарження боржником відповідної постанови.

 

Деснянський районний відділ

державної виконавчої служби міста Київ

Головного територіального

управління юстиції у місті Києві

 

 

 

Єдиний реєстр боржників

 

Єдиний реєстр боржників - це систематизована база даних про боржників, що є складовою автоматизованої системи виконавчого провадження та ведеться з метою оприлюднення в режимі реального часу інформації про невиконані майнові зобов’язання боржників та запобігання відчуженню боржниками майна (стаття 9 Закону України «Про виконавче провадження»).

Відомості про боржників, включені до Єдиного реєстру боржників (ЄРБ) , є відкритими та розміщуються на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України https://erb.minjust.gov.ua

Реєстрація боржника в Єдиному реєстрі боржників не звільняє його від виконання рішення.

Державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб’єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов’язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа.

Банки у разі відкриття рахунку на ім’я фізичної особи, внесеної до Єдиного реєстру боржників, у тому числі через відокремлені підрозділи банку, або закриття рахунку такою особою зобов’язані у день відкриття або закриття рахунку повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення зобов’язаний прийняти рішення про накладення арешту на майно та (або) на кошти на рахунках боржника в банках у порядку, визначеному статтею 56  ЗаконуУкраїни «Про виконавче провадження», крім випадку, коли на таке майно арешт уже накладено з тих самих підстав.

Укладення протягом строку, зазначеного в частині третій статті 9 ЗаконуУкраїни «Про виконавче провадження», правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Відомості про боржника вносяться до Єдиного реєстру боржників (крім відомостей щодо боржників, якими є державні органи, органи місцевого самоврядування, а також боржників, які не мають заборгованості за виконавчим документом про стягнення періодичних платежів більше трьох місяців, та боржників за рішенням немайнового характеру) одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження.

Відомості про боржника за рішенням про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною вносяться до Єдиного реєстру боржників одночасно з винесенням постанови про накладення штрафу на боржника.

Єдиний реєстр боржників містить такі відомості:

1) прізвище, ім’я, по батькові (за наявності), дата народження боржника - фізичної особи або найменування, ідентифікаційний код юридичної особи у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань боржника - юридичної особи;

2) найменування органу або прізвище, ім’я, по батькові та посада посадової особи, яка видала виконавчий документ;

3) найменування органу державної виконавчої служби або прізвище, ім’я, по батькові приватного виконавця, номер засобу зв’язку та адреса електронної пошти виконавця;

4) номер виконавчого провадження;

5) категорія стягнення (аліменти, штраф тощо).

Відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників одночасно з винесенням постанови про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1311 частини першої статті 37 ЗаконуУкраїни «Про виконавче провадження» або повернення виконавчого документа до суду на підставі статті 38  Закону України «Про виконавче провадження» чи в день встановлення виконавцем факту відсутності заборгованості за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів.

 

Подільський районний відділ

державної виконавчої служби міста Київ

Головного територіального

управління юстиції у місті Києві

 

 

  

«Добровільне виконання рішень про стягнення періодичних платежів»

 

На сьогодні Законом України «Про виконавче провадження» (далі — Закон) врегульовано порядок добровільного виконання рішень про стягнення періодичних платежів.

Статтею 7 Закону визначено, що виконавчий документ про стягнення періодичних платежів може бути самостійно надісланий стягувачем безпосередньо підприємству, установі, організації, фізичній особі —підприємцю, фізичній особі, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи.

Одночасно з виконавчим документом стягувач подає заяву, в якій зазначаються:

- реквізити банківського рахунка, на який слід перераховувати кошти;

- прізвище, ім’я, по батькові стягувача, реквізити документа, що посвідчує його особу.

У разі наявності заборгованості за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів або заперечення її розміру боржником, стягувач має право пред’явити виконавчий документ для примусового виконання.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи – підприємці та фізичні особи за заявою стягувача зобов’язані здійснювати відрахування із заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів боржника у розмірі, визначеному виконавчим документом, з урахуванням положень статті 70 цього Закону.

Стосовно строків пред’явлення виконавчих документів до виконання — виконавчий документ про стягнення періодичних платежів у справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я, втрати годувальника тощо може бути пред’явлено до виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі (стаття 12 Закону).

Заходи примусового виконання рішень визначені статтею 10 Закону.

Відомості про боржника при примусовому виконанні вносяться до Єдиного реєстру боржників за виконавчим документом про стягнення періодичних платежів у разі наявної заборгованості більше трьох місяців.

Разом з тим одним із визначених законодавцем важелів впливу на дотримання вимог закону та виконання відповідного рішення суду (іншого органу) є обмеження, визначені частиною дев'ятою статті 71 Закону.

Так, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, державний виконавець виносить вмотивовані постанови:

1) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі;

2) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі;

3) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві користування вогнепальною мисливською, пневматичною зброєю, пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі;

4) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві полювання - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.

Якщо аліменти сплачуються на утримання дитини з інвалідністю, дитини, яка хворіє на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, або на утримання дитини, яка отримала тяжкі травми, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, постанови, зазначені у пунктах 1-4 цієї частини, виносяться державним виконавцем за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три місяці.

 

Державний виконавець

Дніпровського районного відділу

державної виконавчої служби міста Київ

Головного територіального

управління юстиції у місті Києві — Воротнікову Анну Сергіївну.

 

 

 

Виконавчий напис нотаріуса про стягнення аліментів – як вид виконавчого документу.

У разі невиконання одним із батьків свого обов’язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Згідно ст. 189 Сімейного кодексу України батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Відповідно до п.16 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» № 3 від 15.05.2006 року в разі невиконання батьком (матір’ю) свого обов’язку за договором стягнення аліментів здійснюється не за судовим рішенням, а на підставі виконавчого напису нотаріуса органом державної виконавчої служби.

Тобто, стягнення аліментів за укладеним між сторонами договором відбувається у позасудовому порядку за виконавчим написом нотаріуса.

Відповідно до п. 4.16. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22 лютого 2012 р., зміст даної норми роз’яснюється нотаріусом при посвідченні договору про сплату аліментів на дитину з одночасним зазначенням про це у тексті договору у частині можливості стягнення аліментів у безспірному порядку на підставі виконавчого напису у разі невиконання одним із батьків свого обов’язку за договором.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів від 29.06.99 № 1172 для одержання виконавчого напису з метою стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами нотаріусу подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів);

б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання.

Тобто на практиці нотаріуси перед здійсненням виконавчого напису на договорі вимагають від стягувача пред’явити докази безспірності пред’явленої вимоги. На виконання даної умови стягувачу потрібно спочатку надіслати боржнику вимогу зі сплати боргу за договором та отримати підтвердження того, що боржник ознайомлений з вимогами стягувача. Як правило, такими доказами можуть слугувати повідомлення про вручення поштового відправлення боржнику.

Згідно із ст. 88 «Про нотаріат» Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років.

УВАГА! Виконавчий напис повинен відповідати вимогам, встановленим до виконавчого документу у відповідності до Закону України «Про виконавче провадження».

Для отримання виконавчого напису доцільно звертатись до нотаріуса, який посвідчував договір на утримання дітей, ознак і звернення до будь-якого іншого нотаріуса не заборонено законом.

 

Святошинський районний відділ

 державної виконавчої служби міста Київ

Головного територіального управління юстиції

у місті Києві - заступник начальника Макаревич Яна Анатоліївна.

 

 

 

Актуальні питання щодо звернення до суду про збільшення або зменшення розміру аліментів

Варто зазначити, що за останні роки питання порядку стягнення аліментів на неповнолітніх дітей зазнало суттєвих змін.

Встановлення розміру обов’язкових виплат можливе декількома шляхами. Згідно з частиною третьою статті 181 Сімейного Кодексу України аліменти на дитину присуджуються в  частці від  заробітку (доходу) її матері, батька або в твердій грошовій сумі.

Відповідно до другого пакету законів у рамках проекту «Чужих дітей не буває» Кабінетом Міністрів України та Міністерством юстиції України було внесено зміни до законодавства щодо визначення мінімального розміру аліментів. Так, нині здійснено поділ даного поняття на мінімальний гарантований та мінімальний рекомендований розмір виплат. Основна суть новацій полягає в тому, що мінімальний гарантований розмір аліментів не може бути меншим, ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку за умови, що батько чи мати, які проживають окремо, не мають достатньої кількості коштів, аби здійснювати більші виплати. У свою чергу, мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину прирівнюється до прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Розмір заборгованості за виконавчим документом про стягнення аліментів державний виконавець повинен визначати, керуючись вимогами ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", відповідними нормами сімейного законодавства, а також постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року N 146 (з наступними змінами) "Про перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб".

Відповідно до ч. 3, п. 2 ч. 4, ч. 9 ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження" розмір заборгованості із сплати аліментів визначається державним виконавцем за місцем виконання рішення у порядку, встановленому Сімейним кодексом України.

Згідно із ч. 2ст. 182 Сімейним кодексом України мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

{Абзац другий частини другої статті 182 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2475-VIII від 03.07.2018}

Зміна закону, який встановлює мінімальний розмір аліментів не є підставою для прийняття нового судового рішення. Питання визначення мінімального розміру аліментів, що мають стягуватись з боржника, віднесені до повноважень державного виконавця, у провадженні якого перебуває виконавче провадження з виконання виконавчого листа про стягнення аліментів. Зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення.

Стаття 192 Сімейного кодексу України визначає, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Втім, збільшення мінімального розміру аліментів не є підставою для нового рішення про збільшення розміру аліментів, оскільки цей розмір встановлюється законом, а не судовим рішенням. І в даному випадку, навіть якщо у рішенні суду при визначенні розміру аліментів є посилання на їх мінімальну межу, це не може бути підставою для відмови в перерахунку розміру аліментів. Нове судове рішення у даному випадку не потрібно.

Відповідно до п. 7.13.1 п. 7.13 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року N 512/5, розрахунок заборгованості повинен бути помісячним і містити суму заробітної плати та інших доходів боржника, що залишилася після утримання податків, відсоток або частку заробітку (доходу), визначений виконавчим документом, загальну суму заборгованості. Якщо боржник не працює або відсутня інформація про отримання боржником доходів, державний виконавець розраховує заборгованість у такому самому порядку, виходячи із середньомісячної заробітної плати для відповідної місцевості.

 

Шевченківський районний відділ

державної виконавчої служби міста Київ

Головного територіального управління юстиції у м. Києві

 

Державний виконавець –  Комова Д.Ю.

 

 

«Виконання рішень про виселення боржника»

 

На органи державної виконавчої служби законодавством покладено виконання рішень як майнового, так і немайнового характеру. До таких рішень у немайнових спорах Законом України «Про виконавче провадження» відносяться рішення, за якими боржника зобов’язано особисто вчинити певні дії на користь стягувача, або утриматися від здійснення, такі як

-         поновлення на роботі;

-         вселення стягувача;

-         виселення боржника;

-         відібрання дитини;

-         інші рішення, за якими боржника зобов’язано особисто вчинити певні дії на користь стягувача чи утриматися від здійснення таких дій.

Статтею 66 Закону  передбачено порядок виконання рішень про виселення боржника, а саме:

Державний виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання боржником рішення про його виселення.

У разі невиконання боржником рішення про його виселення самостійно державний виконавець виконує його примусово.

Державний виконавець призначає день і час примусового виселення, про що письмово інформує боржника. Боржник вважається повідомленим про його примусове виселення, якщо повідомлення надіслано йому за адресою, за якою має здійснюватися виселення, чи іншою адресою, достовірно встановленою державним виконавцем.

Відсутність боржника, належним чином повідомленого про день і час примусового виселення, під час виконання рішення про виселення боржника не є перешкодою для його виселення.

Примусове виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від боржника, його майна, домашніх тварин та у забороні боржнику користуватися цим приміщенням. Примусовому виселенню підлягають виключно особи, зазначені у виконавчому документі.

Примусове виселення здійснюється у присутності понятих за участю працівників поліції.

Якщо виконання рішення здійснюється за відсутності боржника, державний виконавець зобов’язаний провести опис майна. Описане майно передається для відповідального зберігання стягувачу або іншій особі, визначеній державним виконавцем.

Якщо боржник перешкоджає виконанню рішення про його виселення, державний виконавець накладає на нього штраф у порядку, визначеному цим Законом.

Передане для зберігання майно боржника повертається йому державним виконавцем на підставі акта після відшкодування боржником витрат, пов’язаних із зберіганням такого майна. У разі якщо боржник відмовляється відшкодувати витрати, пов’язані із  зберіганням майна, вони компенсуються за рахунок реалізації майна боржника або його частини.

Зберігання майна здійснюється протягом не більше двох місяців з дня передачі на зберігання. Після закінчення двомісячного строку невитребуване майно реалізується в порядку, визначеному цим Законом. Отримані від реалізації такого майна кошти, за вирахуванням понесених витрат, перераховуються боржнику.

У разі, якщо майно не було реалізовано, розпорядження ним здійснюється в порядку, встановленому для розпорядження безхазяйним майном.

Про виконання рішення про виселення боржника державний виконавець складає акт, що підписується особами, які брали участь у виконанні рішення про примусове виселення.

У разі якщо особі, яка підлягає виселенню, має бути надано інше житлове приміщення, державний виконавець надсилає органу, який відповідно до судового рішення зобов’язаний надати боржнику інше житлове приміщення, повідомлення про строк виконання рішення про надання такого приміщення. У разі ненадання у визначений строк іншого житлового приміщення державний виконавець складає відповідний акт і звертається до суду з поданням про встановлення порядку подальшого виконання рішення. До вирішення судом зазначеного питання виконавчі дії не проводяться.

У разі якщо особа самостійно вселилася у приміщення, з якого вона булла примусово виселена, повторне її виселення може бути здійснено державним виконавцем на підставі ухвали суду, який прийняв рішення про виселення. Виконавче провадження у такому разі підлягає відновленню за постановою державного виконавця.

     

Шевченківський районний відділ

державної виконавчої служби міста Київ

Головного територіального управління юстиції у м. Києві

 

 

 

 25.06.2019

 

Як оподатковується спадщина, яку отримав нерезидент від резидента

Особливістю отримання спадщини нерезидентом є те, що до нього застосовуються інші розміри податків. Оподаткування доходів фізичних осіб регулюється Податковим кодексу України. Статус резидента України є вирішальним для  порядку оподаткування окремих доходів, що отримуються фізичною особою як на території України, так і за її межами.

Особливості оподаткування спадщини, яку отримує нерезидент від резидента краще всього розглядати на прикладі. Наприклад, спадкоємцем рідного батька є син – громадянин Німеччини, який разом з дружиною та дітьми  постійно там проживає і працює. До складу спадщини входять: житловий будинок, земельна ділянка, на якій розташований такий будинок та квартира.

Чи потрібно сплачувати податки спадкоємцю – рідному сину спадкодавця та які?

Виходячи з положень Податкового кодексу, незважаючи на родинні зв’язки зі спадкодавцем, який є громадянином іноземної держави та має більш тісні особисті чи економічні зв’язки за межами України, місце проживання якого знаходиться в іноземній державі, в якій він разом зі своєю родиною (дружиною та дітьми) постійно мешкає, для цілей оподаткування вважається нерезидентом України.

Доходи з джерелом їх походження в Україні, нараховуються (виплачуються, надаються) на користь нерезидентів, оподатковуються за правилами та ставками, визначеними для резидентів, з урахуванням певних особливостей. Ставка податку  на доходи фізичних осіб визначена у розмірі 18% та застосовується для будь-якого об’єкта спадщини, що успадковується спадкоємцем-нерезидентом від спадкоємця-резидента.

Крім того, дохід у вигляді  вартості успадкованого майна у межах, що оподатковується  податком на доходи фізичних осіб, є об’єктом оподаткування військовим збором, ставка якого становить 1,5 % бази оподаткування.

Звертаємо увагу, що спадкоємець – нерезидент зобов’язаний сплатити податок на доходи фізичних осіб і військовий збір до нотаріального оформлення об’єктів спадщини або до її оформлення в сільських населених пунктах уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Отже,  фізична особа – нерезидент, яка отримала спадщину (подарунок) від фізичної особи – резидента, зобов’язана сплатити податок на доходи фізичних осіб до нотаріального оформлення успадкованого (подарованого) об’єкта, або в сільських населених пунктах – до оформлення уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, заставкою 18% та військовим збором за ставкою 1,5%.

 

Десята київська державна нотаріальна контора.

Відповідальна Давидова Т.М.

 

 

 

Як громадянину України підтвердити сімейний стан з метою державної реєстрації шлюбу в іншій державі

 

  Відповідно до вимог частини  першої статті 6, частини першої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 01 липня 2010 року відділи державної реєстрації актів цивільного стану проводять державну реєстрацію народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті, вносять зміни до актових записів цивільного стану, поновлюють та анулюють їх; формують Державний реєстр актів цивільного стану громадян, ведуть його, зберігають архівний фонд; здійснюють відповідно до законодавства інші повноваження.

 Про факт державної реєстрації акта цивільного стану органами державної реєстрації актів цивільного стану видається відповідне свідоцтво.

 Бланки свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану виготовляються за затвердженими Кабінетом Міністрів України зразками та їх описами.

 Довідки, видача яких здійснюється відділами державної реєстрації  актів цивільного стану, складаються у формі витягів з Державного

 реєстру актів цивільного стану громадян, що визначено пунктом другим постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня
2007 року №1064 «Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян». При цьому, встановлені
форми витягів з Державного реєстру актів цивільного стану громадян не передбачають видачу витягів про сімейний стан фізичних осіб,
їх не перебування в шлюбі тощо.

 Згідно з вимогами пункту 6 глави 2 розділу ІІІ Правил державної реєстрації шлюбу в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року №52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 24 грудня 2010 року №3307/5) у разі необхідності підтвердження сімейного стану з метою реєстрації шлюбу в іншій державі громадяни України подають заяву, справжність підпису на якій має бути нотаріально засвідченою, у тому числі дипломатичним представництвом чи консульською установою України, у якій особа повідомляє про себе, що вона ніколи не перебувала у шлюбі, або про те, що вона раніше перебувала у шлюбі, але зараз її шлюб припинено, та належним чином легалізовану, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

 При реєстрації шлюбу в іншій державі, у разі, якщо попередній шлюб громадянина України було припинено внаслідок розірвання шлюбу або смерті другого з подружжя, документ, що підтверджує зазначений факт, також має бути відповідним чином легалізований, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

 Всі документи, що подаються громадянами України до компетентних органів іноземної держави, мають бути з перекладом на іноземну мову, засвідченим належним чином.

 У разі якщо такий переклад здійснюється на території України, він також має бути легалізований.

 

  

 

  Заступник начальника Деснянського

 Районного у місті Києві відділу державної

 реєстрації актів цивільного стану

 Головного територіального

 Управління юстиції у місті Києві                                                              О.ДРАГУНОВА

 

 

 

 

 Формування негативного ставлення до корупції: виклики та перспективи

Однією з основних проблем сучасного суспільства та держави в цілому є наявність такого негативного явища – корупція. Україна є однією з Пострадянських держав, де проблема замовчування та укриття корупції постає гостро.

У сучасному суспільстві України, серед громадян нашої держави не прийнято говорити про корупцію, більшість, навіть якщо знають про її наявність – мовчать через різні причини. Якщо говорити про подолання корупції у різних сферах нашого життя, то зазначимо, що необхідно починати кожному з себе, не мовчати – говорити. Адже страх, породжує процвітання корупції та розповсюдження її серед нашої держави.

Особливу увагу слід звернути на корупцію серед органів державної влади, так як органи, які мають підтримувати рівень держави на міжнародній арені, працювати для громадян та держави вцілому, найчастіше або породжують корупцію, або підтримують, а не викорінюють її з органів державної влади для зміни життя у нашій країні на краще.

Наголошуємо, що корупція становить реальну загрозу національній безпеці України, а запобігання та протидія їй має бути віднесена до найвищих пріоритетів держави.

Одним з головних чинників, який може вплинути на подолання корупції є відношення населення до цієї проблеми.

Статистичні дані у державі показують, що більше половини українського населення схильне до корупційного правопорушення у випадку, якщо це вплине на розв’язання їх проблеми або поліпшить ситуацію, яка у них склалась в результаті певних правовідносин.

На сьогоднішній день висвітлення проблеми корупції, корупційних схем  через засоби масової інформації (далі - ЗМІ), проте, навіть тут варто говорити про те, що заради отримання доходу ЗМІ схильні поступатися в об’єктивності висвітлення описуваної (досліджуваної) тематики.

Задля того щоб сформувати у суспільстві негативну думку по відношенню до корупції необхідно:

ü    на постійній основі проводити інформаційні роз’яснення, спрямовані на формування у суспільстві усталеної думки щодо неприйняття корупції як повсякденного явище, яке укорінилось у сучасному суспільстві та допомогою якого можливе вирішення особистих проблем; інформувати населення щодо антикорупційних заходів, які проводяться у державі;

ü    проводити інформаційні роз’яснення щодо наявних нормативно-правових актів щодо положень законодавства про запобігання та протидію корупції;

ü    за допомогою спеціальних заходів сформувати у населення позитивне ставлення до викривачів;

ü    проведення спеціальних лекцій у закладах освіти, вищих навчальних закладах для формування у учасників освітнього процесу правильної поведінки (антикорупційної) під час певних ситуацій та обізнаність їх про наслідки;

ü    введення антикорупційної дисципліни (предмету вивчення) у вищих навчальних закладах по всій території України.

Всі вищезгадані заходи мають бути націлені на подолання у суспільстві пасивної поведінки щодо протидії та запобігання корупції, усвідомлення населенням наслідків корупційних правопорушень або порушень пов’язаних з корупцією.

Якщо говорити про формування негативного ставлення до корупції серед осіб, які працюють в органах державної влади, то для досягнення ефективного результату необхідно:

ü    організовувати ознайомлення працівників з нормативно-правовими актами у сфері запобігання та протидії корупції, для формування у державних службовців негативного ставлення та нульової толерантності до корупції.

Проведення інформаційних заходів та роз’яснювальної роботи щодо основних положень антикорупційного законодавства, допоможе попередити ймовірність вчинення корупційних правопорушень або порушень пов’язаних з корупцією. Також важливим є уважність при підборі персоналу відповідного державного органу, оскільки залучення до роботи осіб з правильними цінностями допоможе зміцнити кадровий потенціал та запобігти можливим порушенням.

Серед усіх державних службовці та у населення України має сформуватись у неприйняття корупції як буденного явища та усвідомлення суспільством, що участь кожного у заходах направлених проти корупції сприятиме позитивному руху у боротьбі з останньою.

Важливим для боротьби з корупцією є громадянська свідомість, яка має вплив на життя у нашій державі, оскільки досліджуване негативне явище гальмує розвиток України.

Задля того щоб населення не боялось говорити про корупційні правопорушення, з якими вони стикаються, необхідно державі вивести захист викривачів на новий рівень, заохочувати таких осіб. З боку держави має бути належний рівень контролю за можливим вчиненням корупційних діянь, щоб суспільство могло відчувати реальний захист та підтримку, допомогу. Необхідно забезпечити таким особам належну правову допомогу та можливість отримання винагороди за певну надану інформації, у формі фінансових заохочень. При цьому, якщо особа надала завідомо неправдиву інформацію, то вона має нести відповідальність, до неї можуть бути застосовані певні санкції.

Вважаємо, що державі необхідно прийняти спеціалізований закон про захист прав викривачів не лише, які повідомляють про корупційні правопорушення, а й щодо порушень інших сферах, з урахуванням особливостей національного законодавства та правової системи держави. Також можна говорити про необхідність створення спеціального уповноваженого органу, який буде надавати допомогу саме викривачам та проводити розслідування щодо питань про які було повідомлено.

Отже, завданням держави має бути формування у населення неприйняття корупції, як звичаю та подолання схильності до корупційної поведінки населення нашої держави. Україна має сприяти підвищенню рівня правової обізнаності та правової свідомості громадян. Кожному з дійсних викривачів, інформаторів повинен бути забезпечений захист від переслідування.

 

 

Співробітник Головного територіального

Управління юстиції у місті Києві

Т. С.  Мельниченко

 

 

  

ТЛУМАЧЕННЯ ЗАПОВІТУ

 

Відомо, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до статей 1233-1257 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), нотаріус посвідчує заповіти фізичних осіб з повною цивільною дієздатністю, у тому числі подружжя, секретні заповіти. Значення заповіту полягає в тому, що він визначає порядок переходу спадщини (майна, майнових прав та обов’язків) до певних осіб, яких заповідач може вибрати без урахування родинних чи інших стосунків.

 За своєю правовою природою заповіт є одностороннім правочином.

 Законодавець висуває певні вимоги до змісту заповіту, а саме:

 - заповіт має бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини;

 - заповіт не має містити розпоряджень, що суперечать вимогам законодавства та/або моральним засадам суспільства. Заповідач може заповідати належне йому майно тільки у власність. Він такожможе покласти на спадкоємця, до якого переходить, зокрема, житловий будинок, квартира або інше рухоме чи нерухоме майно, зобов'язання надати іншій особі право користування (проживання) цим майном або певною його частиною, може вказати у заповіті певні умови, тільки в разі виконання яких, у спадкоємця (спадкоємців) за заповітом виникає право на спадщину (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Заповідач може вказати у заповіті умови, які носять немайновий характер, наприклад, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання заповідача, бажання призначити опіку над неповнолітнім, виконання дій, спрямованих на здійснення певної суспільно корисної мети тощо. Виконання заповіту в деяких випадках може бути ускладнене неоднаковим використанням у ньому слів, понять, термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов’язальних, спадкових відносин.

Крім того, можуть мати місце певні неузгодженості між окремими частинами заповіту, суперечності та неточності, які значно ускладнюють з’ясування волі заповідача після відкриття спадщини, і, як наслідок, унеможливлюють виконання заповіту.

Складність з’ясування дійсної волі заповідача може бути обумовлена, зокрема, складанням секретного заповіту, що посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом в порядку статті 1249 ЦК України, наданням достатньо широкому колу посадових осіб органів місцевого самоврядування і службових осіб права посвідчувати заповіти (статті 1251, 1252 ЦК України). 

Отже, яким би чином не був складений заповіт, не виключені випадки, коли воля заповідача викладена в ньому недостатньо чітко, внаслідок чого створюється невизначеність або двозначність у змісті заповіту.

На випадок неможливості визначення волі заповідача законодавець у статті 1256 ЦК України передбачив процедуру тлумачення заповіту.

Шляхом застосування механізму тлумачення заповіту усуваються певні недоліки його змісту, у зв’язку з якими нотаріус може відмовити у вчиненні нотаріальної дії щодо видачі свідоцтва про право на спадщину.

Відповідно до статті 213 Цивільного кодексу України, яка встановлює загальні правила тлумачення правочинів, зміст правочину може бути юридично розтлумачений, а заповіт, як було зазначено вище, є одностороннім правочином.

Оскільки правочином відповідно до українського законодавства є дія особи, що спрямовується на придбання, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, необхідність тлумачення змісту правочинів виникає у випадках нечіткого виявлення волі сторонами. У таких випадках необхідно встановити дійсні наміри сторін. Це означає, що суб’єкт тлумачення повинен встановити загальне для усіх сторін значення слів і понять.

До видів тлумачення відносяться: тлумачення сторонами і судове тлумачення.

Спадкоємці мають право тлумачити заповіт тільки після відкриття спадщини, тобто після смерті спадкодавця (оголошення особи померлою).

 У разі спору між ними тлумачення заповіту здійснюється судом.

Тлумачення заповіту – це з’ясування змісту заповіту як дійсного одностороннього правочину, з тексту якого неможливо встановити справжню волю заповідача. Недійсний заповіт тлумаченню не підлягає.

Треба зазначити, що суб’єктами, які мають право тлумачити заповіт можуть бути не тільки спадкоємці, а й усі зацікавлені уповноважені особи  (відказоодержувачі, вигодонабувачі та виконавці заповіту).

При тлумаченні умов заповіту можуть вирішуватися й питання про повернення боргу, тому кредитори можуть стати учасниками тлумачення заповіту за запрошенням спадкоємців.

Питання щодо порядку та способу закріплення результатів тлумачення заповіту, здійсненого самими спадкоємцями, Цивільним кодексом України не вирішене.

Методичні рекомендації Міністерства юстиції України щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя від 29.01.2009 року,зазначають про можливість укладення між спадкоємцями, в разі відсутності спору, договору про тлумачення заповіту.

Даний договір може містити положення щодо уточнення, конкретизації волі спадкодавця, або з’ясування змісту окремих розпоряджень заповіту. Цей документ має підписуватись усіма спадкоємцями, що закликаються до спадкування.

Разом з тим, у нотаріальній практиці досить широко використовується процедура подання спадкоємцями заяви про тлумачення заповіту, яка передує заяві на видачу свідоцтва про право на спадщину на конкретно визначене майно та залишається в спадковій справі.

Тлумачення заповіту не може бути спрямоване на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків спадкоємців, оскільки вони встановленні заповітом, як одностороннім правочином.

Витлумачений спадкоємцями заповіт є обов’язковим не тільки для них, а й для суду, відказоодержувачів, виконавця заповіту та кредиторів спадкодавця.

Спір між спадкоємцями за заповітом може виникати з різних підстав: спадкоємцям може бути не зрозумілий зміст заповіту, якщо у заповіт і присутні певні неузгодженості між змістом окремих частин і змісту заповіту в цілому, якщо значення слів, понять і термінів не дає можливості з’ясувати зміст окремих частин правочину, або має суперечливий характер. На такийвипадокстаття1256 ЦК України дає спадкоємцям право звернення до суду.

Об’єктом тлумачення заповіту судом є виключно сам заповіт, складений із слів та сполучень слів, які утворюють його текст.

Тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпорядження своїм майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з’ясування волі заповідача після його смерті (оголошення померлим).

Тлумачення заповіту судом здійснюється в порядку позовного провадження за позовом одного із спадкоємців. Сторонами по справі про тлумачення заповіту є спадкоємці, між якими виник спір.

Рішення суду щодо тлумачення заповіту, яке набрало законної сили, є обов'язкове для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню.

  

  

Державний нотаріус

Другої київської державної

нотаріальної контори                                                                                                                              О.А.Ткач

 

 

 

 

 

Процедура встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника  за межі України

Введенням змін до законодавства у сфері аліментних зобов'язань спрощено порядок встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України. Так, відповідно до п.1 ч.9 ст. 71 Закону № 1404-VIII, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців, державний виконавець виносить вмотивовану постанову, якою встановлює тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України.

Таким чином, спрощено процедуру встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника – за межі України, оскільки на теперішній час державний виконавець самостійно приймає рішення про таке обмеження, в той час як у попередній редакції Закону, рішення про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України за поданням державного виконавця приймав суд за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби.

Постанова державного виконавця про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України готується на бланку відповідного органу ДВС та має містити наступні реквізити:

- номер виконавчого провадження;

- вступну частину із зазначенням назви постанови, дати видачі постанови та місця її винесення; найменування органу державної виконавчої служби, прізвища, імені та по батькові державного виконавця, який виніс постанову; назви виконавчого документа, коли та ким виданий, регулятивної частини документа;

- мотивувальну частину із зазначенням мотивів, з яких виконавець прийняв відповідне рішення (у даному випадку підставою для винесення вказаної постанови є наявність заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців), і посилання на норму закону, на підставі якого винесено постанову;

- резолютивну частину із зазначенням прийнятого виконавцем рішення; строку і порядку оскарження постанови.

До постанови можуть вноситись також інші відомості, визначені Законом, Інструкцією з організації примусового виконання рішень та іншими нормативно-правовими актами.

Постанова підписується виконавцем та скріпляється печаткою. Постанова складається у відповідній кількості примірників, один з яких залишається у виконавчому провадженні, а інші надсилаються за належністю.

Якщо постанова надсилається у формі електронного документа, вона підписується електронним цифровим підписом.

Постанова про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України, надсилається сторонам для відома не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення та направляється до виконання на адресу Державної прикордонної служби України після закінчення строку для її оскарження.

У разі оскарження рішення, дії виконавця, постанови, якщо їх не скасовано, підлягають виконанню відповідними органами після розгляду справи відповідним судом.

Законом № 2234-VIII були внесені відповідні зміни до ст. 19 Закону України «Про Державну прикордонну службу України», відповідно до яких на Державну прикордонну службу України покладено обов'язок щодо виконання постанов державних виконавців про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України.

В подальшому, боржник включається до відповідного списку та перебуває на особистому контролі в Державній прикордонній службі, яка встановлює обмеження на перетин кордону України вказаною особою.

І лише, у випадку виконання боржником своїх зобов'язань, ця особа знімається з контролю Державною прикордонною службою України на підставі відповідної постанови державного виконавця.

Наявність у боржника паспорта громадянина України для виїзду за кордон державний виконавець з'ясовує шляхом направлення запиту до органів Міграційної служби України.

Таким чином, з метою попередження випадків оскарження даного виду постанов державного виконавця, останній повинен застосувати такий захід примусового виконання до боржника як тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, у випадку наявності наступних підстав: якщо заборгованість зі сплати аліментів перевищує сукупний розмір відповідних платежів за шість місяців; наявність у боржника паспорта громадянина України для виїзду за кордон, відповідно до вимог ст. 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», виявленого шляхом отримання відповіді від відповідного органу Державної міграційної служби України; закінчення строку на оскарження боржником відповідної постанови.

 

Деснянський районний відділ

державної виконавчої служби у м. Києві

 

 

 

 Придбання автомобіля на підставі

«Генеральної довіреності»

 

Купівля автомобіля – це справжнє свято для кожного автомобіліста. Але при цьому мають місце непоодинокі випадки, коли, з метою заощадження коштів, такі угоди оформлюються на підставі «генеральної довіреності».

Спробуємо проаналізувати ступінь доцільності таких дій.

Взагалі-то законодавство України не містить такого терміну як «генеральна довіреність».

Відповідно до частини 3 статті 244 Цивільного Кодексу України (далі – Кодекс), довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Статтею 237 Кодексу встановлено, що представництво – це правовідношення, в яких одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Тобто, нормативне визначення цивільно-правового інституту представництва (в тому числі довіреності) не передбачає перехід права власності на об’єкт, що відчужується.

Оформлюючи «генеральну довіреність» на автомобіль, особа набуває тільки право користування автомобілем або право розпорядження ним, але ніяк не право власності. При «продажу» автомобіля шляхом видачі «генеральної довіреності» переходу права власності, як такого, не відбувається і тому власником автомобіля залишається «продавець».

Згідно статті 655 Кодексу, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Тільки за таким правочином відбувається перехід права власності на майно.

У разі, якщо особа все ж таки прийняла рішення набути транспортний засіб шляхом оформлення відповідної довіреності, вона має чітко усвідомлювати, що так званий «продавець» може в будь-який час, відповідно до пункту 2 частини першої статті 248 Кодексу, припинити дію довіреності. У такому випадку набувач позбавляється всіх прав на транспортний засіб і зобов’язаний повернути його власнику.

Варто також знати, що згідно пункту 6 частини першої цієї статті, довіреність втрачає силу і в разі смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою.

У такому випадку спадкоємці, опікуни мають законні підстави повернути транспортний засіб, який належав померлому або недієздатному на праві власності.

До того ж, справжній власник автомобіля, тобто «продавець», може передати його у заставу; на такий автомобіль може бути накладено арешт, або звернено стягнення; автомобіль може бути конфісковано за дії і зобов’язання реального власника.

У випадку смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною, представництво за довіреністю припиняється, - визначено у пункті 7 частини першої статті 248 Кодексу. В такому разі, набутий на підставі «генеральної довіреності» автомобіль не увійде до складу спадкового майна, а отже спадкоємці «покупця» не матимуть жодного права на таке майно.

Доцільно також звернути увагу на термін дії довіреності. Якщо строк, на який видана довіреність, спливає, цей документ втрачає юридичну силу. Для отримання права на користування та розпорядження автомобілем «покупцю» необхідно отримати нову довіреність від реального власника.

А тепер розглянемо ситуацію, коли «набувач» на певному етапі володіння автомобілем приймає рішення щодо подальшого відчуження транспортного засобу шляхом надання наступному «покупцю» довіреності в порядку передоручення.

На такий випадок частина друга статті 247 Кодексу передбачає, що строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності.

Крім того, реальний власник автомобіля матиме право вимагати від «набувача» повернення суми, отриманої від відчуження його (власника) автомобіля.

Отже, підстав для відмови від такого придбання транспортного засобу є немало. Наведений вище перелік не є вичерпним. Приймаючи рішення придбати автомобіль, оформивши «генеральну довіреність», варто зважити спочатку усі «ЗА» і «ПРОТИ». Сплативши одноразово витрати за реєстрацію автомобіля та на оплату податку, у покупця буде гарантія, що повноправним власником автомобіля буде саме він.

 

 

Головний спеціаліст управління

З питань нотаріату

Н.В. Гурська

 

 

Законні представники дітей

 

Статтею 242 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) встановлено, що батьки (усиновлювачі) є законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей.

Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.

Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Відповідно до статті 34 ЦК України повна цивільна дієздатність настає в осіб, які досягли 18 років, або у випадках, передбачених статтею 35 цього Кодексу:

1. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

2. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

3. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

Діти, які досягли 14-річного віку (неповнолітні), мають неповну дієздатність, а діти до 14 років (малолітні) – часткову дієздатність, обсяг якої визначається законом.

З метою «компенсації» неповного обсягу дієздатності цих осіб, вчинення усіх необхідних для цього дій покладено на законних представників малолітніх та неповнолітніх осіб – в межах та обсязі, встановлених законодавством.

Законними представниками є батьки або усиновлювачі дітей. Особи, позбавлені батьківських прав перестають бути законними представниками дітей.

Прийомні батьки як і батьки-вихователі є законними представниками прийомних дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.

У разі відсутності в дитини батьків (усиновлювачів) їхніми законними представниками можуть бути й опікуни (малолітніх дітей) та піклувальники (неповнолітніх дітей).

Законодавством також закріплено, що до встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування. А якщо над фізичною особою, яка перебуває в навчальному закладі, закладі охорони здоров’я або закладі соціального захисту населення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над нею здійснює цей заклад.

Перелік осіб, які є законними представниками, вичерпний.

Законними представниками не можуть бути бабусі, дідусі й інші родичі, незважаючи на те, що вони проживають разом з неповнолітніми або малолітніми, виховують їх тощо (якщо тільки вони не є опікунами).

 

 

Головний спеціаліст

Управління з питань нотаріату

Н.В. Гурська

 

 

Отримання доказів за кордоном

 

Досить розповсюдженою ситуацією при розгляді судової справи, є  виникнення необхідності отримання свідчень осіб, документів та вчинення інших процесуальних дій, що мають вирішальне значення для її розгляду. Такі випадки вимагають особливого регулювання та забезпечення оперативного отримання запитуваної  інформації.

Витребування доказів з інших держав здійснюється на підставі міжнародних договорів,  як двосторонніх, так і багатосторонніх.

Ключовим багатостороннім договором є Конвенція про отримання за кодоном доказів у цивільних або комерційних справах, укладена 18 березня 1970 року в м. Гаага (далі - Конвенція).

Варто зазначити, якщо країна, з якої необхідно витребувати докази є учасницею і двостороннього договору,  і Конвенції, за судом залишається право вибору застосування нормативно-правового акту.

Учасниками  Конвенції є більше 50 країн світу. Перелік яких можна знайти на офіційному вебсайті Гаазької конференції з міжнародного приватного права: www.hcch.net.

Міжнародна правова допомога за вказаною Конвенцією передбачає отримання доказів з-за кордону, свідчень, документів, що стосуються розгляду справи та вчинення інших процесуальних дій (за винятком вручення судових документів, виконання або примусового виконання судових рішень чи розпоряджень, або постанов про застосування тимчасових чи охоронних заходів.)

Варто пам’ятати, що доручення не може бути використано з метою отримання доказів, які призначаються не для використання в судовому розгляді, вже розпочатому або такому, що готується.

Для здійснення витребування інформації на підставі Конвенції необхідно подати запит про міжнародну правову допомогу (встановленої форми), додаючи належним чином засвідчений переклад на мову запитуваної держави.

Дана Конвенція є ефективним правовим інструментом  для забезпечення отримання доказів з інших держав.

 

Статтю підготувала:

головний спеціаліст відділу міжнародно-правового співробітництва Управління судової, аналітично-правої роботи та міжнародного співробітництва Головного територіального управління юстиції у місті Києві

Феніна Н.О.

 

  

Місце та час вчинення нотаріальних дій

 

Як правило нотаріальні дії вчиняються у приміщенні державної нотаріальної контори, в державному нотаріальному архіві, у приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, чи в приміщенні виконкому місцевої ради. Проте існують випадки коли нотаріальні дії можуть вчинятись і поза вказаними приміщеннями, а саме: коли громадяни з поважних причин, якими є хвороба, інвалідність, похилий вік, не можуть особисто з'явитися до нотаріуса чи посадової особи виконкому. Тоді нотаріальна дія вчиняється за місцем їх знаходження. Як свідчить практика, найчастіше така необхідність виникає у випадках посвідчення заповітів, доручень, засвідчення справжності підпису, посвідчення договорів дарування, довічного утримання.

 

У разі вчинення нотаріальної дії поза приміщенням державної нотаріальної контори чи поза приміщенням роботи приватного нотаріуса або виконкому місцевої ради в посвідчувальному написі та в реєстрі нотаріальних дій записується місце вчинення нотаріальної дії (вдома, в лікарні, на підприємстві тощо) із зазначенням адреси, а також причин, з яких нотаріальну дію вчинено поза вказаними приміщеннями.

 

З виїздом нотаріуса для вчинення нотаріальної дії поза місцем його роботи заінтересовані особи відшкодовують йому фактичні транспортні витрати.

 

Відповідно до ст. 41 Закону нотаріальні дії можуть вчинятися будь-яким нотаріусом чи посадовою особою виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради народних депутатів на всій території України. Однак деякі з них можуть бути здійснені строго певним нотаріусом, вчинення їх іншими завідомо ставить під сумнів законність нотаріальної дії і, отже, ті наслідки, які воно тягне. Коло таких дій досить чітко окреслено законодавством.

 

Так, посвідчення угод про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна провадиться нотаріусом за місцезнаходженням вказаного майна (ст. 55 Закону).

 

Заходи до охорони спадкового майна приймаються державним нотаріусом за місцем відкриття спадщини (ст. 60 Закону). Про припинення охорони спадкового майна державний нотаріус за місцем відкриття спадщини попередньо сповіщає спадкоємців, а в разі переходу майна за правом спадкування до держави - відповідні фінансові органи (ст. 65 Закону).

 

Свідоцтво про право на спадщину на майно, що переходить за правом спадкування до спадкоємців або держави, видається державним нотаріусом за місцем відкриття спадщини (ст. 66 Закону).

 

Свідоцтво про право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, земельну ділянку та інше нерухоме майно, що становить частку в спільному майні подружжя, видається нотаріусом за місцем його знаходження (ст. 70 Закону).

 

Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з них видається державним нотаріусом за місцем відкриття спадщини (ст. 7] Закону).

 

Свідоцтво про придбання жилого будинку з прилюдних торгів видається нотаріусом за місцезнаходженням будинку (ст. 72 Закону).

 

Заборона відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, іншого нерухомого майна накладається за місцезнаходженням цього майна (ст. 73 Закону).

 

Прийняття нотаріусом в депозит грошових сум і цінних паперів провадиться за місцем виконання зобов'язання (ст. 85 Закону).

 

Прийняття чеків для пред'явлення до платежу і посвідчення несплати чеків здійснюється нотаріусом за місцем знаходження платника (ст. 93 закону).

 

У ряді випадків місце вчинення нотаріальної дії визначається міжнародними договорами України (ст. 103 Закону).

 

Якщо певному нотаріальну дію в силу правил про місце вчинення нотаріальних дій не може бути скоєно даними нотаріусом, останній відмовляє в його скоєнні на підставі ч. 2 ст. 49 Закону і роз'яснює при цьому, куди необхідно звернутися.

 

Відповідно до ч. 2 ст. 41 Закону нотаріальні дії вчиняються:

 

- У приміщенні державної нотаріальної контори;

 

- У державному нотаріальному архіві;

 

- У приміщенні, що є робочим місцем приватного нотаріуса;

 

- У приміщенні виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради народних депутатів.

 

В окремих випадках, якщо громадянин не може з'явитися в зазначене приміщення, а також якщо цього вимагають особливості угоди, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями. Тут задовольняються передусім інтереси громадян, які не можуть з хвороби, інвалідності або з інших поважних причин прибути до державної нотаріальної контори, до приватного нотаріуса або у виконком. Закон не встановлює докладного конкретного переліку цих причин. Практично дана норма застосовується досить широко при вчиненні таких нотаріальних дій, як посвідчення заповітів, довіреностей, засвідчення справжності підписів та ін Державне мито при цьому стягується у розмірі встановлених ставок за відповідні дії, крім цього сплачуються фактичні витрати, пов'язані з виїздом для вчинення нотаріальних дій .

 

Якщо нотаріальна дія вчиняється поза приміщенням державної нотаріальної контори чи поза приміщенням, що є робочим місцем приватного нотаріуса, у посвідчувальному написі і в реєстрі нотаріальних дій обов'язково Записується місце вчинення нотаріальної дії (на дому, в лікарні, на підприємстві, установі, організації і т. д .) з позначенням адреси, а також причин, з яких нотаріальна дія було скоєно поза вказаними приміщеннями.

 

Що стосується правил про час вчинення нотаріальних дій, то ст. 42 Закону закріплює, що нотаріальні дії вчиняються після їх оплата в день подачі всіх необхідних документів. Ця стаття є однією з найважливіших гарантій, спрямованих на своєчасне вчинення нотаріальних дій та на охорону прав громадян та юридичних осіб, що звертаються до нотаріуса.

 

Якщо нотаріус встановлює, що не всі документи представлені або не сплачене державне мито, він пропонує зацікавленій особі представити відсутні документи або сплатити держмито. До усунення зазначених недоліків нотаріальну дію не звершується.

 

Для вчинення певних нотаріальних дій законодавством передбачені спеціальні терміни, які повинні дотримуватися як особи, які звертаються за вчиненням нотаріальних дій, так і посадові особи, їх вчиняють. Наприклад, ст. 561 ЦК України передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.

 

У деяких випадках вчинення нотаріальної дії може бути відкладено або призупинено.

 

Відкладення означає перенесення вчинення нотаріальної дії на більш пізній термін. (Ч. 2 ст. 42 Закону). Як правило, цей термін не може перевищувати одного місяця. Більш короткий термін - не більше 10 днів - встановлюється у випадках, коли є заява зацікавленої особи, яке свідчить про бажання останнього звернутися до суду для оспорювання права або факту, про посвідчення якого просить інша Зацікавлена ??особа. Протягом цього терміну зацікавлена ??особа повинна реалізувати своє право на звернення до суду, бо тривала невизначеність у відносинах може істотно обмежити права інших осіб.

 

Крім підстав, зазначених у ст. 42 Закону, Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі - Інструкція) 68 в п. 31 передбачає додаткові підстави для відкладення. Так, якщо у нотаріуса або іншої посадової особи, яка вчиняє нотаріальні дії, є підстави припускати що хто-небудь з учасників угоди внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, а відомостей про визнання такого громадянина недієздатним ще немає, нотаріус відкладає посвідчення угоди і з'ясовує, чи не було винесено судом рішення про визнання громадянина недієздатним.

 

Аналогічним чином слід вчинити і в тому випадку, якщо виникає припущення, що учасник угоди внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами ставить сім'ю у важке матеріальне становище, у зв'язку з чим необхідно з'ясувати, чи не виносилося судом рішення про визнання його обмежено дієздатним. Якщо такого рішення не є, нотаріус в необхідних випадках повідомляє про своє припущення осіб, які відповідно до ст. 256 ЦПК можуть звернутися до суду із заявою про визнання громадянина недієздатним або обмежено дієздатним.

 

Відповідно до ч. 5 ст. 42 Закону у разі отримання від суду повідомлення про надходження заяви зацікавленої особи, яка оспорює право або факт, про посвідчення якого просить інша зацікавлена ??особа, вчинення нотаріальної дії зупиняється до вирішення справи судом. Призупинення означає, що вчинення нотаріальної дії припиняється у зв'язку з виникненням обставин, які перешкоджають виконанню нотаріальних функцій, до усунення цих обставин. Дане положення грунтується на тому, що нотаріат є органом, що засвідчує угоди, які ні з якого боку не повинні викликати сумніви. Всяке сумнів, яке при цьому може виникнути, має бути усунуто. Якщо ж у судовому органі є справу позовної або особливого виробництва, від якого залежить визнання певного права або факту, то нотаріус не має права вчинити нотаріальну дію, поки справа не буде розглянута і рішення не вступить в законну силу.

 

 

 

Управління з питань нотаріату

 

Головного територіального управління юстиції у місті Києві

 

 

 

Анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю

 

Анулювання свідоцтва щодо як державних, так і приватних нотаріусів вирішується Міністерством юстиції України. Це можливо як з власної ініціативи нотаріуса, так і за поданням відповідного управління юстиції.

Власна ініціатива - це волевиявлення самого нотаріуса на припинення нотаріальної діяльності з особистих обставин, що їх він має вказати в своїй заяві про анулювання свідоцтва.

Реалізація інших підстав анулювання свідоцтва залежить від дій відповідного управління юстиції і настає незалежно від волі нотаріуса.

Передбачені законодавством підстави анулювання свідоцтва за поданням управління юстиції (ст. 12 Закону України «Про нотаріат») найпершою підставою анулювання свідоцтва є втрата нотаріусом громадянства України чи виїзд за межі України на постійне місце проживання, бо тільки громадянин України може бути нотаріусом, а виїзд за межі України на постійне місце проживання робить нереальним заняття такою діяльністю на території України.

Вчинення нотаріусом злочину і винесення проти нього обвинувального вироку, який набрав чинності, також є підставою для анулювання свідоцтва, оскільки нотаріусом може бути особа, яка не має судимості.

Підставою для анулювання свідоцтва є винесення ухвали про застосування до нотаріуса примусових заходів медичного характеру, що набрала законної сили.

Винесення постанови про припинення кримінальної справи щодо нотаріуса з нереабілітуючих підстав також є обставиною, за якою анулюється свідоцтво.

Якщо нотаріус зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами і цим ставить себе і свою сім'ю в тяжке матеріальне становище, то за рішенням суду, він визнається обмежено дієздатним, а таке рішення, що набрало законної сили, є підставою анулювання свідоцтва. Нотаріус, обмежений у своїй дієздатності, не може обіймати таку посаду, де потрібні неупередженість, непідкупність і логічне мислення, а людина, обмежена в її дієздатності, може зазнати різних негативних впливів.

Підставою для анулювання свідоцтва є також рішення суду про визнання нотаріуса недієздатним внаслідок душевної хвороби. Людина, яка знаходиться в такому стані, не усвідомлює своїх дій і не може ними керувати.

Анулюється свідоцтво і в разі винесення судом рішення про визнання нотаріуса безвісно відсутнім і рішення про оголошення нотаріуса померлим.

Наступна підстава для анулювання свідоцтва є правовою гарантією забезпечення вчинення нотаріальних дій відповідно до закону і передбачає відповідальність нотаріуса за систематичне порушення ним чинного законодавства під час вчинення нотаріальних дій або одноразове грубе порушення закону, що завдало шкоди інтересам держави, підприємств, установ, організацій, громадян.

Анулювання свідоцтва в зв'язку з невідповідністю нотаріуса займаній посаді внаслідок стану здоров'я, що перешкоджає нотаріальній діяльності, може мати місце в тому разі, коли йдеться про якісь фізичні вади нотаріуса. Але реалізація цієї підстави можлива тільки тоді, коли є медичний висновок про те, що за станом здоров'я нотаріус не може виконувати свої професійні обов'язки.

Необхідність забезпечення об'єктивності й незалежності нотаріуса під час вчинення нотаріальних дій вимагає, щоб нотаріус не перебував у штаті інших державних, приватних і громадських організацій, не був підприємцем і посередником і взагалі не виконував іншої оплачуваної роботи. Порушення цієї вимоги є підставою для анулювання свідоцтва. Праця в інших організаціях, а також заняття підприємництвом чи посередництвом впливали б на законність та об'єктивність вчинюваних нотаріусом дій.

Стаття 8 Закону України «Про нотаріат» передбачає необхідність додержання нотаріусом таємниці вчинюваних нотаріальних дій. Порушення цієї вимоги є підставою анулювання свідоцтва.

Остання підстава для анулювання свідоцтва - це порушення нотаріусом вимог ст. 9 Закону України «Про нотаріат», яка регулює обмеження у праві вчинення нотаріальних дій, коли він має певну заінтересованість у вчиненні їх.

Свідоцтво анулюється за поданням Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, управлінь юстиції обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, що попередньо розглядається комісією. Наказом Міністра юстиції України від 19 листопада 1998 р. було затверджено Положення про Комісію з розгляду подань Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управ, лінь юстиції щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю.

Комісія утворюється при Міністерстві юстиції України та складається з 7 осіб.

Повноваженнями цієї комісії є розгляд подань вищевказаних управлінь юстиції щодо анулювання свідоцтв.

Подання розглядається при участі нотаріуса, щодо якого вирішується питання про анулювання свідоцтва, та представника управління юстиції, але їх неявка не є перешкодою для розгляду подання, крім випадків, коли Комісія визнає їх явку обов'язковою.

До подання слід додати засвідчені у встановленому порядку копії документів:

- доповідну записку про перевірку роботи нотаріуса;

- пояснення нотаріуса;

- копію наказу про призупинення нотаріальної діяльності;

- документи, що свідчать про вжиті заходи щодо виявлених в роботі нотаріуса порушень;

- відповідні документи органів дізнання і слідства, прокуратури і суду та ін.

Комісія за результатами розгляду подання може винести такі рішення:

- щодо відхилення подання управління юстиції;

- щодо анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю;

- щодо відмови про анулювання свідоцтва на право займатися нотаріальною діяльністю.

На час розгляду комісією при Міністерстві юстиції подання управлінь юстиції щодо анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю така діяльність нотаріуса призупиняється. Печатка, реєстри, архів та спеціальні бланки нотаріальних документів, що залишились у нотаріуса, опечатуються представниками управління юстиції та передаються їм на збереження. Максимальний термін призупинення діяльності нотаріуса становить три місяці.

Правовою гарантією захисту прав нотаріуса при анулюванні свідоцтва є його право оскаржити ці дії до суду в місячний строк від дня одержання рішення про анулювання свідоцтва. Скарга розглядається в порядку провадження, що виникає з адміністративно-правових відносин (статті 248                   і - 24810 ЦПК України).

 

 

Шоста київська державна

нотаріальна контора

 

19.06.2019

«Розірвання шлюбу в судовому порядку»

 

Головне територіальне управління юстиції у місті Києві з метою  підвищення рівня обізнаності  громадян інформує про їх права, оскільки  основою євроінтеграційних процесів нашої держави є формування стійкого громадянського суспільства з  характерним йому  високим рівнем правосвідомості.

Одним із актуальних питань з яких  громадяни звертаються до нашого Відділу,    скористувавшись  он-лайн  ресурсами   так і  особисто,  є питання щодо розірвання шлюбу  в судовому порядку, отже  проаналізувавши   усі питання інформуємо.

У Сімейному кодексі України питанню розірвання  шлюбу присвячено главу 11 (ст.104-120) якою визначено, що шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим або внаслідок його розірвання. Якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті. Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання:

- за спільною заявою подружжя, яке не має дітей  або одного з них, якщо другий із подружжя визнаний безвісно відсутнім або визнаний недієздатним;

- за спільною заявою подружжя яке має дітей на підставі рішення суду;

- за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду.

Подружжя, яке має дітей, має право  подати до суду заяву про розірвання шлюбу та  нотаріально посвідчений договір  в якому зазначено  з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.

Законодавством України врегульовано  питання стосовно пред'явлення позову про розірвання шлюбу. Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки кримінального правопорушення, щодо другого з подружжя або дитини. Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою. Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини. Опікун має право пред'явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним.

Слід зазначити, що суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. Також,  в ході судового засідання з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.

У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.

 

 

Начальник Дарницького районного

у місті Києві відділу  державної реєстрації

актів цивільного стану Головного територіального

управління юстиції у місті Києві                                                                            Ю.В. Костюченко

 

 

 

Реалізація прав громадян, які проживають чи переселились 

з тимчасово окупованої території України щодо поновлення актових записів цивільного стану

 

Відповідно до статті 49 Цивільного кодексу України та статей 2 та 3 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути  суб'єктом  цивільних  прав  та обов'язків.

 

Відповідно до статті 9 Закону державна реєстрація актів цивільного стану проводиться з метою забезпечення реалізації прав фізичної особи та офіційного визнання і підтвердження державою фактів народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни іменіДержавна реєстрація актів цивільного стану проводиться шляхом складення актових записів цивільного стану.

Актовий запис цивільного стану - це документ органу державної реєстрації актів цивільного стану, який містить персональні відомості про особу та підтверджує факт проведення державної реєстрації акта цивільного стану.

Актовий запис цивільного стану є безспірним доказом фактів, реєстрація яких посвідчується, до спростування його в судовому порядку.

Про факт державної реєстрації акту цивільного стану, складеного органами державної реєстрації актів цивільного стану видаються відповідні свідоцтва.

У випадках, якщо оригінал свідоцтва про державну реєстрацію актів цивільного стану вкрадено, загублено, пошкоджено чи знищено, повторна видача свідоцтва здійснюється відділами державної реєстрації актів цивільного стану на підставі актових записів цивільного стану, складених як в електронному вигляді, так і на паперовому носії.          

Разом з тим,  у зв’язку з тимчасовою окупацією території України, існують не поодинокі випадки коли громадяни не мають можливості повторно отримати документи на підтвердження фактів народження особи, реєстрацій шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені та смерті з причини відсутності доступу до паперових носіїв актових записів, які знаходять на тимчасовій території України, та відсутністю відомостей про них у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян.

Окрім того, у громадян, по всяк час, виникає потреба у внесені змін до актових записів цивільного стану у зв'язку з усиновленням, скасуванням усиновлення, визнанням усиновлення недійсним, визнанням та встановленням факту батьківства, материнства, а також доповненням і виправленням відомостей.

В таких випадках законодавством України, зокрема Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» (надалі – Закон), Правилами внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, затвердженими наказом Міністерства юстиції України 12.01.2011 № 96/5, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 14.01.2011 року за № 55/18793 (далі - Правила) передбачено поновлення актових записів цивільного стану.

Так, пунктами 2.28. 3.13. Правил передбачено, що у разі необхідності внесення змін до актового запису цивільного стану, що зберігається на тимчасово окупованій території України, цей запис попередньо поновлюється у відділі державної реєстрації актів цивільного стану, до якого подано відповідну заяву громадянами України, що проживають на тимчасово окупованій території України або переселилися з неї, у відділі державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання громадянина України, яке знаходиться за межами тимчасово окупованої території України.

Крім того, у разі якщо неможливо витребувати документи про державну реєстрацію актів цивільного стану у зв’язку зі зберіганням актових записів цивільного стану на тимчасово окупованій території України, актовий запис цивільного стану поновлюється у відділі державної реєстрації актів цивільного стану, до якого подано відповідну заяву громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території України або переселилися з неї; у відділі державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання громадянина України, яке знаходиться за межами тимчасово окупованої території України.

Відповідно до пунктів 3.1., 3.2., 3.3. 3.8. Правил заява про поновлення втраченого актового запису цивільного стану (або поновлення у зв’язку з необхідністю внесення змін до нього) за встановленою додатком 11 формою подається до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання заявника при пред'явленні паспорта або паспортного документа.

Громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території України або переселилися з тимчасово окупованої території України, подають заяву про поновлення актового запису цивільного стану до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за межами цієї території на їх вибір.

Громадяни України, а також іноземці, особи без громадянства, які проживають за кордоном, подають аналогічну заяву про поновлення втраченого актового запису цивільного стану, складеного органом державної реєстрації актів цивільного стану України, до дипломатичного представництва або консульської установи України.

Іноземці, особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, подають заяву про поновлення втраченого актового запису цивільного стану, складеного органом державної реєстрації актів цивільного стану України, до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання.

Відділ державної реєстрації актів цивільного стану не вправі відмовити громадянину в прийнятті та розгляді заяви про поновлення актового запису цивільного стану.

Поновлення актових записів цивільного стану проводиться за заявою:

особи, щодо якої було складено актовий запис;

одного з батьків неповнолітнього (малолітнього);

піклувальника неповнолітнього та опікуна малолітнього;

опікуна недієздатної особи;

спадкоємців померлого;

представника органу опіки та піклування під час здійснення повноважень з опіки та піклування стосовно особи, яка має право на подання такої заяви.

Разом із заявою про поновлення втраченого актового запису цивільного стану подаються:

архівна довідка, видана державним архівом в Автономній Республіці Крим, області, містах Києві та Севастополі, якщо метричні книги або книги державної реєстрації актів цивільного стану передані на зберігання до державного архіву;

документи (виписки з них), які підтверджують дані, необхідні для поновлення актового запису цивільного стану;

свідоцтва про державну реєстрацію актів цивільного стану (про народження, смерть, шлюб, розірвання шлюбу тощо);

інші документи, необхідні для розгляду заяви та вирішення питання по суті.

Пунктом 3.5. Правил визначено, що поновлення втрачених актових записів про шлюб, зміну прізвища, розірвання шлюбу, смерть проводиться тільки за наявності документів, які підтверджують, що відповідний актовий запис був раніше складений в органах державної реєстрації актів цивільного стану України (свідоцтва про державну реєстрацію акту цивільного стану, його копії, засвідченої нотаріально, відмітки (штампа) про державну реєстрацію акту цивільного стану в паспорті або паспортному документі), або на підставі рішення суду.

Про поновлення актового запису цивільного стану, що зберігається на тимчасово окупованій території Донецької та Луганської областей, відомості якого наявні у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян, повідомляються відділи державної реєстрації актів цивільного стану управлінь державної реєстрації відповідних головних територіальних управлінь юстиції у Донецькій та Луганській областях.

Якщо поновлено актовий запис цивільного стану, що зберігається на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, відомості якого наявні у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян, повідомляється відділ державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Херсонській області.

У разі отримання повідомлення про поновлення актового запису цивільного стану відділи державної реєстрації актів цивільного стану управлінь державної реєстрації головних територіальних управлінь юстиції у Донецькій, Луганській та Херсонській областях вносять відповідну відмітку тільки до Державного реєстру актів цивільного стану громадян.

Таким чином, державою захищені права громадян, які постраждали в результаті тимчасової окупації територій України, у сфері державної реєстрації актів цивільного стану.

 

 

 

Упорядник: головний спеціаліст

Шевченківського районного у місті Києві

відділу державної реєстрації актів цивільного стану

Головного територіального управління юстиції у місті Києві                              І.С.Мельникова

 

 

 

 

 

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ТА МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД

 

В Укрaїні трудові відносини регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю Укрaїни, Зaконом України «Про відпустки», іншими законaми та нормативно-правовими актами України.

Тaкож на даному етапі розглядaється можливість прийняття проекту Трудового кодексу України № 1658 замість застарілого Кодексу законів про прaцю України від 10 грудня 1971 року. Проект Трудового кодексу України включає в себе норми, які не передбачені чинним зaконодавством, але прaктикуються на ринку прaці; він містить норми щодо вдосконалення трудового законодавства та враховує міжнародний досвід застосувaння  трудового законодaвства.

Конституція України у статті 45 визнaчає, що кожен, хто прaцює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням працівникам днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скоро­ченої тривалості роботи у нічний час.

Право на відпочинок є правом, яке гаран­тується і охороняється законом. Прaвове регулювання чaсу відпочинку здійснюється з урахуванням дії різного роду економічних законів, зокрема законів економії робочого часу та зако­номірності скорочення тривaлості робочого дня.

Чaс відпочинку — це частина календарного періоду, протягом якого працівник відповідно до закону повинний бути звільнений від виконання трудових обов'язків і який він може використовувaти на власний розсуд для зaдоволення своїх інтересів і відновлення працездатності.

Законодaвством встановлені наступні види часу відпочинку:

• перерви протягом робочого дня (зміни);

• щоденний відпочинок (перерви між змінами);

• вихідні дні (щотижневий відпочинок);

• святкові і неробочі дні;

• відпустки.

Трудове право України відповідно до Кодексу зaконів про працю України визнaчає такі види відпочинку: перерви протягом робочого дня (зміни); щоденний відпо­чинок після роботи; щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні); щорічні (святкові) неробочі дні; щорічні відпустки та інші види відпусток.

Перерви протягом робочого дня надaються працівни­кам для відпочинку і харчування (обідня перерва три­валістю не більше двох годин, як правило, через чотири години після початку роботи). Перерва не включається в робочий час. Час почaтку і закінчення перерви, зазвичай встанов­люється, правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Працівники використовують чaс перерви нa свій роз­суд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. На тих роботaх, де через умови виробництва перерву встановити не можнa, працівникові має бути надaна можливість прий­мання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт і місць   обідньої  перерви  визначаються  власником  за  пого­дженням з профспілковим комітетом.

Щотижневий відпочинок. Вихідні дні надаються всім працівникам. При п’ятиденному робочому тижні — два вихід­ні на тиждень, при 6-денному — один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий день при 5-денному робочому тижні, якщо він не визначений зако­нодавством, визначається графіком роботи організації, по­годженим з профспілковим комітетом і, як правило, має надаватися підряд із загальним вихідним днем.

Вихідні дні на підприємствах, в установах, організа­ціях, пов'язаних з обслуговувaнням населення (в мага­зинах, на підприємствах побутового обслуговування насе­лення, в театрах, музеях, школах-інтернатах тощо), встaнов­люються місцевими радами.

Нa безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, зупинення яких неможливе з виробничо-тех­нічних умов або через необхідність безперервного обслу­говування населення, вихідні дні надaються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з гра­фіком змінності, затвердженим власником за погодженням з профспілковим комітетом.

Законодавство про прaцю забороняє роботу у вихідні дні. Залучення до роботи окремих працівників у ці дні допускається   тільки   з   дозволу   профспілкового   комітету підприємства, установи, організації та лише у виняткових випадках за письмовим наказом (розпорядженням) влас­ника або уповновaженого ним органу.

Святковими днями в Україні є: 1 січня - Новий рік; 7 січня і 25 грудня - Різдво Христове; 8 березня - Міжнaродний жіночий день; 1 травня - День праці; 9 травня - День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (День перемоги); 28 червня - День Конституції України; 24 серпня - День незaлежності України; 14 жовтня - День захисника України.

Неробочими днями є також дні релігійних свят: 7 січня і 25 грудня - Різдво Христове; один день (неділя) — Пасха (Велик­день); один день (неділя) — Трійця.

За подaнням релігійних громaд інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво під­приємств, установ, організацій надає особам, які сповіду­ють відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їхніх великих свят з відпрацюван­ням за ці дні.

У зазначені вище святкові та неробочі дні допус­каються роботи, припинення яких неможливе через вироб­ничо-технічні умови (безперервно діючі підприємствa, уста­нови, організації), роботи, викликані необхідністю обслу­говування населення, а також невідкладні ремонтні та вантажно-розвантажувальні роботи. На бажання праців­ника, який працював у святковий або неробочий день, йому може бути нaдaний інший день відпочинку або оплачена робота у подвійному розмірі.

Із шести конвенцій Міжнародної організації праці, що безпосередньо регулюють оплачувaні відпустки, Україна ратифікувaла в 1956 році Конвенцію № 52 «Про оплачувані відпустки» 1936 року та у 2001 році Конвенцію № 132 «Про оплачувані відпустки».

За Конвенцією про оплачувaні відпустки Міжнародної організації праці від 24 червня 1970 року № 132, ратифікованою Законом України від 29 травня 2001 року, кожна особа, яка працює за наймом, має право на щорічну оплачувану відпустку встановленої мінімальної тривалості, але така відпусткa в жодному разі не може становити менше трьох робочих тижнів за один рік роботи.

Законодaвчі акти України відповідають нормам даної Конвенції, і після її ратифікації Україна проголосила свою готовність дотримуватися міжнародних норм з регулювання державних гарантій права людини на оплaчувані відпустки.

Прaво на відпустку встановлюється від­повідно до Кодексу законів про працю України 10 грудня 1971 року та Закону України «Про відпустки» від 15 лис­топада 1996 року.    

Дане право мають громадяни Ук­раїни, які перебувaють у трудових відносинах з підпри­ємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Законом України «Про відпуски» встaновлено, що щорічні відпустки складаються з основної та додаткових відпусток. Відповідно до вищевказаного закону встановлюються такі види щорічних відпусток: основна від­пустка; додатковa відпустка за роботу з шкідливими умо­вами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодав­ством.

Основнa відпусткa - це така відпустка, право на яку мають всі працівники. Це є відмінністю основної відпустки від усіх інших. Для одержaння інших видів відпусток необхідні спеціальні підстави для їх одержання.

Прaво на щорічну відпустку повної тривалості у перший рік роботи, за законодaвством України, нaстає після закінчення шести місяців безперервної   роботи   на   підприємстві,   в   установі,   організації.

Щорічнa основнa відпусткa надається працівникам три­валістю не менше як 24 календарних дні за робочий рік, який відлічується з дня уклaдення трудового договору.

В новій редaкції Трудового кодексу тривалість щорічної відпустки складатиме 28 календарних днів. Збільшення щорічної основної відпустки відбулося з метою aдаптації українського трудового законодавства до Європейської соціaльної хартії та інших міжнародно-правових актів.

В країнах ЄС тривалість щорічної оплачувaної відпустки коливaється від 20 робочих днів - Ірландія, Бельгія, Болгарія, Кіпр, Греція, Румунія, Словаччина, Німеччина, Угорщина, Італія тощо) до 28 робочих днів  - у Великобританії, 30 днів - у Франції, Іспанії.

В багатьох зарубіжних країнaх тривалість щорічної оплaчуваної відпустки більшою мірою, ніж за законодавством України, пов’язaна з тривалістю трудового стажу працівників. Так, наприклад, у Франції питання часу відпочинку визначені главою 3 прийнятого у 2008 році Кодексу про працю, який консолідував попереднє законодавство. Відповідно до Ордонансу від 16 січня 1982 року за один місяць безперервної роботи працівник отримує 2,5 дня відпустки, при цьому загaльна тривaлість відпустки не може перевищити 30 робочих днів.

Деякі країни під час визнaчення тривaлості відпустки враховують вік людини. Наприклад, в Угорщині працівникам передпенсійного віку щорічна основна відпустка збільшується до 30 днів.Такі норми трудового правa передбачають соціальний захист осіб передпенсійного віку та зaохочення досвідчених працівників до трудової діяльності.

В країнах, де тривaлість відпустки складає 5–6 тижнів, законодавство передбачає особливий порядок її використaння. Так, у Фінляндії п’ятий тиждень відпустки працівник може використати лише в осінньо-зимовий період (між 30 вересня та 2 травня).

Також чинним законодaвством України визначено і види професій, яким надається більша кількість днів щорічної відпустки. Так, промислово-виробничому персоналу вугільної, металургійної промисловості, працівникам, зай­нятим на підземних гірничих роботах і в кар'єрах, та ряду інших категорій працівників з особливими умовами праці встановлена щорічна відпустка до 28 і більше календaрних днів. Керівним, педагогічним, науково-педагогічним праців­никам освіти та науковим працівникам надається щорічна основна відпустка тривалістю до 56 кaлендарних днів у порядку, зaтверджуваному Кабінетом Міністрів України.

Інвалідам І і II груп надaється щорічна основна від­пустка тривалістю 30 календарних днів, а інвалідам III групи — 26 календaрних днів. Особам віком до 18 років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 кaлендарний день.

Іншим видом відпустки, передбаченої законодавчими актами України є щорічна додаткова відпустка.

За роботу із шкідливими і вaжкими умовaми праці щорічна додаткова відпустка надається тривалістю до 35 календарних днів працівникам, зайнятим на роботах, пов'я­заних із негативним впливом на здоров'я шкідливих ви­робничих фaкторів за Списком виробництв, цехів, професій і посад, затверджуваним Кaбінетом Міністрів України.

Щорічнa додатковa відпустка за особливий характер праці надається:

окремим категоріям працівників, робота яких по­в'язана з підвищеним нервово-емоційним та ін­телектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та в умовах підвищеного ризику для здоров'я, — тривалістю до 35 кaлендарних днів.

працівникам з ненормованим робочим днем — тривалістю до семи календарних днів згідно зі списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою.

Конкретнa тривалість щорічної додaткової відпустки за особливий характер праці встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від часу зайнятості праців­ника в цих умовaх.

Відпустки без збереження зaробітної плати можуть надаватися працівникові на його прохання за угодою сторін у зв'язку із сімейними обстaвинами та з інших поважних причин. Тривалість відпустки не може перевищувати 15 кaлендарних днів на рік.

Збереження за працівникaми на період відпустки місця роботи (посади) і заробітної плати (допомоги) є вaжливою умовою для реального використання ними щорічної відпустки.

У період перебування працівників у відпустці заборонено звільнення їх з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім випaдку повної ліквідації підприємства, установи, організaції.

Черговість надaння відпусток визначaється грaфіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) чи іншим уповновaженим на представництво трудовим колективом оргaном, і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків врaховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку.

Конкретний період надaння щорічних відпусток у межaх, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов’язаний письмово повідомити працівника про дату почaтку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Будь-які зміни в графікaх відпусток можливі лише за взaємною домовленістю між власником або уповноваженим ним оргaном і відповідним працівником.

Слід зазначити, що при склaданні графіків відпусток повинні враховуватись вимоги чинного законодавствa. Зокремa, Законом України «Про відпустки» визначено, що за бажанням працівника щорічні відпустки надаються в зручний для нього час:

особам віком до вісімнадцяти років;

інвалідaм;

жінкaм перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї;

жінкaм, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда;

одинокій мaтері (батьку), які виховують дитину без батька (матері); опікунам, піклувальникам або іншим самотнім особам, які фактично виховують одного або більше дітей віком до 15 років за відсутності батьків;

дружинам (чоловікам) військовослужбовців;

ветеранaм праці та особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною;

ветеранaм війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, а також особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

батькaм-вихователям дитячих будинків сімейного типу;

в інших випадках, передбачених законодaвством, колективним або трудовим договором [5].

Чинне законодaвство встановлює право працівникa на поділ щорічної відпустки.

Так, на прохання працівника щорічну відпустку може бути поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів.

При цьому невикористанa частинa щорічної відпустки надається працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка.

Також слід зазначити, що законодавством передбаченa можливість відкликання працівника з щорічної відпустки.

Тaке відкликaння може відбутись:

за згодою прaцівника лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства з додержaнням вимог чaстини першої цієї статті та в інших випадках, передбачених законодавством. У разі відкликaння працівникa з відпустки його працю оплачують з урахувaнням тієї суми, що була нарахована на оплату невикористаної чaстини відпустки.

 

В.о. заступника начальника відділу державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві

                                            

                                                                                          М.В. Мартиненко

 

 

 

Порядок підтвердження факту народження дитини

на території, де органи державної влади тимчасово

не здійснюють свої повноваження

 

Відповідно до Порядку  підтвердження факту народження дитини поза закладом охорони здоров’я, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 9 січня 2013 р. № 9 визначено порядок утворення комісії, яка розглядає питання щодо підтвердження факту народження дитини на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження (далі - комісія з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території), та положення про неї затверджуються спільним наказом МОЗ та МТОТ.

До складу зазначеної комісії за згодою включаються представники міжнародних гуманітарних організацій, визначених МТОТ.

Комісія з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території розглядає питання щодо підтвердження факту народження дитини за письмовою заявою жінки, яка народила дитину, її родичів, інших осіб, уповноважених представляти її інтереси.

Жінка, яка народила дитину, її родичі, інші особи, уповноважені представляти її інтереси, звертаються до комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території з письмовою заявою, складеною у довільній формі, щодо підтвердження факту народження дитини.

До заяви додаються:

1) копія паспорта громадянина України чи іншого документа, що посвідчує особу;

2) результати аналізів, ультразвукового дослідження, проведених під час вагітності жінки, яка народила дитину на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження;

3) виписка з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого;

4) інші документи, які підтверджують надання медичної допомоги жінці у зв’язку з вагітністю та/або пологами.

Жінка, яка народила дитину, її родичі, інші особи, уповноважені представляти її інтереси, під час подання заяви пред’являють паспорт громадянина України або інший документ, що підтверджує особу.

Документи, зазначені у пунктах 2-4, подаються у разі їх наявності жінкою, яка народила дитину, її родичами, іншими особами, уповноваженими представляти її інтереси, особисто або через уповноваженого представника міжнародної гуманітарної організації, члени якої включені до складу комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території, та можуть бути прийняті такою комісією тільки за умови, якщо вони видані представником міжнародної гуманітарної організації.

Документи, передбачені пунктом 1, у разі подання через представника міжнародної гуманітарної організації приймаються комісією з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території тільки за умови їх посвідчення жінкою, яка народила дитину, її родичами, іншими особами, уповноваженими представляти її інтереси, з проставленням підпису, ініціалів та прізвища, відмітки «Згідно з оригіналом», дати засвідчення копії та представником такої міжнародної гуманітарної організації шляхом проставлення реквізитів такої організації, в тому числі печатки (за наявності).

Протягом двох днів після отримання документів, комісія з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території приймає рішення про огляд жінки та дитини і направляє їх для проведення такого огляду до закладу охорони здоров’я, розташованого на підконтрольній території.

У разі відсутності можливості у жінки з дитиною, факт народження якої потребує підтвердження, прибути для проведення огляду в закладі охорони здоров’я, розташованому на контрольованій території, комісія з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території в порядку, передбаченому положенням про зазначену комісію, протягом десяти календарних днів з дня отримання відповідної заяви приймає рішення про виїзд фахівців за спеціальностями «Акушерство та гінекологія», та «Медична генетика» для проведення такого огляду на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

Виїзд фахівців на територію, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, є добровільним та здійснюється за умови надання ними письмової згоди на це, а також дотримання ними заходів особистої безпеки та отримання відповідного дозволу на перетинання лінії зіткнення для в’їзду на тимчасово неконтрольовану (контрольовану) територію та виїзду з неї через будь-які діючі контрольні пункти в’їзду/виїзду, виданого державним правоохоронним органом спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Відмова відповідного фахівця брати участь та здійснювати виїзд на територію, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, для проведення огляду жінки, яка народила дитину, не може бути підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

За результатами проведення огляду дитини відповідні фахівці видають медичну довідку про огляд дитини для підтвердження факту народження згідно з додатком 1 Порядку, яка містить загальні відомості про ймовірну дату народження та стать дитини, її вагу, зріст та загальний стан її здоров’я на момент огляду.

За результатами проведення огляду жінки відповідні фахівці видають медичну довідку про огляд жінки для підтвердження факту народження нею дитини згідно з додатком 2 Порядку, яка містить загальні відомості про огляд жінки та висновок про ймовірну дату пологів.

У разі коли огляд жінки та дитини, передбачений п.13 Порядку, не проводився, видача висновку є можливою за умови проведення дослідження на генетичну спорідненість між жінкою і дитиною, а також надання документів, передбачених п.11 Порядку, що підтверджують ймовірну дату народження дитини.

Для проведення дослідження на генетичну спорідненість між жінкою і дитиною, факт народження якої потребує підтвердження, та отримання відповідного висновку жінка, яка народила дитину, її родичі, інші особи, уповноважені представляти її інтереси, можуть звернутися до державної спеціалізованої установи, що є суб’єктом судово-експертної діяльності відповідно до  Закону України “Про судову експертизу” (далі - державна спеціалізована установа).

У разі неможливості прибуття до державної спеціалізованої установи для подання генетичного матеріалу з метою проведення дослідження на генетичну спорідненість між жінкою, яка народила дитину на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та дитиною, забір цього матеріалу може здійснити уповноважений представник міжнародної гуманітарної організації, члени якої включені до складу комісії.

Представник міжнародної гуманітарної організації передає отриманий генетичний матеріал для проведення дослідження на генетичну спорідненість до державної спеціалізованої установи.

За результатами дослідження державна спеціалізована установа видає жінці, яка народила дитину, її родичам, іншим особам, уповноваженим представляти її інтереси, або представнику міжнародної гуманітарної організації довідку про генетичну спорідненість між жінкою, яка народила дитину на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та дитиною.

Жінка, яка народила дитину, її родичі, інші особи, уповноважені представляти її інтереси, з метою отримання рішення комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території про підтвердження факту народження дитини подають комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території особисто або через представника міжнародної гуманітарної організації, члени якої включені до складу комісії, результати дослідження на генетичну спорідненість разом з документами, що підтверджують ймовірну дату народження дитини, передбаченими п.11 Порядку.

Рішення про підтвердження факту народження дитини приймається комісією з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території у разі, коли ймовірна дата пологів жінки збігається з вірогідним віком дитини, а також проведено огляд жінки та дитини або надано результати дослідження на генетичну спорідненість.

Рішення про підтвердження або відмову у підтвердженні факту народження дитини приймається комісією з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території за результатами розгляду документів, не пізніше ніж протягом десяти календарних днів з моменту їх отримання, про що складається висновок у двох примірниках.

На підставі висновку про підтвердження факту народження дитини комісія з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території не пізніше ніж протягом двох календарних днів з дати складення висновку видає медичне свідоцтво про народження (із зазначенням дати його видачі) за формою № 103/о, затвердженою наказом МОЗ (далі - медичне свідоцтво про народження), яке засвідчується підписом керівника лікувального закладу, працівники якого входили до складу комісії.

Висновок комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території про підтвердження факту народження дитини та медичне свідоцтво про народження видаються у двох примірниках та є підставою для проведення державної реєстрації народження дитини в органах державної реєстрації актів цивільного стану.

Один примірник висновку та медичного свідоцтва про народження видається жінці, яка народила дитину, її родичам, іншим особам, уповноваженим представляти її інтереси (у разі підтвердження факту народження дитини), для пред’явлення до відділу державної реєстрації актів цивільного стану, а другий залишається в матеріалах комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території та зберігається у відповідному лікувальному закладі.

У разі відмови у підтвердженні факту народження дитини один примірник висновку негайно надсилається територіальним органам Національної поліції в Донецькій або Луганській областях, а другий залишається в матеріалах комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території.

 

Нормативні акти, якими регламентується державна реєстрація дитини,

народженої поза закладом охорони здоров’я :

 

Цивільний кодекс України;

Сімейний кодекс України;

Закон України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»

Правила державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 24 грудня 2010 року № 3307/5), зареєстровані в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2000 року за № 719

Порядок  підтвердження факту народження дитини поза закладом охорони здоров’я, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 9 січня 2013 р. /4940

 

Порядок утворення медичної консультативної комісії з підтвердження факту народження жінкою дитини поза закладом охорони здоров’я ЗАТВЕРДЖЕНИЙ наказом Міністерства охорони здоров’я України 01.08.2013 № 679, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 22 серпня 2013 р. за № 1463/23995

 

 

Ромашко С.В.

заступник начальника Печерського

районного у місті Києві відділу

державної реєстрації актів цивільного

стану  Головного територіального

управління юстиції у місті Києві.

 

 

 

«Захист авторських прав в Україні»

Авторське право в об'єктивному розумінні являє собою сукупність правових норм, що регулюють коло суспільних відносин зі створення та використання творів науки, літератури і мистецтва. Авторське право в суб'єктивному розумінні - це особисті немайнові та майнові права, які виникають у автора у зв'язку зі створенням ним твору і охороняються законом. Об'єктом авторсько-правових відносин є нематеріальне благо у вигляді продукту духовної творчості, а саме твори науки, літератури, мистецтва.

Згідно ст. 433 ЦКУ і ст. 8 ЗУ «Про авторське право і суміжні права» об’єктами авторського права є:

1) літературні та художні твори, зокрема: романи, поеми, статті та інші письмові твори; лекції, промови, проповіді та інші усні твори; драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори; музичні твори (з текстом або без тексту); аудіовізуальні твори; твори живопису, архітектури, скульптури та графіки; фотографічні твори; твори ужиткового мистецтва; ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки; переклади, адаптації

2) комп'ютерні програми;

3) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

4) інші твори.

Також є об’єкти, які не охороняються чинним законодавством.

Це такі об'єкти авторського права як:

 а) повідомлення про новини дня або поточні  події,  що  мають характер звичайної прес-інформації;

 б) твори народної творчості (фольклор);

 в) видані  органами  державної  влади  у межах їх повноважень офіційні документи політичного,  законодавчого,  адміністративного характеру  (закони,  укази,  постанови,  судові рішення,  державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади;

 г) розклади     руху     транспортних    засобів,    розклади телерадіопередач,  телефонні довідники  та  інші  аналогічні  бази даних,  що  не  відповідають  критеріям  оригінальності  і  на які поширюється право sui-generis (своєрідне право,  право  особливого роду).

Авторське право виникає від моменту створення твору. Таким моментом є вираження твору на матеріальному носії таким чином, щоб він став  зрозумілим іншим особам.

Згідно ст.11 п.3 Закону України «Про авторське право і суміжні права» власник авторського права для оповіщення про свої права може використовувати знак авторського права, що міститься на кожному примірникові твору й складається з латинської букви "С" в колі, імені (найменуванні) власника авторського права та року першого опублікування твору. Також особа має не забувати про захист авторських прав, які на сьогоднішній день охороняються законодавством, і які при порушенні тягнуть за собою юридичну відповідальність.

Під захистом авторських прав слід розуміти передбачені законом заходи із їх визнання, припинення їх порушення, застосування до правопорушників заходів юридичної відповідальності. Захист особистих немайнових і майнових прав суб'єктів авторського права здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством.

Законом передбачено випадки, що дають підстави для судового захисту авторського права та суміжних прав:

1) відтворення, розповсюдження та інше використання, а також ввезення в Україну примірників творів, фонограм, програм мовлення без дозволу авторів та осіб, які мають суміжні права;

2) виготовлення і розповсюдження з порушенням авторського права та суміжних прав (контрафактних творів) примірників творів, фонограм;

3) ввезення на територію України примірників творів і фонограм, що охороняються на території України, із держави, в якій ці твори і фонограми не охоронялися або перестали охоронятися.

Розповсюдженим порушенням авторських прав стала мережа Інтернет. Саме Інтернет став простором порушення прав осіб і авторських прав в першу чергу. Найпоширенішими видами порушень в мережі Інтернет є: незаконне відтворення і копіювання музичних, художніх, літературних творів чи комп’ютерних програм без попереднього надання на це згоди автором чи правовласником. Це виражає порушення матеріальних прав авторів.

За порушення авторських прав згідно чинному законодавству, від порушника можуть вимагати відшкодування збитків. Крім відшкодування збитків, стягнення прибутків, суд, арбітражний суд за порушення авторського права або суміжних прав стягує штраф у розмірі 10 відсотків від суми, присудженої судом на користь позивача.

Суб'єкти авторського права і суміжних прав можуть вимагати від порушника відшкодування моральної шкоди в розмірі, який визначається судом.

Отже, авторське право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок створення і використання творів літератури, мистецтва та науки. Недосконалість законодавства, яке регулює в сфері авторського права створює деякі проблеми для авторів творів, це може завдавати матеріальної та моральної шкоди.

 

Заступник начальника Голосіївського

районного у місті Києві відділу державної

реєстрації актів цивільного стану Головного

територіального управління юстиції

у місті Києві                                                                                                           Р.О. Подпорін

 

 

 

Жінка і декретна відпустка


В Україні піти у декрет має право кожна жінка, починаючи з 30-го тижня її вагітності. Декретна відпустка є двох видів: відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами та відпустка по догляду за дитиною до 3-х років. І кожну з цих відпусток потрібно оформлювати окремо.

Декретна відпустка обов’язково зараховується у трудовий стаж, до того ж за особою, яка йде у декрет, залишається її робоче місце.
Така відпустка надається на основі листа тимчасової непрацездатності, який видається у жіночій консультації. А оплата проводиться у розмірі 100% середньої заробітної плати незалежно від стажу роботи. Виплати отримують не тільки ті жінки, які працюють, але й ті, які до моменту виходу у відпустку не працювали. Єдине, що розмір цих виплат буде менший.

Якщо говорити про тривалість декретної відпустки, то вона може бути різною залежно від конкретної ситуації. Вагітній жінці, яка офіційно працевлаштована, надають декретну відпустку в 126 календарних днів (70 днів до та 56 днів після народження дитини). Якщо до пологів було менше, ніж 70 днів, то різниця переноситься на післяпологовий період. До того ж, якщо в жінки народжується двоє чи більше дітей або ж виникають післяпологові ускладнення, то термін декретної відпустки становить 140 календарних днів (70 днів до та 70 днів після пологів).

Вагітні і жінки, які мають дітей до трьох років, захищені також від всіляких нежіночих обов’язків та авралів на роботі: їх забороняється залучати до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні, а також направляти у відрядження.

Якщо вагітні жінки відчувають, що не можуть належним чином впоратись із своїми трудовими обов’язками, вони можуть звернутись до роботодавця з проханням перевести їх на легшу роботу. При переведенні зберігається середній заробіток за попередньою роботою. При цьому необхідно надати відповідний медичний висновок, який підтверджує вагітність і неможливість виконання попередньої роботи. До того часу, поки роботодавець не вирішить питання про надання вагітній іншої роботи, вона повинна бути звільнена від виконуваної нею роботи і всі пропущені внаслідок цього робочі дні мають бути оплачені в розмірі середнього заробітку.

Законодавство України гарантує кожній жінці право на відпочинок, зокрема, до, під час і після пологів, щоб повною мірою відчути радість материнства. Тому згідно зі ст. 179 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) та ст. 18 Закону «Про відпустки» після закінчення відпустки по вагітності та пологах за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Така жінка на період перебування у декретній відпустці та відпустці по догляду за дитиною набуває статус «декретниці».

Варто наголосити, що відповідно до ст.179 Кодексу законів про працю та ст. 18 Закону «Про відпустки» відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається матері, батькові, дідусю або іншим родичам, які фактично доглядають за дитиною, або особі, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, та одному з прийомних батьків.

Таку відпустку можна отримати в установі/організації, де працює особа, написавши відповідну заяву. Але слід пам’ятати, що якщо відпустку бере хтось із членів сім’ї, то він повинен надати довідку з місця роботи молодої мами. 
На період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трьох років (на підставі медичного висновку – до шести років) за працівником зберігається місце роботи (посада) на підставі ст. 2 Закону «Про відпустки». Відповідно, після закінчення відпустки працівник має право й надалі працювати на тому ж місці роботи, на тій самій посаді.

Відповідно до ст. 85 Закону України «Про державну службу» жінка, яка перебуває у декретній відпустці повинна не пізніш як за 14 календарних днів повідомити про свій вихід на роботу. При цьому вона може на свій розсуд у будь-який час припинити відпустку, а потім знову піти в таку відпустку або, перебуваючи у відпустці, приступити до роботи на умовах неповного робочого часу. 

У разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, що повинно бути підтверджено медичним висновком, така відпустка може бути продовжена до досягнення нею шестирічного віку.

Зазначена категорія працівників також не може бути звільнена з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення.

Однак і тут законодавець потурбувався про їхній захист та встановив, що в такому разі роботодавець повинен обов’язково працевлаштувати цю особу на іншому підприємстві. Понад того, якщо роботодавець дізнався про вагітність працівника і відверто натякає на те, щоб вона написала заяву про звільнення за власним бажанням, це є порушення закону, за яке винні особи можуть бути притягнені до адміністративної (ст. 41 КУпАП) чи кримінальної (ст.172 КК України) відповідальності. Але якщо жінку все-таки звільнили, не аргументуючи це рішення письмово, просто дізнавшись про вагітність, це рішення можна оскаржити це рішення у суді у місячний термін із дня отримання трудової книжки або копії наказу про звільнення.

 

Головний спеціаліст

Дніпровського районного у місті Києві 

відділу державної реєстрації

актів цивільного стану                                                                              Шишкова А.М.

 

 

 

 

 

Державна реєстрація шлюбу

Сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Однією з основних підстав утворення сім’ї та виникнення сімейних правовідносин є шлюб. Слово «шлюб» бере початок від давньослов'янського «сьлюб» — урочиста обіцянка. «Слюбитись» — означає домовитись.

Згідно статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.

Відповідно до ст. 21 розділу ІІ глави ІІІ Сімейного кодексу України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Шлюб — суспільно визнаний і санкціонований юридично, чи звичаєвим правом союз, який має на меті створення сім'ї, її легалізацію в суспільстві. Згідно сімейного кодексу України шлюбний вік для чоловіків та жінок встановлюється у вісімнадцять років.

Відповідно до положень Кодексу умовами вступу в шлюб є взаємна вільна згода жінки та чоловіка на укладення шлюбу, тобто шлюб має бути добровільним. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого органу державної реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором.

Наречені зобов'язані повідомити один одного про стан свого здоров'я. Згідно частини 1 статті 32 Кодексу шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. Прискорити процедуру одруження можна тільки якщо є поважні для цього причини – у разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо існує безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого. Тоді шлюб реєструється у день подання відповідної заяви або у будь-який  інший  день за бажанням  наречених.

Пунктом 2,4,7 розділу ІІІ глави 2 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні затверджених наказом Міністерства юстиції України 18.10.2000 № 52/5 (далі - Правила) визначено, що при поданні заяви про державну реєстрацію шлюбу жінка та чоловік пред'являють на посвідчення своєї особи паспорт або паспортний документ. Іноземці та особи без громадянства для державної реєстрації шлюбу в Україні повинні пред'явити паспортний документ або документ, що посвідчує особу без громадянства заявника, та посвідку на постійне чи тимчасове проживання або інший документ, що підтверджує законність перебування іноземця чи особи без громадянства на території України.

Орган державної реєстрації актів цивільного стану здійснює перевірку законності перебування іноземця або особи без громадянства на території України шляхом направлення в день подання заяви про державну реєстрацію шлюбу запиту до територіального органу Державної міграційної служби України у разі:

-  відсутності у іноземця чи особи без громадянства посвідки на постійне чи тимчасове проживання;

-  відсутності на останній вільній сторінці паспортного документа іноземця, документа, що посвідчує особу без громадянства, або у вкладному талоні відмітки про отримання посвідки, скріпленої печаткою;

- якщо посвідка на постійне або тимчасове проживання іноземця чи особи без громадянства видана територіальними органами чи підрозділами Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим з 20 лютого 2014 року або на тимчасово окупованих територіях Донецької, Луганської областей з 01 березня 2014 року.

Якщо документи громадян України, іноземців, осіб без громадянства, які є підставою для державної реєстрації шлюбу, складені іноземною мовою, до них обов'язково додається переклад тексту на українську мову, вірність якого засвідчується дипломатичним представництвом або консульською установою України, посольством (консульством) держави, громадянином якої є іноземець (країни постійного проживання особи без громадянства), Міністерством закордонних справ, іншим відповідним органом цієї держави або нотаріусом.

Якщо до органів державної реєстрації актів цивільного стану подається переклад документів, вірність якого засвідчено згідно із законодавством іноземної держави, у якій їх видано, то він повинен бути легалізований у встановленому порядку.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІІ глави 2 Правил особи, які раніше перебували в шлюбі, можуть зареєструвати повторний шлюб за умови пред'явлення документів, що підтверджують припинення попереднього шлюбу або визнання шлюбу недійсним (свідоцтво про розірвання шлюбу, рішення суду про розірвання шлюбу, про визнання шлюбу недійсним, яке набрало законної сили, свідоцтво про смерть одного з подружжя, висновок відділу державної реєстрації актів цивільного стану про анулювання актового запису про шлюб, який є недійсним тощо).

Документи про підтвердження припинення попереднього шлюбу, які передбачені законодавством іноземної держави та видані компетентним органом, повинні бути відповідним чином легалізовані, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Наказом Міністерства юстиції України від 22.07.2016 року № 2247/5 «Про реалізацію пілотного проекту щодо державної реєстрації шлюбу»  запроваджено пілотний проект «Шлюб за добу», завдяки чому пари можуть не чекати місяць, а одружитися протягом 24 годин після подачі всіх потрібних документів. Якщо Ви бажаєте зареєструвати свій шлюб, скориставшись  пілотним  проектом Міністерства юстиції України «Шлюб за добу!», Вам необхідно звернутись до «Організатора», який реалізує Вашу мрію!

Одночасно хочу додати, що 07 червня 2017 року стартував загальнонаціональній  правопросвітницький проект «Я МАЮ ПРАВО»! Проект реалізується Міністерством юстиції у співпраці з системою БПД та територіальними органами юстиції за підтримки USAID «Нове правосуддя» та іншими донорами. Метою даного проекту є підвищення  юридичної грамотності українців та формування нової правової культури в суспільстві. Це масштабна реформа правової свідомості, яка забезпечить сталий розвиток України як сучасної  демократичної  держави. Зокрема, у напрямках, пов’язаних із захистом  прав  підприємців, студентів, прав  дитини  та захисту трудових прав українських громадян і повернення їм зароблених коштів.

Одним з ключових  елементів, який забезпечує реалізацію проекту «Я МАЮ ПРАВО!», є надання  громадянам  безоплатної  правової  допомоги. Це дієвий та ефективний механізм, який дає можливість  захистити  свої права кожному. Те, що було мрією кілька років тому, вже стало реальністю.

Сотні тисяч українців отримують захист у пунктах надання безоплатної правової допомоги.

Маєте питання? Звертайтесь за правовою допомогою  0 800 213 103 Єдиний  контакт - центр системи безоплатної правової допомоги:  цілодобово  та  безкоштовно  у  межах  України. Захищаємо права разом!

 

                                                                                                     

                                                                                                                                                Начальник Центрального відділу                             

державної реєстрації шлюбів                               

Головного територіального управління юстиції у місті Києві               

Чеснокова Валентина Валеріївна            

                                                                                                 

 

 

 

 

Видача свідоцтва про право на спадщину після особи, яка оголошена померлою

 

Видача свідоцтва про право на спадщинупісля особи, яка оголошена померлою, є однією із особливостей при оформленні спадкових прав.

Внаслідок визнання особи померлою, свідоцтво про право на спадщину видається на загальних підставах, а самена підставі заяви спадкоємців, які прийняли спадщину,за наявності у спадковій справі всіх необхідних документів та після закінчення шестимісячного строку з дня відкриття спадщини.

Відомо, що факт відкриття спадщини встановлюється, зокрема, на підставі свідоцтва про смерть.

Якщо в процесі аналізуцього документуу нотаріуса виникають підстави вважати, що особу спадкодавця оголошено померлою (відсутність в свідоцтві даних про місце смерті, тривалий розрив між датою смерті і датою видачі свідоцтва тощо), то нотаріус має витребуватиу спадкоємців додаткові документи для забезпечення виконання вимог статті 47 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України):довідку про причину смерті спадкодавця, яку можуть надати самі спадкоємці, або повний витяг з реєстру актів цивільного стану про смерть. Такий витяг нотаріус може отримати особисто шляхом безпосереднього доступу до реєстру ДРАЦС або направлення відповідного запиту до відділу реєстрації актів цивільного стану.

У більшості випадків самі спадкоємці, які звертаються до нотаріуса для оформлення спадщини та отримання свідоцтва про право на спадщину після особи, яка оголошена померлою, одночасно зі свідоцтвом про смерть надають нотаріусу рішення суду про оголошення особи померлою.

При видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно спадкоємцям особи, оголошеної померлою, нотаріус на підставі статті 47 ЦК України, накладає на нього заборону відчуження. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини.

Відповідно до статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Відповідно,п’ятирічний строк має рахуватися не з дати видачі свідоцтва про право на спадщину, а з дати смерті (оголошення особи померлою).

Згідноз пунктом 2 розділу ІІ Глави 15 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5,при видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно спадкоємцям фізичної особи, оголошеної померлою, накладається заборона відчуження майна строком на п'ять років.

Але в нотаріальній практиці мають місце непоодинокі випадки, коли на день отримання свідоцтва про право на спадщину з дня оголошення особи померлою вже минуло п’ять, а то і більше років і, відповідно, обмежувати право спадкоємців на розпорядження успадкованим майном ще на п‘ять років є недоречним.

Слід звернути увагу на те, що заборона відчуження накладається не на все майно особи, оголошеної померлою, а лише на нерухоме. Стосовно ж рухомого майна, наприклад, автотранспорту або вкладів у фінансових установах тощо, процедури накладення заборони при видачі спадкоємцям свідоцтв про право на спадщину статтею 47 ЦК України не передбачено.

З'явлення особи, оголошеною померлою, або отримання відомостей про місце її перебування тягне за собою скасування судового рішення. При скасуванні судового рішення про оголошення особи померлою суд надсилає копію свого рішення до відповідного органу РАЦС для анулювання актового запису про смерть.

Важливим питанням, яке постає в такому випадку, є питання повернення майна, яке належало цій особі.

В частині 2 статті 48 ЦК України зазначається про те, що незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

        

 

Державний нотаріус

Одинадцятою київської

державної нотаріальної контори                                                  Л.А.Саніна

 

 

«Професійний іспит для державних реєстраторів»

 

З метою підвищення професійного рівня державних реєстраторів та зменшення кількості незаконних маніпуляцій державними реєстраторами, було запроваджено реалізацію експериментального проекту у сфері державної реєстрації речових прав, відповідно до якої з1 січня 2019 року всі кандидати, які хочуть займати посади реєстраторів, будуть складати іспит на знання українського законодавства.      

Постановою Кабінету Міністрів України від 24.10.2018 № 860, затверджено Порядок реалізації експериментального проекту з організації визначення професійної компетентності осіб, які мають намір здійснювати функції державного реєстратора прав на нерухоме майно та/або державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань.

Метою  запровадження експериментального проекту викликана необхідністю посилення вимог до осіб, які мають намір здійснювати діяльність державного реєстратора. Окрім кандидатів на посаду державного реєстратора іспит будуть складати і ті державні реєстратори, щодо яких був застосований захід впливу у вигляді блокування доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та/або Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Очікується, що в результаті цього проекту зменшиться кількість скарг на дії державних реєстраторів, підвищиться якість надання ними адміністративних послуг у сферах державної реєстрації, зросте рівень суспільної довіри до державних органів.

Тестування для отримання доступу до реєстрів не проводиться щодо осіб, які призначаються на посади державних нотаріусів або мають на меті здійснювати приватну нотаріальну діяльність, оскільки їх знання перевіряються в момент складання ними кваліфікаційного іспиту та підтверджується свідоцтвом про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

Процедура тестування здійснюється окремо у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та у сфері державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Іспит проводиться Міністерством юстиції України, що проводиться один раз на місяць, шляхом автоматизованого анонімного тестування. За потреби тестування може проводитися більше ніж один раз на місяць.

Для проходження автоматизованого анонімного тестування фізичні особи, які мають намір здійснювати функції державних реєстраторів, подають до Міністрества юстиції України відповідну заяву де просять надати можливість перевірити їх знання українського законодавства.Отримані заяви розглядаються Міністерством юстиції України та не пізніше ніж за сім календарних днів до дня проведення тестування. На офіційному веб–сайті Міністерства юстиції України розміщується повідомлення про дату, час та місце проведення тестування, а також прізвище, ім’я та по батькові осіб, які виявили бажання пройти таке тестування.

Тестування має проводитись в окремому приміщенні, в якому розміщуються робочі місця для учасника іспиту, яке буде обладнане всіма технічними засобами для забезпечення його проходження та окреме  робоче місце для адміністратора який буде слідкувати за виконанням усіх правил, щодо проходження тестування. Програмне забезпечення системи тестування, розміщення на технічних ресурсах інформації та доступ до державних реєстрів розміщується на технічних ресурсах Міністерства юстиції України. Налаштування робочих місць для кандидатів, що проходять тестування повинні забезпечувати відсутність доступу до інформаційних ресурсів інтернету.

Приміщення для проведення тестування повинне забезпечувати можливість індивідуального виконання тестових завдань. Під час проведення іспиту забороняється використовувати будь-які джерела інформації на паперових чи електронних носіях (підручники, навчальні посібники, електронні книги тощо), а також засоби зв’язку.

Умови щодо проведення тестування є рівними для всіх учасників процедури та є відкритими, тобто місце та тривалість, а також кількість та ступень складності тестових завдань, результати, розміщаються у відкритому доступі для всіх бажаючих ознайомитись з ними. Під час проведення тестування можуть бути присутніми представники засобів масової інформації. Міністерством юстиції України обов’язково забезпечується ведення відео-фіксації процесу іспиту.

Під час тестування тестові завдання формуються безпосередньо системою для кожної особи індивідуально шляхом генерування у довільній формі у кількості 100 тестових завдань. До кожного тестового завдання пропонуються кілька варіантів відповідей, одна з яких є правильною. У разі потреби тестове завдання може бути пропущене, в такому випадку є можливість відповісти на нього пізніше. Зразок тестових завдань розміщується на офіційній веб-сайті. Загальний час проведення автоматизованого анонімного тестування становить дві години.Оцінювання результатів іспиту здійснюється автоматично комп’ютером.

На підставірезультатівтестуваннявизначаєтьсяпрофесійнакомпетентністьосіб які проходили його. Особи, які правильно відповіли на 75 відсотків тестових завдань, вважаються такими, що успішно пройшли тестування. Таким особам видається сертифікат про підтвердження професійної компетентності у відповідній сфері державної реєстрації. Учасники, які не пройшли тестування, можуть повторно звернутися до Міністерства юстиції України та пройти його у будь-який час. Результати тестування розміщуються на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України не пізніше наступного робочого дня після його проведення.

 

Відділ розгляду звернення

та забезпечення діяльності комісії

з питань розгляду скарг

у сфері державної реєстрації

 

 

 

«Види юридичної відповідальності за корупційні або пов'язані з корупцією правопорушення»

Відповідно до статті 65 Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 №1700-VIІ (далі – Закон) особи, зазначені в частині першій статті 3 Закону, за вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень  у встановленому законом порядку притягуються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності. Кримінальна відповідальність в примітці до статті 45 Кримінального кодексу України визначено, що корупційними злочинами вважаються злочини, передбачені статтями 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410 даного Кодексу у випадку їх вчинення шляхом зловживання службовим становищем, а також злочини, передбачені статтями 210, 354, 364, 3641, 3652,368-3692.

Відповідно до частини 5 статті 65 Закону особа, якій повідомлено про підозру у вчиненні нею злочину у сфері службової діяльності, підлягає відстороненню від виконання повноважень на посаді в порядку, визначеному законом.

Адміністративна відповідальність перелік адміністративних корупційних правопорушень та санкцій, які застосовуються за їх вчинення, передбачені главою 13-А Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП) «Адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією», а саме статтями: 1724, 1725, 1726, 1727, 1728, 1729, 1729-1, 1729-2. Відповідно до частини 5 статті 65 Закону особа, щодо якої складено протокол про адміністративне правопорушення, пов'язане з корупцією, якщо інше не передбачено Конституцією і законами України, може бути відсторонена від виконання службових повноважень за рішенням керівника органу (установи, підприємства, організації), в якому вона працює, до закінчення розгляду справи судом. У разі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, пов'язане з корупцією, у зв'язку з відсутністю події або складу адміністративного правопорушення відстороненій від виконання службових повноважень особі відшкодовується середній заробіток за час вимушеного прогулу, пов'язаного з таким відстороненням.

Цивільно-правова відповідальність цивільно-правова відповідальність за вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень настає відповідно до Цивільного кодексу у разі, коли вони призвели до негативних цивільно-правових наслідків (заподіяння матеріальної чи моральної шкоди). Питання щодо притягнення державного службовця та посадової особи місцевого самоврядування до цивільно-правової відповідальності за корупційні правопорушення вирішується у судовому порядку.

Дисциплінарна відповідальність ч.2 ст.65 Закону встановлено, що особа, яка вчинила корупційне правопорушення або правопорушення, пов’язане з корупцією, однак судом не застосовано до неї покарання або не накладено на неї стягнення у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, пов’язаною з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, або такою, що прирівнюється до цієї діяльності, підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку. Частиною 3 статті 65 Закону передбачено, що за поданням спеціально уповноваженого суб'єкта у сфері протидії корупції або приписом Національного агентства, з метою виявлення причин та умов, що сприяли вчиненню корупційного або пов'язаного з корупцією правопорушення або невиконанню вимог Закону в інший спосіб, рішенням керівника органу, підприємства, установи, організації, в якому працює особа, яка вчинила таке правопорушення, проводиться службове розслідування в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Обмеження щодо заборони особі, звільненій з посади у зв'язку з притягненням до відповідальності за корупційне правопорушення, займатися діяльністю, пов'язаною з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування, або такою, що прирівнюється до цієї діяльності, встановлюється виключно за вмотивованим рішенням суду, якщо інше не передбачено законом.

Відомості про осіб, яких притягнуто до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень щодо яких судами прийняті відповідні рішення, які набрали законної сили, а також відомості про накладення дисциплінарних стягнень за корупційні правопорушення заносяться до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення.

 

Святошинський районний у місті Києві

відділ державної реєстрації

актів цивільного стану Головного територіального

управління юстиції у місті Києві

Упорядник: Соловей І.

 

12.06.2019

 «ВСЕ ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ ПРО ЗБІР ТА ОБРОБКУ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ»

 

Персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Згода суб’єкта персональних даних - добровільне волевиявлення фізичної особи (за умови її поінформованості) щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки, висловлене у письмовій формі або у формі, що дає змогу зробити висновок про надання згоди.

Законодавство про захист персональних даних складають Конституція України, Закон України «Про захист персональних даних, інші закони та підзаконні нормативно-правові акти, міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 32 Конституції України надає право людини на невтручання в її особисте життя. Не допускається збирання, зберігання, використання поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Розпорядник персональних даних є фізична чи юридична особа, якій володільцем персональних даних або законом надано право обробляти ці дані від імені володільця.

Суб’єкт персональних даних є фізична особа, персональні дані якої обробляються.

Під обробкою персональних даних мається на увазі будь-яка дія або сукупність дій зі збирання, реєстрації, накопичення, зберігання, адаптування, зміни, поновлення, використання і поширення (розповсюдження, реалізація, передача), знеособлення,знищення персональних даних, у тому числі з використанням інформаційних (автоматизованих) систем.

Забороняється обробка персональних даних про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, засудження до кримінального покарання, а також даних, що стосуються здоров’я, статевого життя, біометричних або генетичних даних.

Суб'єкт персональних даних має право:

1) знати про джерела збирання, місцезнаходження своїх персональних даних, мету їх обробки, місцезнаходження або місце проживання (перебування) володільця чи розпорядника персональних даних або дати відповідне доручення щодо отримання цієї інформації уповноваженим ним особам, крім випадків, встановлених законом;

2) отримувати інформацію про умови надання доступу до персональних даних, зокрема інформацію про третіх осіб, яким передаються його персональні дані;

3) на доступ до своїх персональних даних;

4) отримувати не пізніш як за тридцять календарних днів з дня надходження запиту, крім випадків, передбачених законом, відповідь про те, чи обробляються його персональні дані, а також отримувати зміст таких персональних даних;

5) пред’являти вмотивовану вимогу володільцю персональних даних із запереченням проти обробки своїх персональних даних;

6) пред'являти вмотивовану вимогу щодо зміни або знищення своїх персональних даних будь-яким володільцем та розпорядником персональних даних, якщо ці дані обробляються незаконно чи є недостовірними;

7) на захист своїх персональних даних від незаконної обробки та випадкової втрати, знищення, пошкодження у зв'язку з умисним приховуванням, ненаданням чи несвоєчасним їх наданням, а також на захист від надання відомостей, що є недостовірними чи ганьблять честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи;

8) звертатися із скаргами на обробку своїх персональних даних до Уповноваженого або до суду;

9) застосовувати засоби правового захисту в разі порушення законодавства про захист персональних даних;

10) вносити застереження стосовно обмеження права на обробку своїх персональних даних під час надання згоди;

11) відкликати згоду на обробку персональних даних;

12) знати механізм автоматичної обробки персональних даних;

13) на захист від автоматизованого рішення, яке має для нього правові наслідки.

Використання персональних даних передбачає будь-які дії володільця щодо обробки цих даних, дії щодо їх захисту, а також дії щодо надання часткового або повного права обробки персональних даних іншим суб'єктам відносин, пов'язаних із персональними даними, що здійснюються за згодою суб'єкта персональних даних чи відповідно до закону.

Використання персональних даних володільцем здійснюється у разі створення ним умов для захисту цих даних. Володільцю забороняється розголошувати відомості стосовно суб'єктів персональних даних, доступ до персональних даних яких надається іншим суб'єктам відносин, пов'язаних з такими даними.

Використання персональних даних працівниками суб'єктів відносин, пов'язаних з персональними даними, повинно здійснюватися лише відповідно до їхніх професійних чи службових або трудових обов'язків. Ці працівники зобов'язані не допускати розголошення у будь-який спосіб персональних даних, які їм було довірено або які стали відомі у зв'язку з виконанням професійних чи службових або трудових обов'язків, крім випадків, передбачених законом. Таке зобов'язання чинне після припинення ними діяльності, пов'язаної з персональними даними, крім випадків, установлених законом.

Відомості про особисте життя фізичної особи не можуть використовуватися як чинник, що підтверджує чи спростовує її ділові якості.

Підставами для обробки персональних даних є:

1) згода суб’єкта персональних даних на обробку його персональних даних;

2) дозвіл на обробку персональних даних, наданий володільцю персональних даних відповідно до закону виключно для здійснення його повноважень;

3) укладення та виконання правочину, стороною якого є суб’єкт персональних даних або який укладено на користь суб’єкта персональних даних чи для здійснення заходів, що передують укладенню правочину на вимогу суб’єкта персональних даних;

4) захист життєво важливих інтересів суб’єкта персональних даних;

5) необхідність виконання обов’язку володільця персональних даних, який передбачений законом;

6) необхідність захисту законних інтересів володільця персональних даних або третьої особи, якій передаються персональні дані, крім випадків, коли потреби захисту основоположних прав і свобод суб’єкта персональних даних у зв’язку з обробкою його даних переважають такі інтереси.

Контроль за додержанням законодавства про захист персональних даних у межах повноважень, передбачених законом, здійснюють такі органи:

1) Уповноважений;

2) суди.

За порушення недоторканості приватного життя, а саме за незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації винна особа притягується до кримінальної відповідальності.

 

Головний спеціаліст

сектору документування та контролю

Управління державної реєстрації

Головного територіального управління юстиції у місті Києві

Ковальська Анна Олександрівна

 

До уваги осіб, які бажають накласти заборону на здійснення реєстраційних дій щодо об’єкта нерухомого майна, з метою запобігання її відчуженню. 

Процедура державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень визначена Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон) та Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (зі змінами).

Відповідно до частини четвертої статті 18 Закону державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Згідно із пунктом 5 частини першої статті 2 Закону обтяження – це заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлена законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або така, що виникла на підставі договору. 

Разом з тим, у базі даних заяв Державного реєстру речових прав на нерухоме майно реєструються рішення судів, заяви власників об'єктів нерухомого майна про заборону вчинення реєстраційних дій, рішення судів про скасування відповідних рішень судів, заяви власників об'єктів нерухомого майна про відкликання власних заяв про заборону вчинення реєстраційних дій (абзац третій частини першої статті 16 Закону).

Згідно із вимогами статті 25 Закону проведення реєстраційних дій зупиняється на підставі рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій, що набрало законної сили, або на підставі заяви власника об'єкта нерухомого майна про заборону вчинення реєстраційних дій щодо власного об'єкта нерухомого майна.

Однак, відповідно до абзацу другого частини третьої статті 25 Закону державний реєстратор приймає рішення про відновлення реєстраційних дій, якщо власником об'єкта нерухомого майна, яким подано заяву про заборону вчинення реєстраційних дій, у строк, що не перевищує десяти робочих днів, не подано рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій, що набрало законної сили.

З огляду на викладене, інформуємо, що власник об'єкта нерухомого майна повинен особисто звернутися із заявою до суб'єкта державної реєстрації про накладення заборони вчинення реєстраційних дій щодо власного об'єкта нерухомого майна.

Згідно із вимогами пункту 2 частини першої статті 6 Закону суб'єктами державної реєстрації прав є: виконавчі органи сільських, селищних та міських рад, Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації; акредитовані суб'єкти, а також нотаріуси. 

Також повідомляємо, що відповідно до статті 11 Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Водночас, частиною першою статті 37 Закону передбачено, що рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

 

Відділ державної реєстрації

друкованих засобів масової інформації

та громадських формувань

 

ЗАГАЛЬНІ УМОВИ ТА ПОРЯДОК ЗДІЙСНЕННЯ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи  боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу.

Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

Виконання рішення, яке зобов’язує боржника вчинити певні дії, здійснюється виконавцем за місцем вчинення таких дій.

Виконавець має право вчиняти виконавчі дії щодо звернення стягнення на доходи боржника, виявлення та звернення стягнення на кошти, що перебувають на рахунках боржника у банках чи інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах на території, на яку поширюється юрисдикція України.

 У разі необхідності проведення перевірки інформації про наявність боржника чи його майна або про місце роботи на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця, державний виконавець доручає проведення перевірки або здійснення опису та арешту майна відповідному органу державної виконавчої служби.

Порядок надання доручень, підстави та порядок вчинення виконавчих дій на території, на яку поширюється компетенція іншого органу державної виконавчої служби, передачі виконавчих проваджень від одного органу державної виконавчої служби до іншого, від одного державного виконавця до іншого визначаються Міністерством юстиції України.

Для проведення перевірки інформації про наявність боржника чи його майна або про місце роботи в іншому виконавчому окрузі приватний виконавець має право вчиняти такі дії самостійно або залучати іншого приватного виконавця на підставі договору про уповноваження на вчинення окремих виконавчих дій, типова форма якого затверджується Міністерством юстиції України.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення (у разі якщо виконавчі провадження про стягнення коштів з одного боржника відкрито у кількох органах державної виконавчої служби, якщо боржник та його майно перебувають на території адміністративно-територіальних одиниць, віднесених до підвідомчості різних органів державної виконавчої служби, тощо), або у разі виконання зведеного виконавчого провадження в органах державної виконавчої служби можуть утворюватися виконавчі групи в порядку, визначеному Міністерством юстиції України.

У разі хвороби державного виконавця, його перебування у відрядженні чи відпустці, звільнення чи відсторонення від посади державного виконавця, включення державного виконавця до складу виконавчої групи при іншому органі державної виконавчої служби, відводу (самовідводу) державного виконавця, наявності інших обставин, що ускладнюють виконання рішення, виконавче провадження може бути передане від одного державного виконавця до іншого.

У разі відводу (самовідводу) всіх державних виконавців органу державної виконавчої служби, утворення виконавчої групи, якщо виконавчі провадження щодо одного й того самого боржника відкриті в різних органах державної виконавчої служби, наявності інших обставин, що ускладнюють виконання рішення, виконавче провадження може бути передане від одного органу державної виконавчої служби до іншого.

Передача виконавчих проваджень від одного державного виконавця до іншого, від одного органу державної виконавчої служби до іншого або до виконавчої групи здійснюється в порядку, визначеному Міністерством юстиції України.

 

Печерський районний відділ

державної виконавчої

служби міста Київ

 

Консультація Міністра юстиції України: виїзд дитини за кордон

Шановний Павле Дмитровичу, вітаю! Розпочались літні канікули і ми з дитиною хочемо поїхати за кордон на відпочинок, однак  колишній чоловік відмовляється надати нотаріальну згоду, хоча ми давно розлучені і донька за рішенням суду проживає зі мною. Підкажіть, будь ласка, як мені бути?

Світлана Попова

Завдяки другому пакету законів  #ЧужихДітейНеБуває діти мають можливість безперешкодно виїхати за кордон, зокрема, для подорожей, лікування, спортивних змагань та навчання.

Як регулюється  тимчасовий виїзд дитини за кордон при наявності боргу зі сплати аліментів?

Безперешкодно тимчасово поїхати з дитиною в іншу країну тому з батьків, який проживає з дитиною, можна, якщо інший з батьків, має заборгованість з аліментів понад 4  місяці. А для дітей з інвалідністю та тяжко хворих дітей, цей строк скорочено до 3 місяців.

Для цього потрібно  звернутися до органів державної виконавчої служби або приватного виконавця, щоб отримати довідку про наявність в іншого з батьків заборгованості зі сплати аліментів.

При перетині державного кордону України необхідно пред’явити довідку про наявність заборгованості у другого з батьків зі сплати аліментів.  Якщо мова йде про борг для утримання тяжкохворої дитини або дитини з інвалідністю, то необхідно подати також документ, що підтверджує хворобу дитини або її інвалідність.

Окремо хочу зазначити, що ці норми стосуються усіх поїздок, навіть тих, тривалість яких перевищує 1 місяць.

Чи можна тимчасово виїхати з дитиною без дозволу другого з батьків строком до 1 місяця?

Вивезти дитину за кордон з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном  може лише матір чи батько, який не перешкоджає другому з батьків бачитися з малюком і брати участь у вихованні свого сина чи доньки. За виконання цієї умови достатньо поінформувати рекомендованим листом другого з батьків про тимчасовий виїзд дитини, якщо його місце проживання відомо. У листі має бути зазначена  мета поїздки, куди їде дитина, а також на який термін покидає територію України.

При перетині кордону України прикордоннику необхідно пред’явити рішення суду або органу опіки про визначення місця проживання дитини.

Важливо вчасно повернутися до України з дитиною строком до 1 місяця з дати виїзду.

Як поїхати з дитиною за кордон тому з батьків, хто проживає окремо від дитини?

Для того, щоб скористатися правом поїздки з малюком за кордон той з батьків, який проживає окремо від дитини, повинен належно виконувати батьківські обов'язки і, що найголовніше, не мати заборгованості зі сплати аліментів.

Йому потрібно звернутися з рекомендованим листом із повідомленням про вручення до того з батьків, з яким проживає дитина, за наданням нотаріально посвідченої згоди на виїзд дитини за межі України.

У разі ненадання тим з батьків, який проживає з дитиною, у 10-денний строк з моменту повідомлення про вручення рекомендованого листа нотаріально посвідченої згоди на виїзд дитини за кордон, потрібно звернутися до суду із заявою про надання дозволу на виїзд дитини за кордон БЕЗ згоди другого з батьків.

 

При перетині державного кордону України пред’явити нотаріально посвідчену згоду другого з батьків або рішення суду про дозвіл на виїзд дитини за кордон без згоди другого з батьків.

Важливо вчасно повернутися до України з дитиною у строк, передбачений згодою або рішенням суду.

Яке покарання за порушення строку вивезення дитини?

Аби збалансувати права й обов’язки батьків, ми встановили реальну відповідальність для порушників.

За умисне порушення місячного строку встановлена адміністративна відповідальність - штраф від 100 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (на сьогодні ця сума складає від 1700 до 3400 грн).

Окрім цього такі батько чи матір втратять на рік право виїзду за кордон з дитиною, крім випадку, коли є нотаріально посвідчена згода на виїзд дитини другого з батьків.

Окремо звертаю вашу увагу на те, що ці новели стосуються лише тих дітей, які проживають у неповних сім’ях. Для всіх інших наявність нотаріально засвідченого дозволу є обов’язковим.  

Куди звертатися за більш детальними консультаціями та роз’ясненнями?

Якщо у вас залишились питання з данного приводу, будь ласка, телефонуйте до контакт-центру системи безоплатної правової допомоги за номером 0 (800) 213 103, цілодобово та безкоштовно в межах України. В центрах та бюро надання безоплатної правової допомоги по всій Україні ви можете отримати юридичну консультацію та правовий захист.

 

ОСОБЛИВОСТІ ПОСВІДЧЕННЯ СЕКРЕТНОГО ЗАПОВІТУ.

В багатьох країнах Європи (Франції, Іспанії, Італії, Угорщини тощо) практика посвідчення такого виду заповіту як «секретний» (таємний або закритий) існує вже довгий час. В Україні посвідчення секретного заповіту стало можливим лише з прийняттям нового Цивільного кодексу, який набрав чинності з 1 січня 2004 року. Головна мета створення інституту секретного заповіту в Цивільному кодексі України полягає в тому, щоб максимально захистити таємницю заповіту.

Секретний заповіт за процедурою складення, оформлення та нотаріального посвідчення суттєво відрізняється від загальноприйнятих заповітів, які були раніше і які й зараз складаються у переважній більшості. Оскільки статтею 1249 Цивільного кодексу України прямо не передбачено форму такого заповіту, то вважається, що він підпорядковується загальним нормам про форму та зміст заповітів, які передбачені цим кодексом, та на нього поширюються правила щодо форми заповіту (ст. 1247 Цивільного кодексу України). Посвідчити такий заповіт має право лише нотаріус.

Зміст Цивільного кодексу України дає підстави визначити секретний заповіт як розпорядження спадкодавця, яке визначає долю належного йому майна та містить вказівки немайнового змісту, зроблене у письмовій формі і підписане ним особисто. Також у ньому має бути зазначено місце і час його складання. Цей заповіт посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.

Нотаріус повинен роз’яснити заповідачу, що текст такого заповіту має бути викладений таким чином, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини (підпункт 3.2 пункту 3 глави 3 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (далі - Порядок).

Оскільки, згідно з положеннями цивільного законодавства секретний заповіт посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом, ця нотаріальна дія має свою специфіку. Необхідно зазначити деякі моменти, які дозволяють уникнути можливих непорозумінь, що ведуть до визнання такого заповіту недійсним. По-перше, нотаріус має ознайомити заповідача з тими елементами заповіту, які мають бути в ньому відображені (це склад майна, що заповідається, найменування осіб, до яких за волею заповідача має перейти спадщина, частки у спадковій масі, які вони мають отримати, тощо).

Також нотаріус має пересвідчитись у тому, що заповідач знає про необхідність наявності цих елементів і вони є в секретному заповіті, що з’ясовується зі слів особи. Отже, зміст секретного заповіту при таких діях залишається невідомим нотаріусу, що відповідає вимогам Цивільного кодексу України.

У той же час зроблене застереження дає певні гарантії того, що зміст секретного заповіту відповідає вимогам, які законодавство висуває до його дійсності. Тому нотаріусу, який буде посвідчувати секретний заповіт, слід звернути увагу заповідача на можливості виконання умов заповіту спадкоємцями. Так, якщо в заповіті будуть зазначені умови, які навряд чи можливо виконати і виконання яких ще складніше перевірити (наприклад, розвіяти прах спадкодавця десь над морем або над горами та ще в якомусь конкретному місці та в конкретний спосіб: з гелікоптера, літака тощо), це значно ускладнить для спадкоємців отримання спадщини. Тому заповідач має скласти заяву про те, що нотаріус ознайомив його з правилами складання секретного заповіту та з пунктами, які повинні бути в ньому, та підписати її.

Секретний заповіт подається нотаріусу особою, яка його склала, у заклеєному конверті. На цьому конверті має бути особистий підпис заповідача. Якщо підпис на конверті проставлений не в присутності нотаріуса, то заповідач повинен особисто підтвердити, що підпис на конверті зроблений ним. Нотаріус ставить на конверті, в якому знаходиться цей заповіт, посвідчувальний напис про посвідчення та прийняття на зберігання секретного заповіту, а також скріплює його печаткою, в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує. На конверті зазначаються прізвище, ім’я, по батькові, дата народження заповідача і дата прийняття на зберігання цього заповіту. Про прийняття секретного заповіту на зберігання нотаріус може видати заповідачу за його бажанням відповідне свідоцтво.

Незважаючи на те, що в статті 1249 Цивільного кодексу України зазначено про посвідчення секретного заповіту нотаріусом, в цьому випадку нотаріус не посвідчує секретний заповіт, а лише засвідчує підпис заповідача на конверті з заповітом і приймає його на зберігання. Відомості про посвідчення секретного заповіту підлягають внесенню до Спадкового реєстру.

Якщо наміри заповідача змінилися і він бажає скасувати свій заповіт, достатньо подати заяву і отримати назад свій конверт із секретним заповітом. При цьому підпис заповідача на заяві про скасування секретного заповіту має бути нотаріально засвідченим. Відповідно до статті 1255 Цивільного кодексу України та статті 8 Закону України «Про нотаріат» нотаріус не має права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Після отримання достовірної інформації про смерть спадкодавця наступним кроком буде призначення нотаріусом дня оголошення секретного заповіту. Про це він повідомляє членів сім’ї та родичів відповідним листом, якщо місцезнаходження їх відоме, а якщо невідоме - шляхом відповідного оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Нажаль, Цивільний кодекс України та інші законодавчі акти не встановлюють перелік таких засобів масової інформації. Тому, у випадку складання секретного заповіту нотаріусу надзвичайно складно визначити, навіть, приблизне коло можливих спадкоємців, так як заповіт може бути складений на користь осіб, що не входять до близького оточення спадкодавця, або ж на користь юридичних осіб чи держави. А без повідомлення зацікавлених осіб про оголошення секретного заповіту нотаріус не праві оголошувати його зміст.

Надалі, в присутності заінтересованих осіб і двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігається заповіт, і оголошує його. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус і свідки. У протоколі зазначаються: дата, час та місце його складання; дата посвідчення та прийняття на зберігання секретного заповіту; прізвище, ім’я по батькові осіб, присутніх при оголошенні, у тому числі свідків; відомості про повідомлення осіб, які не з’явились на оголошення секретного заповіту або відомості про повідомлення в друкованих засобах масової інформації; стан заповіту (закреслені місця, поправки, недоліки); стан конверта, в якому знаходився заповіт, а також до протоколу записують весь текст заповіту.

 У разі неможливості визначення з тексту секретного заповіту справжньої волі заповідача щодо розпорядження майном після його смерті, нотаріус роз’яснює заінтересованим особам право на тлумачення тексту заповіту. Тлумачення спадкоємцями змісту секретного заповіту має відбуватися за їх спільною згодою, про що зазначається у протоколі. У протоколі зазначається попередження нотаріусом свідків про відповідальність за шкоду, заподіяну ними внаслідок розголошення відомостей, які стали їм відомі у зв’язку з оголошенням секретного заповіту. Також в протоколі можуть бути зазначені інші істотні обставини оголошення заповіту.

Якщо заінтересована особа, що належним чином була повідомлена про день оголошення секретного заповіту, на оголошення не з’явилася, нотаріус оголошує зміст секретного заповіту тим особам, які з’явилися. У разі з’явлення заінтересованої особи після оголошення заповіту нотаріус ознайомлює її з протоколом оголошення секретного заповіту, про що робить відповідну відмітку, яка підписується також цією особою. Секретний заповіт після оголошення залишається в справах державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса.

Така форма заповіту, як секретний, має на меті максимальне збереження конфіденційної інформації та таємниці волевиявлення громадянина щодо розпорядження своїм майном на випадок його смерті. Це безумовно позитивний фактор для обрання саме такого виду заповіту. Але існує вірогідність того, що зміст секретного заповіту, складеного самостійно громадянином, не обізнаним в законодавстві, може принципово суперечити законодавству, мати розбіжності, суперечливості у трактуванні його змісту, що призведе до можливих ускладнень при реалізації цього заповіту при відкритті спадщини.

А тому перед складанням такого заповіту краще звернутися до нотаріуса для отримання консультації, як це правильно зробити, щоб в подальшому не виникали проблеми у спадкоємців із оформленням спадкових прав.

Восьма київська державна нотаріальна контора        

 

Порядок звільнення майна з-під арешту в рамках виконавчого провадження

Законом України «Про виконавче провадження» та Інструкцією з організації примусового виконання рішень регулюєтьсяпорядок звільнення майна з-під арешту в рамках виконавчого провадження.

Арешт на майно боржника може накладатися виконавцем шляхом:

  • винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах;
  • винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї;
  • винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;
  • проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Відповідно до статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» у разі закінчення виконавчого провадження арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження.

Відповідно до Інструкції з організації примусового виконання рішень, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувану чи повернення виконавчого документа до суду або іншого органу який його видав, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, а також наслідки завершення відповідного виконавчого провадження (зняття арешту тощо).

Відповідно до статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна - арешт з майна знімається за постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.

Копія постанови про зняття арешту з майна надсилається боржнику та органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.

Виконавець зобов'язаний зняти арешт з рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом.

З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом.

Копія постанови начальника відділу державної виконавчої служби про зняття арешту з майна боржника не пізніше наступного дня після її винесення надсилається сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту.

У разі наявності письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності, суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зносу, пошкодженням або в разі якщо витрати, пов'язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, арешт з майна боржника може бути знято за постановою виконавця.

Копії постанови виконавця про зняття арешту з майна надсилаються не пізніше  наступного робочого дня після її винесення сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту.

У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду.

Зазначені у цій статті постанови можуть бути оскаржені сторонами в десятиденний строк у порядку, встановленому Законом.

 

Деснянський районний відділ

державної виконавчої служби міста Київ

 

«Право на відпустку»

Основні питання: 

  1. Поняття «відпустка». Право громадян на відпустку.
  2. Види відпусток.
  3. Умови, тривалість і порядок надання відпусток.

   1. Відпустка - це час відпочинку, який обчислюється в календарних днях і надається працівникам із збереженням місця роботи і заробітної плати.

Право на відпочинок всім працівникам, гарантується законодавством України, а саме:ст. 45 Конституції, КЗпП, Законом «Про відпустки» та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок.Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Право на відпустку мають громадяни, що перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від виду діяльності й галузевої приналежності, а також громадяни, що працюють за трудовим договором у фізичної особи (ч. 1 ст. 2 Закону № 504 «Про відпустки»).

Тобто за кожен день перебування в трудових відносинах з роботодавцем у працівника накопичується час відпустки.

Такі ж самі права на щорічну відпустку, як і інші працівники, мають:

– сумісники;

– працівники – іноземці чи особи без громадянства;

– працівники, які працюють у режимі неповного робочого часу;

– працівники, які працюють у режимі скороченого робочого часу;

– працівники, які працюють у фізичної особи-підприємця.

Фізичні особи, що виконують роботи на підставі укладеного цивільно-правового договору, не перебувають у трудових відносинах з підприємством чи підприємцем, тому право на відпустку у такому випадку не виникає.

Право на відпустки у працівника зберігається й у разі його звільнення (ст. 3 Закону № 504«Про відпустки»). За бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому випадку є останній день відпустки. Однак у разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Але якщо працівник з якихось причин не скористався своїм правом на щорічну відпустку за декілька попередніх років, він має право використати їх, а в разі звільнення, незалежно від підстав, йому повинна бути виплачена компенсація за всі невикористані дні щорічних відпусток (ст. 24 Закону № 504«Про відпустки»).

Також слід звернути увагу на те, що законодавством не передбачено строку давності, після якого працівник втрачає право на щорічну відпустку.

   2.Питання щодо видів відпусток регулюється Статтями 74, 76 КЗпП і ст. 4 Закону України «Про відпустки», відповідно до яких встановлені такі види відпусток:

1) щорічні відпустки:

-  основна відпустка (стаття 6 ЗаконуУкраїни «Про відпустки»);

-  додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 ЗаконуУкраїни «Про відпустки»);

-  додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 ЗаконуУкраїни «Про відпустки»);

-  інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 

2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 ЗаконуУкраїни «Про відпустки»);

3) творча відпустка (стаття 16 ЗаконуУкраїни «Про відпустки»); 

3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 ЗаконуУкраїни «Про відпустки»);

4) соціальні відпустки:

- відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 ЗаконуУкраїни «Про відпустки»);

- відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 ЗаконуУкраїни «Про відпустки»);

- відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 ЗаконуУкраїни «Про відпустки»);

- додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 ЗаконуУкраїни «Про відпустки»); 

5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 ЗаконуУкраїни «Про відпустки»).

Також слід зазначити, що законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть встановлюватись інші види відпусток.

Трішки детальніше розглянемо один з видів щорічної відпусти - додаткова відпустка за особливий характер праці(стаття 8 Закону України «Про відпустки» ), про яку знають, нажаль, не всі громадяни. Так, одним із Листів Мінсоцполітики № 1344/13/84-16 від 21.09.16 року, роз’яснюється право на такий вид відпустки:

Згідно з пунктом 1 статті 8 Закону України "Про відпустки" окремим категоріям працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров'я, надаються щорічні додаткові відпустки за особливий характер праці за Списком виробництв, робіт, професій і посад працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров'я, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.97 р. № 1290 (із змінами).

Розділом XXII "Загальні професії за всіма галузями господарства" вищевказаного Списку для працівників, які працюють на електронно-обчислювальних та обчислювальних машинах (у тому числі персональних комп'ютерах), передбачено надання щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці тривалістю до 4 календарних днів (позиція 58).

Ця позиція Списку поширюється на всіх працівників, на яких розповсюджується дія Закону України "Про відпустки", незалежно від обійманої посади (професії), які у своїй роботі застосовують персональний комп'ютер.

Що стосується надання працівникам додаткової відпустки за ненормований робочий день, це питання вирішується колективним договором. Надавати одночасно додаткові відпустки за особливий характер праці, що передбачає зайнятість працівника в цих умовах 50 % робочого часу, та ненормований робочий день законодавством не передбачено.

   3.Порядок та умови надання щорічних відпусток регулюються ст.79 КЗпП та ст. 10 Закону про відпустки. Згідно з нормами зазначених статей надання відпустки є обов’язком роботодавця.

Щорічні додаткові відпустки за бажанням працівника можуть надаватися одночасно зі щорічною основною відпусткою або окремо від неї.

Тривалість щорічної основної відпустки становить не менше 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік, який відраховується від дня укладення трудового договору (ст. 75 КЗпП і ст. 6 Закону України «Про відпусти»).

Особам віком до вісімнадцяти років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день.

Чинним законодавством, зокрема ст. 6 Закону України «Про відпусти», передбачене також установлення більшої тривалості щорічних відпусток для певних галузей та категорій працівників.

Щорічні додаткові відпустки становлять:

– за роботу із шкідливими та важкими умовами праці згідно зі Списком № 1 – до 35 календарних днів;

– за особливий характер праці згідно зі Списком № 2 – до 35 календарних днів;

– працівникам із ненормованим робочим днем – до 7 календарних днів.

Загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не може перевищувати 59 к. д., а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах – 69 к. д.

Щорічні основна та додаткові відпустки надаються працівникові з таким розрахунком, щоб вони були використані, як правило, до закінчення робочого року.

Право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на цьому підприємстві, в установі, організації.

У разі надання працівнику зазначених щорічних відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість згідно з частиною шостою ст. 10 Закону про відпустки визначається пропорційно до відпрацьованого часу, за винятком випадків, коли щорічні відпустки повної тривалості надаються за бажанням працівника до настання шестимісячного терміну безперервної роботи в перший рік роботи на підприємстві.

Щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на підприємстві, на бажання працівника надаються:

- жінкам – перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда;

- інвалідам;

- особам віком до 18 років;

- чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами;

- особам, звільненим після проходження строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, якщо після звільнення зі служби вони були прийняті на роботу протягом трьох місяців, не враховуючи часу переїзду до місця проживання;

- сумісникам – одночасно з відпусткою за основним місцем роботи;

- працівникам, які успішно навчаються у навчальних закладах та бажають приєднати відпустку до часу складання іспитів, заліків, написання дипломних, курсових, лабораторних та інших робіт, передбачених навчальною програмою;

- працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи повністю або частково щорічну основну відпустку і не отримали за неї грошової компенсації;

- працівникам, які мають путівку (курсівку) для санаторно-курортного (амбулаторно-курортного) лікування;

- батькам – вихователям дитячих будинків сімейного типу;

- в інших випадках, передбачених законодавством, колективним або трудовим договором. 

Працівникам, діти яких у віці до 18 років вступають до навчальних закладів, розташованих в іншій місцевості, за їхнім бажанням надається щорічна відпустка або її частина (не менш як 12 к. д.) для супроводження дитини до місця розташування навчального закладу та у зворотному напрямі.

Якщо працівники мають двох або більше дітей, які у віці до 18 років вступають до навчальних закладів, їм така відпустка надається окремо для супроводження кожної дитини.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові у будь-який час відповідного робочого року. 

Графіки надання відпусток

Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом і доводяться до відома всіх працівників. При складанні графіків надання відпусток ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їхнього відпочинку.

Закон про відпустки не встановлює строку затвердження графіків надання відпусток. В Україні продовжують діяти Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій. Пункт 20 цих Правил передбачає, що графіки надання відпусток складаються на кожен календарний рік не пізніше 5 січня поточного року.

Оскільки форма графіка надання відпусток законодавчо не встановлена, він складається у довільній формі.

У графіку надання відпусток, як правило, зазначається місяць початку використання відпустки, інколи – місяць початку відпустки і місяць її закінчення чи конкретна дата початку відпустки.

За домовленістю сторін відпустку можна планувати частинами. При поділі відпустки на частини варто враховувати, що одна основна безперервна її частина має становити не менше 14 к. д.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, встановлених графіком, узгоджується між працівником і роботодавцем, який зобов’язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Рішення про надання чи ненадання відпустки належить виключно до компетенції роботодавця, тому в разі відмови працівника використати надане йому Конституцією України, Законом України«Про відпустки» право на відпочинок (щорічну відпустку) роботодавець вправі у межах, встановлених графіком надання відпусток, без заяви працівника видати наказ (розпорядження) про надання йому відпустки.

Згідно зі ст. 139 КЗпП працівники зобов’язані своєчасно і точно виконувати розпорядження (накази) роботодавця. За їх невиконання працівника може бути притягнено до дисциплінарної відповідальності.

При складанні графіка надання відпусток має враховуватися, що частиною дванадцятою ст. 10 Закону «Про відпустки» надано право отримати за бажанням щорічні відпустки у зручний для них час певним категоріям працівників:

  • • особам віком до 18 років;
  • • інвалідам;

• жінкам перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї;

• жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда;

  • • одинокій матері (батьку), яка виховує дитину без батька (матері); опікунам, піклувальникам або іншим самотнім особам, які фактично виховують одну або більше дітей віком до 15 років за відсутності батьків;
  • • дружинам (чоловікам) військовослужбовців;
  • • ветеранам праці та особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною;
  • • ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, а також особам, на яких поширюється чинність Закону № 3551;
  • • батькам – вихователям дитячих будинків сімейного типу;
  • • в інших випадках, передбачених законодавством, колективним або трудовим договором.

Перенесення щорічної відпустки

Випадки перенесення щорічної відпустки на вимогу працівника, а також за ініціативою власника визначені ст.80 КЗпП та ст. 11 Закону «Про відпустки».

Щорічна відпустка на вимогу працівника має бути перенесена на інший період у разі:

  • • порушення власником терміну письмового повідомлення працівника про час надання відпустки*;

* Власник зобов’язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну (ст. 10 Закону «Про відпустки»).

  • • несвоєчасної виплати власником заробітної плати працівникові за час щорічної відпустки.

Заробітна плата працівникам за час відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до її початку (ст. 21 Закону «Про відпустки»).

Щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена у разі:

  • • тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої в установленому порядку;

Якщо працівнику видано листок непрацездатності до початку відпустки, то її початок має бути перенесено на інший строк.

Якщо непрацездатність настала у період відпустки, вона підлягає продовженню на кількість к. д., протягом яких працівник відповідно до листка непрацездатності хворів.

  • • виконання працівником державних або громадських обов’язків, якщо згідно із законодавством він підлягає звільненню на цей час від основної роботи із збереженням заробітної плати;

• настання строку відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами; 

  • • збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв’язку з навчанням.

 Однак, настання вказаних обставин не означає, що працівник може на свій розсуд вирішувати питання про перенесення відпустки на період, безпосередньо наступний за днем припинення дії цих обставин. При перенесенні щорічної відпустки новий строк її надання встановлюється за погодженням між працівником і власником.

Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за угодою сторін переноситься на інший період з дотриманням вимог ст.12 Закону «Про відпустки».

Щорічна відпустка за ініціативою власника, як виняток, може бути перенесена на інший період лише за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 к. д. буде використана в поточному робочому році.

Забороняється ненадання щорічних відпусток повної тривалості протягом двох років підряд, а також ненадання їх протягом робочого року особам віком до 18 років та працівникам, які мають право на щорічні додаткові відпустки за роботу із шкідливими та важкими умовами чи з особливим характером праці.

Поділ щорічної відпустки на частини

Щорічна відпустка на прохання працівника може бути поділена на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 к. д. (ст. 12 Закону «Про відпустки»).

Основна безперервна частина відпустки тривалістю не менше 14 к. д. є однією з частин щорічної відпустки, яку може бути надано працівникові на його прохання. При цьому така частина відпустки не обов’язково повинна бути першою її частиною.

Зазначеною нормою передбачено можливість поділу щорічної відпустки на частини, а не обов’язок роботодавця поділити її на частини на бажання працівника.

Оскільки остаточне рішення про надання працівникові відпустки приймає роботодавець, з метою недопущення втрат робочого часу, беручи до уваги виробничі обставини, він може й не погодитися поділити відпустку так, як того бажає працівник, а також може запропонувати свої умови поділу щорічної відпустки або не поділити її взагалі.

При поділі відпустки на частини невикористану частину щорічної відпустки має бути надано працівникові, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка. Не буде порушенням, якщо працівник використає частину щорічної відпустки в наступному робочому році.

Відкликання з відпустки 

Статтею 79 КЗпП та ст. 12 Закону «Про відпустки» передбачено, що відкликання з щорічної відпустки допускається за згодою працівника лише у випадках, передбачених законодавством, зокрема: 

  • • для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків;
  • • для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства. 

Відкликання із щорічної відпустки допускається лише за певних умов, а саме:

  • • згода працівника;
  • • основна безперервна частина відпустки (до відкликання чи після нього) має становити не менше 14 к. д.;
  • • невикористана частина щорічної відпустки має бути надана працівникові після закінчення дії причин, за якими працівник був відкликаний з відпустки, або за угодою сторін переноситься на інший період з дотриманням вимог ст. 12 Закону «Про відпустки».

У разі відкликання працівника з відпустки його працю оплачують з урахуванням тієї суми, що була нарахована на оплату невикористаної частини відпустки.

Що ж стосується окремих видів відпусток, то кожен з них необхідно розглядати окремо один від одного. Як було зазначено вище, питання відпусток регулюється ст. 45 Конституції України, КЗпП, Законом «Про відпустки» та іншими нормативно-правовими актами.

 

Третя Київська державна нотаріальна контора

Виконавець: О.П.Пєшкова

 

Практика чи стажування? 

Що таке успішна кар’єра? На чому вона будується? Це, передусім, наполеглива праця, гострий розум, настирність та везіння, куди ж без нього. Для когось мрія – державна служба. Бути державним службовцем – неабияка відповідальність. Державна служба точно підійде людям, небайдужим до проблем сучасного суспільства, тим, хто прагне змінити світ на краще, ініціативним, творчим. Багатьох вабить престиж цієї роботи та шляхетність обраної справи. Найпершим кроком для зайняття посади на державній службі може стати успішне проходження практики чи стажування.

Практика студентів вищих начальних закладів проводиться відповідно до Положення про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 08.04.1993    № 93.

Насамперед, що потрібно зробити для документального оформлення практики – це укласти договір. Договори про проходження практики укладаються між ГТУЮ і навчальним закладом заздалегідь. Тривалість дії договору погоджується сторонами та може встановлюватися на період конкретного виду практики або на строк до п’яти років. Потім необхідно отримати направлення на практику. Навчальний заклад оформляє направлення на практику, яке видається студентам для пред’явлення за місцем проходження практики. Направлення є підставою для зарахування студентів на практику і зберігається в ГТУЮ. Управління, в свою чергу, видає внутрішній наказ про направлення студентів для проходження практики, яким визначається керівник практики та строки її проходження.

Для організації стажування в ГТУЮ було розроблено Порядок стажування громадян з числа молоді у структурних підрозділах Головного територіального управління юстиції у місті Києві та підпорядкованих органах, затверджений наказом ГТУЮ від 23.05.2017 № 346/6, яким визначено принцип проходження стажування, осіб, відповідальних за його проведення, обов’язки керівника стажування і самого стажиста та інші важливі моменти.

Молодь у даному контексті – це громадяни України віком до 25 років, які є студентами третього і вище курсів вищих навчальних закладів за спеціальностями галузі знань «Право» або отримали вищу освіту у галузі знань «Право» та не перебувають на посадах державної служби.

Стажування громадян з числа молоді здійснюється з метою ознайомлення з функціонуванням державної служби строком до 6 місяців (стаття 48 Закону України «Про державну службу»). Бажаючі пройти стажування мають можливість скористатися електронним сервісом «Он-лайн будинок юстиції». Для цього потрібно зайти на сайт ГТУЮ (http://www.justicekyiv.gov.ua), обрати банер «Он-лайн будинок юстиції», далі вибрати рубрику «Соціальний ліфт» та вкладку «Стажування». Після заповнення анкета автоматично потрапляє до ГТУЮ і Вас запросять на особисту консультацію, де можна буде обрати бажаний структурний підрозділ для стажування, визначити його термін тощо.

Практика і стажування проводяться на безоплатній основі.

Головна відмінність стажування від практики полягає в тому, що практика студентів навчальних закладів – це складова частина навчального процесу, який організовується і проводиться під керівництвом навчального закладу. Стажування ж не є частиною навчального процесу студента, і відбувається у вільний від навчання час. Навчальні заклади до організації стажування не долучаються.

ГТУЮ радо зустріне усіх бажаючих пройти практику або стажування. Скористайтеся своїм правом для отримання нових знань та умінь для подальшої реалізації своєї професії – юрист.

Наша адреса: провулок Музейний, 2-Д, м. Київ, 01001, контактні телефони: 279-80-40, 279-82-55, 279-83-65.

 

Управління персоналу

Головного територіального

управління юстиції у місті Києві

 

Про державну реєстрацію створення професійної спілки

Право створювати організації та вступати до них з метою захисту своїх трудових прав та інтересів є одним із найбільш важливих соціально-економічних прав людини, яке закріплене Конституцією України. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Можливість безперешкодного об’єднання громадян у профспілки є одним із найбільш соціально значимих прав громадян у сучасному демократичному суспільстві.

Порядок створення, діяльності та здійснення державної реєстрації профспілкових організацій регулюється Законом України «Про професійні спілки їхні права і гарантії діяльності» (далі – Закон про професійні спілки) та Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань» (далі – Закон про реєстрацію).

Громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначених їх статутами, брати участь у роботі профспілок. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено їх статутами.

Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності. Інформація щодо їх статутних і програмних документів є загальнодоступною.

Відповідно до статті 1 Закону про професійні спілки,профспілка - це добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі або організації незалежно від форм власності і видів господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в навчальному закладі. Статутом (положенням) профспілки може бути передбачено членство у профспілці осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів фермерських господарств, фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, а також осіб, які навчаються у професійно-технічних або вищих навчальних закладах, осіб, які звільнилися з роботи чи служби у зв'язку з виходом на пенсію або які тимчасово не працюють.

З метою виконання своїх статутних завдань профспілки, їх організації (якщо це передбачено статутом) мають право на добровільних засадах створювати об'єднання (ради, федерації, конфедерації тощо) за галузевою, територіальною або іншою ознакою, а також входити до складу об'єднань та вільно виходити з них.

Для представництва і здійснення захисту прав та інтересів членів профспілок на відповідному рівні договірного регулювання трудових і соціально-економічних відносин профспілки, організації профспілок можуть мати статус первинних, місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських.

Профспілка, об'єднання профспілок набувають права юридичної особи з моменту затвердження статуту (положення). Статусу юридичної особи набувають також організації профспілки, які діють на підставі її статуту.

Для державної реєстрації профспілкової організації подаються документи, визначені частиною 1 статті 17 Закону про реєстрацію та статтею 16 Закону про професійні спілки, а саме: 

1) заява про державну реєстрацію створення юридичної особи (форма 1 затверджена Наказом Міністерства юстиції України 18 листопада 2016 року  № 3268/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29 серпня 2018 року № 2824/5);

2) протокол з'їзду, конференції, установчих або загальних зборів членів профспілки;

3) відомості про виборні органи;

4) список учасників з’їзду, конференції, установчих або загальних зборів членів профспілки;

5) у разі прийняття рішення про здійснення діяльності на підставі статуту профспілки вищого статусу подається повідомлення;

6) статут (за наявності).

Слід зазначити, що орган державної реєстрації не може відмовити в реєстрації профспілки, об'єднання профспілок. А  у разі невідповідності поданих документів профспілки, об'єднання профспілок зазначеному статусу суб’єкт державної реєстрації пропонує профспілці, об'єднанню профспілок надати додаткову документацію, необхідну для підтвердження статусу.

Строк розгляду документів, поданих для державної реєстрації щодо професійної спілки, її організації або об’єднання, організації роботодавців, її об’єднання – не пізніше 15 робочих днів з дати подання документів для державної реєстрації. 

Адміністративний збір за державну реєстрацію професійної спілки не справляється.

Вищезазначений пакет документів необхідно подати до Головних територіальних управлінь юстиції за місцезнаходженням профспілкової організації.

 

Головний спеціаліст відділу державної

реєстрації друкованих засобів масової

інформації та громадських формувань

Управління державної реєстрації Головного

територіального управління юстиції

у місті Києві - державний реєстратор                                                     О.Г. Колеснік

 

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

Конституція України закріпила принцип поділу державної влади на за­конодавчу, судову й виконавчу і встановила, що організація і порядок діяль­ності Верховної Ради України, судоустрій, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби визначаються виключно за­конами України. Конституційне положення, що основи державної служ­би визначаються виключно законами України, відкриває значні можли­вості для становлення, розвитку і формування інституту законодавства про державну службу. В конституціях і законодавстві радянського періоду про це не говорилось, і лише в 1993 р. був прийнятий перший в історії України Закон «Про державну службу». Загалом оцінюючи його як корис­ний і своєчасний, слід, все ж таки, відзначити, що його положеннями не охоплені всі проблеми державно-службових відносин, які потребують свого регулювання, він не призначений для всіх видів державної служби. Фак­тично можна стверджувати, що названий Закон має пряме відношення лише до служби в органах виконавчої влади та апараті цих органів.

Водночас, і Конституція України (ст. 38), і Закон України «Про дер­жавну службу» (ст. 4) закріплюють рівне право громадян України на дер­жавну службу незалежно від її виду, чим фактично наголошується на важ­ливості та однаковій значимості державної служби, де б вона не здійсню­валась. Звертає на себе увагу і те, що питання державної служби в Консти­туції України не одержали всебічного розгляду та врегулювання. Разом з тим, Конституція містить багато правових приписів, які тією чи іншою мірою мають відношення до державного апарату, а відтак і до державної служби, встановлюють основи сучасної державної служби, надаючи мож­ливості для подальшого удосконалення конституційно-правових норм у цій сфері діяльності.

Без належного механізму реалізації права громадян на державну службу як важливого конституційного принципу вони не матимуть можливостей для його фактичного здійснення. Тому гарантії прав громадян України на державну службу мають актуальне звучання і повинні знайти відповідне відображення в чинному законодавстві.

В Законі України «Про державну службу» закріплене право на держав­ну службу, незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової й національної приналежності, статі, політичних поглядів, релі­гійних переконань, місця проживання, всіх громадян, які здобули відпов­ідну освіту і професійну підготовку та пройшли конкурсний відбір в уста­новленому порядку або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Як видно з наведеного, ніяких економічних, політич­них чи соціальних заборон на державну службу немає. З правової точки зору, лише визнання особи недієздатною, судимою, якщо така судимість є несумісною із заняттям посади, та в деяких інших випадках, що встанов­лені Законами України, можуть виникати обмеження для прийняття на державну службу.

В Законі України «Про державну службу» прямо не говориться про гарантії для громадян України права на зайняття державною службою. Опосередковано говориться про це і в Основному Законі України, оскіль­ки такими гарантіями можна вважати: вільний і всебічний розвиток осо­бистості (ст. 23); рівність конституційних прав і свобод та рівність перед законом, рівність прав жінки і чоловіка (ст. 24); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); право на свободу об’єднань у політичні партії та громадянські організації (ст. 36); право на звернення (ст. 40); право на працю та вільне її обрання (ст. 43); право на освіту (ст. 53) та ін.

Як гарантії забезпечення права громадян на зайняття державною служ­бою слід розглядати заходи, що здійснюються відповідно до актів Прези­дента України. 11 лютого 2000 року Президент видав Указ «Про підвищен­ня ефективності системи державної служби», в якому передбачалося прий­няття Стратегії реформування системи державної служби в Україні.

Ця Стратегія передбачає головні напрямки удосконалення, побудови і розвитку системи сучасної державної служби. Серед них такі, як оптиміза-ція управління державною службою, забезпечення конкурентності, об’єк­тивності, прозорості й гласності під час прийняття на державну службу та просування по службі, підвищення загальної культури державних служ­бовців, суспільної довіри до них, професійне навчання державних служ­бовців та кадрового резерву, наукове забезпечення реформування держав­ної служби та ін. На розвиток Стратегії Кабінетом Міністрів України роз­роблені й 26 липня 2000 р. затвердженні Указом Президента України «За­ходи на виконання Стратегії реформування системи державної служби в Україні». В Заходах на виконання Стратегії передбачені конкретні на­прямки удосконалення державної служби в Україні, – від підготовки фахівців, створення кадрового резерву до вдосконалення всього кадрово­го потенціалу, створення дієздатного державного апарату.

Значна робота щодо забезпечення реалізації права громадян на дер­жавну службу проводиться Координаційною Радою з питань державної служби при Президентові України, Головним управлінням державної служ­би України. Одним з її результатів є створення проекту Комплексної про­грами підготовки державних службовців та заходів, спрямованих на вико­нання названої Комплексної програми, які затверджені Указом Прези­дента України від 9 листопада 2000 р.

Разом з тим, залишається гостро актуальним завданням створити якіс­но нові правові засади державної служби, з одного боку, а з іншого – забез­печити умови для недопущення руйнації системи державної служби, гарантії її розвитку та утвердження відповідно до конституційних вимог. Постійне доопрацювання, внесення змін та доповнень до чинного Закону України «Про державну службу» не може розв’язати всіх проблем, оскіль­ки він, все ж таки, розрахований, як уже наголошувалось, тільки на служ­бу в органах виконавчої влади та їх апараті.

В ході якісного оновлення згаданих правових засад необхідно, на наш погляд, врахувати і досвід законодавчого регулювання в інших країнах.

Так, ознайомлення із законодавством про державну службу ФРН дає можливість говорити про певну систему законодавчого регулювання дер­жавно-службових відносин, яка враховує федеральний устрій держави, тра­диції, необхідність централізованого розв’язання низки питань та певної децентралізації в цій сфері. Традиційні принципи німецької державної служ­би були відновлені з прийняттям 23 травня 1949 р. Конституції ФРН. Можна говорити, що Основний Закон ФРН заклав засади сучасної державної служ­би в країні, оскільки положення, що стосуються цього інституту, є прак­тично в усіх розділах конституції.

На базі Основного Закону в ФРН були прийняті: Загальний закон про правове положення державних службовців від 14 липня 1953 р. в редакції від 27 лютого 1985 р. з наступними змінами та доповненнями; Закон про федеральних службовців від 14 липня 1953 р. в редакції від 18 вересня 1957 р. та в новій редакції від 27 лютого 1985 р. з наступними змінами й доповненнями; Закон про забезпечення державних службовців від 24 сер­пня 1976 р. в редакції від 24 жовтня 1990 р. Низка законів і постанов уряду стосується врегулювання прав та обов’язків окремих категорій службовців. З питань регулювання державно-службових відносин законодавчі акти приймаються і на рівні земель.

Французька система адміністрації (державної служби) побудована на кон­цепції держави як єдиної централізованої системи, що забезпечує ефективне управління державою із центру. Чиновництво повністю підконтрольне пре­зидентові та уряду, встановлена чітка ієрархічність і підпорядкованість ниж­чих за посадою чи рангом чиновників вищим та всіх їх політичній владі.

За чинним законодавством, поняття і статус чиновників не тотожний статусу службовців державного апарату. Державний службовець поняття більш широке, оскільки кожен чиновник – це державний службовець, але не кожний державний службовець є чиновником, тобто особою, яка по­в’язана з державною службою професійно, включена в штат державного апарату, має ранг.

Принципи нинішньої державної служби Франції закладені «Законом про загальний статус чиновників», який був прийнятий у 1946 р. і врахував французькі традиції щодо побудови бюрократичної системи. Після прий­няття у 1958 р. нової Конституції Франції Президент видав ордонанс про статус чиновників, яким були внесені певні зміни в Закон 1946 р., але принципові засади державної служби – чітка підпорядкованість всередині державних органів – залишилися без змін. Загальний статус державних службовців врегульований також у Законі про права та обов’язки служ­бовців від 13 липня 1983 р. та від 11 січня 1984 р. Закони держави, якими встановлюється загальний статус державних служ­бовців, доповнюються та розвиваються в актах, що називаються «особливи­ми», або «спеціальними» статутами. Такі акти затверджуються декретами Державної ради після консультацій з Вищою радою центральної державної служби. Правові приписи щодо державно-службових відносин можуть мати рішення адміністративних суддів і Конституційної ради Франції.

Конституція України, закони та інші нормативно-правові акти дають підстави віднести державну службу України до традиційної бюрократичної системи, оскільки вона базується на законодавстві, багато в чому схожа з європейською державною службою. Звичайно, державна служба в нашій країні розвивається на основі Конституції з урахуванням національних тра­дицій, практики державотворення, сучасного реформування економічної та політичної системи, матеріальних і фінансових можливостей тощо.

Розвиток конституційних засад державної служби в Україні, як і в інших країнах, пов’язаний із прийняттям законів та інших нормативних актів, які б регулювали весь спектр суспільних відносин, діяльності держави щодо створення організаційних, соціальних, економічних, правових умов реа­лізації конституційного права громадян на державну службу.

Розв’язання проблем кадрової політики в державі пов’язане з визна­ченням кола державних органів та посадових осіб, які в праві регулювати основні правовідносини, що виникають у сфері державної служби. Окрім Верховної Ради України, до них слід віднести Президента України та Ка­бінет Міністрів України. При цьому Верховна Рада встановлює основи державної політики, цілі, завдання та принципи функціонування держав­ної служби в усіх сферах державної діяльності. Президент України та Ка­бінет Міністрів України спрямовують свої зусилля на проведення вироб­леної політики в життя, а також розв’язують проблеми підготовки, атес­тації, підвищення кваліфікації, формування кадрового резерву та інші з метою забезпечення ефективності роботи всіх державних органів відпо­відно до їх компетенції. Ці та інші повноваження Президента України і Кабінету Міністрів України не знайшли свого врегулювання в Консти­туції України та інших законах, тоді як відомо, що і Президент, і Кабінет Міністрів у практичній діяльності не можуть не торкатись проблем кад­рового забезпечення і фактично їх вирішувати.

Конкретні питання функціонування апарату в органах законодавчої влади, судовій системі, органах місцевого самоврядування повинні вирі­шуватись на основі законів відповідними органами.

Керівництво державною службою покладено на Головне Управління державної служби України, повноваження якого закріплені в ст. 7 Закону «Про державну службу». Видається доцільним більш чітко визначити в законі повноваження цього органу, підвищити його статус у розв’язанні проблем державної служби, що надасть можливість ефективніше вплива­ти на діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої вла­ди, місцевих державних адміністрацій у сфері кадрової роботи.

Удосконалення державної служби пов’язано з розв’язанням також і інших питань, які мають важливий характер. Це – виявлення впливу конституційних положень та чинного законодавства на розвиток правового статусу дер­жавних службовців, визначення системи та сфери законодавства про держав­ну службу, вивчення досвіду інших країн у справі регламентації державної служби та можливостей його застосування в практичній діяльності держав­них органів України, розвитку галузевої нормотворчості про державну служ­бу, з метою конкретизації положень чинного законодавства (конституційно­го, фінансового, міжнародного, трудового, кримінального). Відповідно, за­конодавство про державну службу складають норми цих галузей права. Разом з тим, слід погодитися з думкою про те, що в перспективі службово-правові відносини будуть усе більшою мірою регулюватися адміністративно-право­вими нормами, оскільки вони мають публічно-правовий характер.

Законодавство про державну службу має більш чітко встановлювати основні принципи державної служби, права та обов’язки державних служ­бовців, їхні функції, заходи соціального захисту та відповідальності, вирі­шувати проблеми службової кар’єри. На наш погляд, становлення та роз­виток державної служби в Україні повинно спиратись на чітку, конкретну програму, основою якої має бути стратегія оновлення апарату зі збере­женням наявного кадрового потенціалу, досягнення збалансованого роз­витку і функціонування держави в інтересах громадянського суспільства. Ставлячи в центр законодавства про державну службу пріоритетність прав та свобод людини і громадянина, не слід забувати, що кадрова політика повинна забезпечити поєднання інтересів громадян і держави, створити умови для розкриття творчого потенціалу особистості в усіх сферах су­спільного життя, в тому числі у розв’язанні завдань розвитку держави.

Програма розвитку законодавства про державну службу має стати скла­довою стратегії адміністративної реформи в Україні, концепції реформу­вання та розвитку адміністративного права та адміністративного законо­давства. Не виключено, що, з огляду на важливість інституту державної служби для укріплення держави, його широту та комплексність, може по­стати питання про розробку якщо не концепції розвитку законодавства про державну службу, то плану законотворчої діяльності в цій сфері. При цьому доцільно чітко визначитись із питанням пріоритетності законів, термінів їх підготовки, розгляду та прийняття.

Таким чином, створення державної служби, її становлення та розви­ток, правове регулювання обумовлюється потребами держави, пов’язани­ми з її завданнями та функціями, оскільки діяльність законодавчої, вико­навчої та судової влади забезпечується апаратом цих органів та їх струк­турних підрозділів. Службовці складають також персонал інших держав­них формувань, підприємств, установ і організацій. Усі вони виконують функції внутрішнього управління відповідною системою та зовнішнього – в ході взаємодії з іншими державними та недержавними системами, гро­мадянами чи їх об’єднаннями.

Законодавче регулювання державно-службових правовідносин має бути спрямоване на забезпечення роботи апарату всіх цих державних органів відповідно до їх завдань. У правовому відношенні державна служба – це встановлення державно-службових відносин, в ході реалізації яких досягається практичне виконання посадових обов’язків, повноважень служ­бовців та компетенції державних органів.

Державна служба має велике організаційне значення, оскільки пов’я­зана зі структурно-функціональними елементами державного апарату – дотриманням організаційних та процесуальних основ діяльності держав­ного апарату, встановленням ієрархії посад, оцінювання їх роботи, відпо­відальністю та стимулюванням діяльності.

Виходячи з того, що державна служба єдина в своїй основі, оскільки завжди пов’язана з управлінням, гадаємо, що найбільш загальні засади діяльності цього інституту повинні складати закон, у якому були б поло­ження, що притаманні усім видам служби, категоріям посад і службов­цям, організації керівництва й управління державною службою, закріп­лені принципи державної служби, закладені основи для подальшого регу­лювання державно-службових відносин.

На базі цього нормативного акта можуть бути прийняті інші (на рівні закону), що регулюють державно-службові відносини в конкретних дер­жавних органах та їх апараті в межах відповідних гілок державної влади.

Такий підхід надає можливість окремо врегулювати державно-службові відносини в органах виконавчої влади, що мають особливий правовий ста­тус, у правоохоронних, воєнізованих, митних, дипломатичних установах тощо.

Крім того, для ефективного регулювання державно-службових відно­син суттєвим є визначення на законодавчому рівні кола посад та видів діяльності, які є дуже важливими для держави, але не можуть розгляда­тися як суто державна служба, оскільки мають політичне забарвлення. До таких слід віднести Президента України, народних депутатів Украї­ни, членів Кабінету Міністрів України. Це питання постає відносно го­лови Верховної Ради Автономної республіки Крим (АРК) та голови Ради міністрів АРК, голів обласних (міст Києва і Севастополя) державних адміністрацій.

Завершений вигляд правове регулювання державної служби отримає у випадку, коли будуть врегульовані питання проходження служби праців­никами усіх державних організацій, підприємств і установ, які виконують не лише організаційно-управлінські функції, а й професійні – в устано­вах освіти, вищої школи, науки, охорони здоров’я, культури; на підприєм­ствах – промислових, транспорту, зв’язку, будівництва тощо. Такими мо­жуть бути закони про особливості проходження служби у відповідних орга­нізаціях або їх об’єднаннях, що стосуються соціально-культурної сфери, промисловості, інфраструктури. Ці закони повинні узгоджуватися як із законодавством про державну службу, так і з законами, що регулюють відносини у відповідних галузях і сферах діяльності.

 

Оболонський ДВС

Заступник начальника відділу                                        А.А. Манасерян

 

Суспільно корисні роботи

Суспільно корисні роботи – це  вид адміністративного стягнення, що полягає у виконанні правопорушником оплачуваних робіт. А їх вид визначає відповідний орган місцевого самоврядування.

У разі несплати аліментів на утримання дитини, одного з подружжя, батьків або інших членів сім'ї, що призвела до виникнення заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців із дня подання виконавчого документа. Відповідно до вимог  частини дванадцятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець зобов’язаний скласти протокол про вчинення боржником адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 183-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — протокол), та надіслати його для розгляду до суду за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів», встановлено єдиний підхід  до складання державними виконавцями протоколів про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 183-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Найбільші зміни стосувалися ст. 157 Сімейного кодексу України, ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження», ст. ст. 31, 183 Кодексу про адміністративні правопорушення.

Так, статтею 183-1  встановлено адміністративну відповідальність за несплату аліментів, що полягає у несплаті аліментів на утримання дитини, одного з подружжя, батьків або інших членів сім’ї, що призвела до виникнення заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання. За таке порушення передбачено адміністративне стягнення у вигляді суспільно корисних робіт на строк від ста двадцяти до двохсот сорока годин.

Кодекс України про адміністративні правопорушення  було доповнено новим видом адміністративного стягнення - суспільно корисні роботи (ст. 31-1), які на відміну від громадських робіт є платними та дають змогу боржникові шляхом їх виконання поступово погашати наявну заборгованість.

При цьому варто зауважити, що відповідно до частини четвертої статті  11 Закону України «Про виконавче провадження», строк обчислення зазначеної заборгованості встановлюється з наступного робочого дня після винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Якщо боржник ухиляється від виконання суспільно корисних робіт, його можуть арештувати. 

Таким чином Закон про посилення відповідальності за несплату аліментів спрямований на забезпечення належного виконання рішень щодо їх стягнення, що дозволить зменшити заборгованість зі сплати аліментів, а також забезпечить належне утримання осіб, які отримують аліменти.

 

Святошинський районний відділ                                                                                 

державної виконавчої служби міста Київ

 

06.06.2019

«Відвід у виконавчому провадженні»

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених Законом України «По виконавче провадження» (далі – Закон) випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Під час здійснення виконавчого провадження можуть виникати обставини, які суперечать деяким засадам виконавчого провадження, та унеможливлюють виконання рішень державними виконавцями, приватними виконавцями (далі - виконавець), а саме:

1) боржником або стягувачем є сам виконавець, близькі йому особи (особи, які разом проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки з виконавцем (у тому числі особи, які разом проживають, але не перебувають у шлюбі), а також незалежно від зазначених умов - чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням виконавця), пов’язані з ним особи.

Пов’язаними особами у розумінні цього Закону є юридичні та/або фізичні особи, відносини між якими можуть впливати на умови або результати їхньої діяльності чи діяльності осіб, яких вони представляють, з урахуванням таких критеріїв:

Виконавець безпосередньо та/або опосередковано (через пов’язаних осіб) володіє корпоративними правами юридичної особи, яка є стороною виконавчого провадження, чи спільно з юридичною та/або фізичною особою, яка є стороною виконавчого провадження, володіє корпоративними правами будь-якої юридичної особи;

Виконавець має право та/або повноваження призначати (обирати) одноособовий виконавчий орган або колегіальний склад виконавчого органу/склад наглядової ради зазначених юридичних осіб.

Пряма або опосередкована участь держави в юридичних особах не є підставою для визнання таких юридичних осіб пов’язаними;

2) боржником або стягувачем є особа, яка перебуває у трудових відносинах з таким виконавцем;

3) виконавець, близька йому особа або особа, яка перебуває з виконавцем у трудових відносинах, має реальний або потенційний конфлікт інтересів;

4) сума стягнення за виконавчим документом з урахуванням сум за виконавчими документами, що вже перебувають на виконанні у приватного виконавця, перевищує мінімальний розмір страхової суми за договором страхування цивільно-правової відповідальності такого приватного виконавця.

Тому, відповідно до вимог статті 23 Закону, у разі виявлення таких обставин, виконавець зобов’язаний заявити самовідвід та повідомити про цестягувача.

З тих самих підстав відвід виконавцю може бути заявлений стягувачем, боржником або їхніми представниками. Відвід має бути вмотивованим, викладеним у письмовій формі і може бути заявлений у будь-який час до закінчення виконавчого провадження.

2. Питання про відвід державного виконавця, який не заявив самовідвід, вирішується начальником відділу, якому підпорядкований державний виконавець, про що виноситься постанова.

Питання про відвід, самовідвід начальника відділу або всіх державних виконавців зазначеного відділу вирішується керівником органу державної виконавчої служби вищого рівня. Постанова про задоволення чи відмову в задоволенні відводу, самовідводу начальника відділу або всіх державних виконавців зазначеного відділу може бути оскаржена в 10-денний строк у порядку, встановленому цим Законом.

У разі відводу державного виконавця виконавчий документ передається у встановленому порядку іншому державному виконавцеві або іншому органу державної виконавчої служби.

Відмова у задоволенні відводу державного виконавця може бути оскаржена в 10-денний строк у порядку, встановленому цим Законом.

Посадові особи, які мають право на розгляд питання про відвід державного виконавця, зобов’язані розглянути заяву про відвід або самовідвід у строк до п’яти робочих днів після її надходження.

3. Питання про відвід приватному виконавцю, який не заявив самовідвід, вирішується самим приватним виконавцем у строк до п’яти робочих днів після надходження заяви про відвід.

У  випадку самовідводу приватного виконавця він зобов’язаний повернути виконавчий документ стягувачу або передати його за згодою стягувача іншому приватному виконавцю чи відповідному органу державної виконавчої служби.

Постанова приватного виконавця про самовідвід або про відмову у відводі може бути оскаржена стягувачем, боржником або їхніми представниками до суду.

4. Експерт, спеціаліст, суб’єкт оціночної діяльності - суб’єкт господарювання, перекладач не можуть братии участі у виконавчому провадженні і підлягають відводу, якщо вони є близькими родичами сторін, їхніми представниками або іншими особами, які беруть участь у виконавчому провадженні, або заінтересовані в результаті виконання рішення, або якщо є інші обставини, що викликають сумнів у їх неупередженості.

За наявності підстав для відводу експерт, спеціаліст, суб’єкт оціночної діяльності - суб’єкт господарювання, перекладач зобов’язані заявити самовідвід. З тих самих підстав відвід таким особам може бути заявлений стягувачем, боржником або їхніми представниками. Відвід повинен бути вмотивованим, викладеним у письмовій формі і може бути заявлений у будь-який час до закінчення виконавчого провадження.

Питання про відвід експерта, спеціаліста, суб’єкта оціночної діяльності - суб’єкта господарювання чи перекладачав ирішується у строк до п’яти  робочихднів після надходження заяви про відвід шляхом винесення вмотивованої  постанови виконавця.

 

«Накладення арешту на майно боржника»

Порядок звільнення майна з-під арешту в рамках виконавчого провадження регулюється Законом України «Про виконавче провадження» та Інструкцією з організації примусового виконання рішень.

Арешт на майно боржника може накладатися виконавцем шляхом:

  • винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах;
  • винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї;
  • винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;
  • проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Відповідно до статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» у разі закінчення виконавчого провадження арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження.

Відповідно до Інструкції з організації примусового виконання рішень, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду або іншого органу який його видав, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, а також наслідки завершення відповідного виконавчого провадження (зняття арешту тощо).

Відповідно до статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна - арешт з майна знімається за постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.

Копія постанови про зняття арешту з майна надсилається боржнику та органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.

Виконавець зобов'язаний зняти арешт з рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом.

З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом.

Копія постанови начальника відділу державної виконавчої служби про зняття арешту з майна боржника не пізніше наступного дня після її винесення надсилається сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту.

У разі наявності письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності-суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зносу, пошкодженням або в разі якщо витрати, пов'язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, арешт з майна боржника може бути знято за постановою виконавця.

Копії постанови виконавця про зняття арешту з майна надсилаються не пізніше наступного робочого дня після її винесення сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту.

У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду.

Зазначені у цій статті постанови можуть бути оскаржені сторонами в десятиденний строк у порядку, встановленому Законом.

 

«Особливості виконання рішень про стягнення аліментів»

Виконавець розпочинає примусове виконання рішення про стягнення аліментів на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Заява про примусове виконання рішення подається до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця у письмовій формі разом із оригіналом (дублікатом) виконавчого документа.

        Так, у заяві про примусове виконання рішення зазначаються такі відомості:назва і дата видачі виконавчого документа;прізвище, ім'я та (за наявності) по батькові стягувача; дата народження та адреса місця проживання чи перебування стягувача; реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) стягувача; номер телефону стягувача; спосіб перерахування стягнутих аліментних сум;реквізити рахунку, відкритого у банку або в іншій фінансовій установі, для отримання аліментних сум (за наявності).

До заяви про примусове виконання рішення, яка подається представником стягувача, додається документ, що підтверджує його повноваження.

У разі відсутності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття його до виконання, визначених статтями 45 Закону, виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, яка виготовляється за допомогою автоматизованої системи виконавчого провадження.

Одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження державний виконавець направляє стягувачу роз’яснення положень статті 183-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, частини п’ятої статті 157 Сімейного кодексу України та частини дев’ятої статті 71 Закону та повідомляє, що стягувач має право надати підтвердний документ у разі, якщо аліменти стягуються на утримання дитини з інвалідністю, дитини, яка хворіє на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, або на утримання дитини, яка отримала тяжкі травми, потребує трансплантації органа, паліативної допомоги.

 Виконавець протягом десяти днів з дня відкриття виконавчого провадження здійснює заходи для отримання інформації про доходи боржника та виносить постанову про звернення стягнення на доходи боржника. У разі якщо боржник отримує заробіток (доходи) у різних місцях, відрахування аліментів із кожного виду виплат здійснюється за окремими постановами про звернення стягнення на доходи боржника згідно з розміром утримання, визначеним виконавчим документом.

У разі якщо боржник не працює і сплачує аліменти самостійно стягувачу, квитанції (або їх копії) про перерахування аліментів надаються виконавцю не пізніше наступного робочого дня після сплати та долучаються до матеріалів виконавчого провадження.

Виконавець обчислює розмір заборгованості зі сплати аліментів щомісяця та у випадках, передбачених частиною четвертою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», повідомляє про розрахунок заборгованості стягувача і боржника.

Якщо за виконавчим документом, пред'явленим до виконання, утримання аліментів не проводилося у зв'язку з розшуком боржника, стягнення аліментів має здійснюватись за весь період незалежно від установленого десятирічного строку та досягнення повноліття особою, на утримання якої присуджені аліменти.

Також, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці, виконавець:виносить повідомлення про внесення відомостей про боржника до Єдиного реєстру боржників;звертає стягнення на майно боржника;надсилає стягувачу письмове роз’яснення про право на звернення до органів досудового розслідування із заявою (повідомленням) про вчинення кримінального правопорушення боржником, що полягає в ухиленні від сплати аліментів.

За наявності заборгованості зі сплати аліментів, яка утворилася з дня пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання та сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці (у випадках, визначених абзацом шостим частини дев’ятої статті 71 Закону, - три місяці), державний виконавець виносить вмотивовані постанови, передбачені пунктами 1-4 частини дев’ятої статті 71 Закону, які виготовляються за допомогою автоматизованої системи виконавчого провадження.

Тимчасові заходи, передбачені пунктами 1-4 частини дев’ятої статті 71 Закону, припиняються у разі погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі на підставі постанов державного виконавця про скасування таких заходів або закінчення виконавчого провадження на підставі пунктів 12579101214 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».

Зокрема, виконавець накладає на боржника штраф у розмірі та у випадках, визначених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».

Закінчує  виконавець виконавче провадження про стягнення аліментів після закінчення передбаченого законом строку їх стягнення за умови, що суму аліментів стягнено в повному обсязі. Заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття.

Уразі наявності заборгованості, яка виникла на момент закінчення встановленого строку для стягнення аліментів, її стягнення проводиться у загальному порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження».

 

«Примусове виконання судового рішення»

Важливу роль у виконавчому провадженні відіграє вжиття всіх необхідних заходів для примусового виконання рішень.  При виконанні судового рішення на державного виконавця покладені  зобов'язання своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії в межах  законодавства.

Якщо ж боржник не здійснює жодних дій по виконанню судового рішення та покладених на нього обов’язків, а навпаки перешкоджає або навмисно ухиляється, одним із методів протидії є право державного виконавця на звернення з поданням до суду про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон, оскільки судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими для виконання на всій території України.

Пунктом 19 частини 3 статті 18 Закону України  № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі – Закон) передбачено, що виконавець має право у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду, за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов'язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів.

Статтею 337 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що тимчасове обмеження фізичної особи - боржника у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як виключний захід забезпечення виконання судового рішення.

Суд негайно розглядає таке подання без повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного (приватного) виконавця.

Схожим є припис в статті 441 Цивільно-процесуальному кодексі України, тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення.

Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням, на строк до повного виконання такого судового рішення.

Щодо підсудності справ то вищевказаними кодексами передбачено, що процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

А якщо боржником виступає керівник боржника - юридичної особи чи можливо у такому разі обмежити у виїзді за кордон?

Чіткого визначення чинними процесуальними кодексами в обмеженні саме керівника боржника юридичної особи  не передбачено. Слід зазначити, що важливу роль відіграє подання державного виконавця, оскільки у кожному випадку враховуються обставини певного провадження вчинення виконавцем всіх виконавчих дій та обґрунтування ухилення від виконання зобов’язань.

Щодо подання, то для нього  існують певні вимоги, яких державний виконавець повинен дотриматись. Відповідно до п.2  розділу XIII Інструкції з організації примусового виконання рішень затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 № 2832/5 «Про внесення змін до деяких наказів Міністерства юстиції України» (далі – Інстррукція), подання готується на бланку відповідного органу державної виконавчої служби, приватного виконавця.

Подання має обов’язково містити:

для встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - найменування суду, до якого надсилається подання;

відомості про виконавче провадження (найменування, дата, номер виконавчого документа, на підставі якого відкрито виконавче провадження, орган (посадова особа), який (яка) видав(ла) виконавчий документ, резолютивна частина рішення, номер виконавчого провадження згідно з автоматизованою системою виконавчого провадження, дата відкриття виконавчого провадження тощо);

прізвище, ім’я та по батькові боржника (керівника юридичної особи - боржника), дату народження (число, місяць та рік);

громадянство боржника (керівника юридичної особи - боржника) (за наявності таких даних);

реєстраційний номер облікової картки платника податків або серію і номер паспорта боржника (керівника юридичної особи) - громадянина України, який через свої релігійні переконання відмовився від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомив про це відповідний контролюючий орган і має відмітку у паспорті (за наявності таких даних).

У разі виконання зведеного виконавчого провадження зазначаються його номер в автоматизованій системі виконавчого провадження, кількість виконавчих проваджень, включених до зведеного виконавчого провадження, загальна сума стягнення з урахуванням суми виконавчого збору та витрат виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця тощо;

обґрунтування ухилення боржника від виконання своїх зобов’язань (зобов’язань боржника - юридичної особи);

резолютивну частину подання.

До подання додаються копії виконавчого документа, постанови про відкриття виконавчого провадження. У разі виконання зведеного виконавчого провадження до подання додається облікова картка на зведене виконавче провадження. За необхідності до подань державного виконавця, приватного виконавця можуть додаватися копії інших документів.

За наявності в поданні також зазначаються місце проживання (реєстрації) та інші відомості про особу, які відомі державному виконавцю, приватному виконавцю.

Складніше якщо ніякої інформації про боржника окрім прізвища ім’я та по-батькові немає, в такому разі у судді будуть підстави відмовити у задоволенні.

Аналізуючи судову практику можна зробити висновок, що суди більше відмовляють в задоволенні подання аніж задовольняють його. Але ж все таки практика тимчасового обмеження керівника в праві виїзду за кордон існує.

Солом`янським районним суд м. Києва в справі № 760/12550/18-ц Подання в тимчасовому обмеженні в праві виїзду за кордон без вилучення паспорта для виїзду за кордон керівника ТОВ «Лізингова компанія «АВТО ЛАЙФ задоволено.

У справі № 501/1076/17 Іллічівський міський суд Одеської області виніс ухвалу про Тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України ТОВ «УКРАЇНСЬКА ПІВДЕННА ЗЕРНОВА КОМПАНІЯ» до виконання покладених на нього рішеннями суду зобов’язань з огляду на наступне.

Задовольняючи подання, суд керувався наступними нормами законодавства.

Згідно ч.1 та ч.2 ст.6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон у випадках, якщо громадянин ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання цих зобов’язань.

Ст.129-1 Конституції України передбачає, що судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Ст.14 ЦПК України передбачає, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Щодо відмов у задоволенні подання про обмеження виїзду за кордон керівника маємо наступне.

Господарським судом міста Києва у справі №  910/28019/15,  розглянуто подання державного виконавця Солом'янського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, у задоволенні  подання державного виконавця судом відмовлено.  

Суд у своєму рішенні керувався наступним.

Згідно ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Пунктом 19 ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду, за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи за межі України до виконання зобов'язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів.

Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв'язання спорів у цій сфері.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов'язань

Право державного виконавця на звернення з поданням до суду про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон виникає лише у разі ухилення боржника від виконання, покладених на нього рішенням суду зобов'язань.

Проте, державним виконавцем не надано суду доказів ухилення боржника від виконання рішення суду, тобто наявність лише невиконаного зобов'язання не наділяє державного виконавця правом на звернення до суду з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за кордон.

Крім того, головний державний виконавець не надав доказів того, що боржник має паспорт громадянина Украйни для виїзду за кордон і відповідно має реальну можливість виїхати за межі України.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ГПК України тимчасове обмеження фізичної особи - боржника у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як виключний захід забезпечення виконання судового рішення.

Згідно з ч. 3 ст. 337 ГПК України суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням, на строк до повного виконання такого судового рішення.

Статтею 338 ГПК України встановлено, що процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом.

Враховуючи викладене та те, що наявність лише самого зобов'язання не наділяє державного виконавця правом на звернення до суду з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за кордон, а головним державним виконавцем не надано доказів того, що боржник має паспорт громадянина Украйни для виїзду за кордон, в задоволенні подання головного державного виконавця Солом'янського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України слід відмовити.

Схожа ситуація у справі №  910/12432/15 у праві виїзду за межі України боржника без вилучення паспортного документа у справі було відмовлено.  

Також,  Іваничівським районним судом Волинської області у справі № 903/375/15Начало формыКонец формы

в задоволенні подання головного державного виконавця Іваничівського районного відділу державної виконавчої служби без вилучення паспортного документа відмовлено.

Відтак, можна зробити висновки, що обмежити у виїзді за кордон керівника не так просто, але можливо у разі надання достатньої кількості доказів про факти ухилення від виконання судового рішення.

Під ухиленням від виконання зобов'язання варто розуміти такі  дії чи бездіяльність з боку боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні ним рішення суду,  за наявності при цьому можливостей вчинити дії в порядку його виконання  та за відсутності об'єктивних обставин, які перешкоджають виконанню.

Якщо керівник боржника  не вчинив жодних дій, спрямованих на виконання боргового зобов'язання, а саме,  до державного виконавця не прибув, не надав  своєчасно у строк, встановлений державним виконавцем, достовірних відомостей про свої доходи та майно, про рахунки у банках чи інших фінансових установах та пояснень стосовно причин невиконання рішення не надав, а державний виконавець зі свого боку вчинив всі дії передбачені законом, в такому разі, обставини свідчать, що боржник в особі його керівника ухиляється від виконання рішення суду, що є підставою для обмеження його в праві виїзду за межі України та вчинення інших дій передбаченим Законом.

Слід зазначити, що тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України особи знімається у разі винесення виконавцем постанови про:

повернення виконавчого документа до суду, який його видав, на підставі частини першої статті 38 Закону.

закінчення виконавчого провадження на підставі пунктів 1 - 35 - 79 - 121415 частини першої статті 39 Закону;

скасування тимчасового обмеження у праві виїзду особи з України - у разі належного виконання особою зобов’язань щодо сплати періодичних платежів. (п. 5 розділу XIII Інструкції).

Також, винесену ухвалу щодо обмеження у виїзді за кордон можливо оскаржити в апеляційній інстанції скориставшись своїм процесуальним правом на оскарження. Враховуючи той факт, що суди апеляційної інстанції більше відмовляють в задоволенні подання в обмеженні виїзду за кордон саме керівника боржника юридичної особи, аніж задовольняють.

В апеляційному розгляді щодо справ № 918/432/16, 237/3549/16-ц344/13626/16-ц349/226/18 в задоволенні подання відмовлено з огляду на те, що доводи ухилення від виконання зобов’язань є не обґрунтованими з боку державного виконавця.

Наостанок необхідно зазначити, що відповідно до ст. 389 ЦПК України, ухвали про тимчасову заборону виїзду за кордон не підлягають касаційному оскарженню.

 

Видача свідоцтв про право власності на частку в спільному

майні подружжя у разі смерті одного з подружжя.

Згідно частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя видаються, як правило, на половину спільного майна і мають на меті встановлення обсягу спадщини, яка перейде до спадкоємців одного з подружжя.

Оскільки ця нотаріальна дія тісно пов’язана з відносинами, що виникають з приводу спадкування, логічно, що вона вчиняється за місцем відкриття спадщини.

У зв’язку з тим, що видача свідоцтв на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя є частиною нотаріального процесу з оформлення спадкових прав, нотаріус при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом з’ясовує, чи є у спадкодавця той з подружжя, який його пережив і має право на одержання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя.

Свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя видаються нотаріусами на підставі письмової заяви другого з подружжя. При цьому нотаріусу необхідно надати документ, який посвідчує шлюбні відносини.

З метою перевірки належності одному з подружжя нерухомого майна, нотаріус витребовує оригінали документів, що посвідчують право власності на майно.

Цілком логічно, що видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя відбувається виключно за умови надання нотаріусу свідоцтва про смерть одного з подружжя.

Строк видачі свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя в законодавстві не визначений, але у зв’язку з тим, що видача свідоцтва фактично є частиною провадження по спадковій справі та впливає на розмір спадкової маси, то і строк для подачі заяви про видачу такого свідоцтва, виходячи з вимог частини першої статті 1270 Кодексу, доцільно встановлювати в шість місяців з моменту відкриття спадщини.

При цьому, жодний нормативний акт не забороняє видачу такого свідоцтва і до спливу цього строку.

 

Виконавче провадження. Рішення, які підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до цього Закону України «Про виконавче провадження» примусовому виконанню підлягають рішення на підставі таких виконавчих документів:

1) виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України;

1-1) судові накази;

2) ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом;

3) виконавчих написів нотаріусів;

4) посвідчень комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій;

5) постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди;

6) постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

7) рішень інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами;

8) рішень Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", а також рішень інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України;

9) рішень (постанов) суб’єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень.

Слід зазначити, що рішення суду, навіть таке, яким позов задоволено та встановлено стягнути кошти на Вашу користь не є виконавчим документом. Для реалізації права на виконання рішення органами ДВС необхідно звернутися до суду, який прийняв рішення для видачі виконавчого документа.

Підвідомчість виконання рішень органам ДВС за територіальністю:

  • За місцем проживання боржника
  • За місцем перебування боржника
  • За місцем роботи боржника
  • За місцезнаходженням майна боржника

Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу.

Підвідомчість виконання рішень за суб’єктивною приналежністю боржника та сумою стягнення за виконавчим документом:

  • Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України підвідомчі рішення, за якими:

боржниками є Апарат Верховної Ради України, Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди, апеляційні суди, Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, Національне антикорупційне бюро України, Вища рада юстиції, Національний банк України, Рахункова палата, Управління справами Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та їх структурні підрозділи, інші органи державної влади та їх посадові особи;

сума зобов'язання становить п’ятдесят та більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті. (зміни щодо суми стягнення внесені наказом Міністерства юстиції № 1385/5 від 06.05.2019 . Раніше сума стягнення становила від двадцяти мільйонів гривень)

  • Відділу примусового виконання рішень управлінь державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підвідомчі рішення, за якими:

боржниками є територіальні органи центральних органів виконавчої влади та їх структурні підрозділи, місцеві суди, міські, районні або селищні ради чи районні державні адміністрації та їх структурні підрозділи, місцеві прокуратури, інші територіальні підрозділи органів державної влади та їх посадові особи;

сума зобов'язання становить від двадцяти п’яти до п’ятдесяти мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті.(зміни щодо суми стягнення внесені наказом Міністерства юстиції № 1385/5 від 06.05.2019 . Раніше сума стягнення становила від десяти до двадцяти);

  • Районним відділам ДВС підвідомчі рішення про стягнення для яких не встановлена спеціальна підвідомчість

Сума зобов’язання за становить до 25 мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті(зміни щодо суми стягнення внесені наказом Міністерства юстиції № 1385/5 від 06.05.2019 . Раніше сума стягнення становила до десяти мільйонів гривень).

15.05.2019 ухвалено рішення Конституційного суду України у справі за конституційною скаргою Хліпальської В.В., яким визнано неконституційним положення ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження», згідно якої до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову - у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.

Конституційний Суд України наголошує, що держава має позитивний обов’язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями частини другої статті 26 Закону правовим регулюванням щодо обов’язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, такий обов’язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 1291 Конституції України.

Таким чином, з 15.05.2019 сплата авансового внеску не є обов’язковою.

 

«Стягнення з боржника виконавчого збору» 

Стягнення виконавчого збору здійснюється у порядку, визначеному статтею 27 Закону України «Про виконавче провадження».

Про стягнення з боржника виконавчого збору та його розмір державний виконавець зазначає у постанові про відкриття виконавчого провадження.

Виконавчий збір стягується з боржника на підставі постанови про стягнення виконавчого збору, у якій зазначаються розмір та порядок стягнення нарахованого виконавчого збору.

Постанову про стягнення виконавчого збору державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) та не пізніше наступного робочого дня після її винесення надсилає сторонам виконавчого провадження.

Якщо рішення про стягнення коштів було виконано боржником частково до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, виконавчий збір стягується із суми, яку не було сплачено боржником до відкриття виконавчого провадження.

За виконавчим документом про стягнення аліментів у разі, якщо розмір заборгованості боржника перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців з дня пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання, державний виконавець зобов’язаний нарахувати виконавчий збір із суми заборгованості зі сплати аліментів.

Розрахунок нарахування виконавчого збору обчислюється державним виконавцем в автоматизованій системі виконавчого провадження та долучається до матеріалів виконавчого провадження.

Виконавчий збір нараховується із суми заборгованості, визначеної у розрахунку заборгованості зі сплати аліментів.

Надалі у разі прострочення боржником щомісячного аліментного платежу нарахування виконавчого збору здійснюється державним виконавцем щомісяця.

Не пізніше наступного робочого дня з дня погашення у повному обсязі заборгованості зі сплати аліментів, повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1,4 частини першої статті 37 Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1,2,7,9,14 частини першої статті 39 Закону, державний виконавець на підставі розрахунку нарахування виконавчого збору виносить постанову про стягнення виконавчого збору.

Виконання постанови про стягнення виконавчого збору здійснюється за рахунок стягнутих з боржника коштів за умови відсутності заборгованості зі сплати аліментів.

У разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1,3,4,6 частини першої статті37 Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1,2,4,6,7,9 (крім випадку, передбаченого частиною дев’ятою статті 27 Закону), 11,14 і 15 частини першої статті 39 Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, постанова про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом та цією Інструкцією.

Державний виконавець зобов’язаний відкрити виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації в автоматизованій системі виконавчого провадження.

Про розмір стягнутого виконавчого збору державний виконавець зазначає у виконавчому документі.

У випадку, передбаченому абзацом третім пункту 13 розділу ІХ цієї Інструкції, приватний виконавець не пізніше наступного робочого дня після закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа виносить постанову про передачу виконавчого документа відповідному органу державної виконавчої служби із врахуванням вимог статті 24 Закону.

 

Посвідчення договору дарування

Поняття договору дарування передбачає правовідносини, коли одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність  (ч. 1 ст. 717 ЦК України).

Сторонами договору дарування є дарувальник і обдаровуваний. Перший добровільно позбавляє себе певного майна, другий — набуває ці права. Якщо предметом договору дарування є річ, то обдаровуваний набуває на неї право власності.

Сторонами у договорі дарування можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи.

До нотаріального посвідчення договору дарування нотаріус зобов'язаний здійснити перевірку дієздатності та правоздатності сторін правочину. При перевірці цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи нотаріус зобов'язаний ознайомитися з установчими документами, свідоцтвом про державну реєстрацію, витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців цієї юридичної особи.

При посвідченні правочинів нотаріус встановлює особу учасників цивільних відносин, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії, а також дійсні наміри кожної із сторін та відсутність у них заперечень щодо кожної з умов правочину. Встановлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін.

Договір дарування нерухомого майна посвідчується нотаріусом за умови подання документів, що підтверджують право власності на таке майно.

Такими документами є:

договір, за яким відповідно до законодавства передбачається перехід права власності, зокрема купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, лізингу, предметом якого є нерухоме майно, договір іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, спадковий договір (за наявності свідоцтва органу реєстрації актів цивільного стану про смерть чи рішення суду про оголошення особи померлою), договір про виділ у натурі частки з нерухомого майна, що є у спільній власності, про поділ нерухомого майна, що є у спільній власності, свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, що видається нотаріусом, свідоцтво про право на спадщину,

свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів),

свідоцтво про право власності на нерухоме майно,

рішення суду про визнання права власності на об'єкт нерухомого майна,

дублікат правовстановлювального документа, виданий нотаріусом, органом місцевого самоврядування, органом приватизації, копія архівного правовстановлювального документа, видана державним архівом.

Окрім правовстановлюючого документа на квартиру, нотаріус вимагає витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно або інформаційну довідку з БТІ, для підтвердження прова власності на відчужувану квартиру.

Якщо майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, необхідна взаємна згода їх на укладення договору. Така згода має бути висловлена письмово у вигляді заяви, справжність підпису на якій засвідчується нотаріально (стаття 65 Сімейного кодексу України).

У випадку, якщо у відчужуваній квартирі мешкають неповнолітні (малолітні) особи, необхідна згода органу опіки й піклування на здійснення такого правочину. Така згода (або дозвіл) необхідна також, коли майно дарується на ім'я неповнолітніх (малолітніх) осіб. Дозвіл органу опіки і піклування оформлюється у вигляді рішення виконавчого комітету відповідної міської, селищної або сільської ради, або розпорядження відповідної районної державної адміністрації за місцем проживання неповнолітніх (малолітніх) осіб.

При посвідченні договорів дарування нотаріус перевіряє інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчудження об'єктів нерухомого майна та суб'єкта, відомості про обтяження, іпотеку, інші речові права та податкову заставу, чи не перебуває предмет договору в іпотеці, у податковій заставі, а також відсутність заборони на відчуження (арешт) нерухомого майна.

Ч. 2 ст. 719 ЦК України містить в собі положення, відповідно до якого договір дарування передбачає нотаріальну форму незалежно від суб'єктного складу обдарованих осіб (фізичних чи юридичних). Згідно з даною статтею договір дарування нерухомої речі обов'язково укладається у письмовій формі і посвідчується нотаріусом. Таким чином, для посвідчення договірів дарування нерухомого майна, необхідним є  звернення до державного або приватного нотаріуса.

Посвідчення договорів дарування квартири, проводиться за місцем розташування майна або за місцем реєстрації однієї із сторін правочину.

Оформлюючи даний вид договору, нотаріус пересвідчується в законності його умов, цілях, встановлює істинну волю сторін договору..

Договір дарування є завжди безоплатним, тому дарувальник не має права вимагати від обдарованої особи зустрічних дій майнового характеру. Подарувати майно іншим особам є виключним правом власника.

Згідно положень Цивільного кодексу, договір дарування безоплатний, і дарувальник не отримує ніякого зустрічного надання з боку обдарованого. Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (ч.2 ст.717 ЦК України).

Дарування являє собою правочин, заснований на взаємній згоді, а не за волевиявленням одного дарувальника. Це і відрізняє договір дарування від, наприклад, заповіту, де необхідна згода спадкоємця при здійсненні цієї односторонньої угоди. При заповіті права і обов’язки померлого переходять у момент його смерті, а договір дарування не може бути укладений у випадку настання смерті в майбутньому дарувальника. Якщо не має згоди обдарованого на отримання майна або бажання дарувальника на безоплатну передачу майна – немає і договору дарування.

Договір дарування важається укладеним, за наявності волевиявлення обдарованої особи. Якщо дарунок не прийнято, договір дарування не вважається укладеним. При цьому не може бути ніяких правових підстав, щоб змусити особу прийняти дарунок, якщо вона на це не дала згоди раніше. З укладенням договору дарування фактично припиняється юридичний зв'язок між сторонами. Обдарована особа, безперечно, має право добровільно прийняти на себе обов'язок належного ставлення до дарувальника. Проте такий обов'язок має суто морально-етичний характер і не породжує відповідних юридичних наслідків. Тому, за чинним законодавством, неуважне ставлення обдарованої особи до дарувальника, нанесення останньому образ не можуть бути підставою для розірвання договору дарування. У відповідності до ч.1 статті 722 ЦК України, право власності у обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття. Також прийняттям дарунка є прийняття обдаровуваним документів, що посвідчують право власності на річ.

Відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрацїй у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Після  підписання договору дарування,  нотаріус згідно ст. 182 ЦК України реєструє квартиру за новим власником.    

Також ЦК України передбачено положення про те, що не тільки дарувальник особисто може укладати договір дарування. Від його імені такий договір може укласти його представник при додержанні певних умов, передбачених цивільним законодавством. Представник дарувальника повинен діяти на підставі письмового уповноваження (доручення), що видається однією особою іншій особі, представляти його інтереси перед третіми особами. Порядок  оформлення доручення підпорядковується загальним нормам цивільного законодавства. Представник має право укласти договір дарування від імені дарувальника-особи, від імені якої діє представник на підставі доручення, лише за умови, що у дорученні зазначено ім'я обдаровуваного. Якщо у дорученні на укладання договору дарування не встановлено імені обдарованого, воно визнається нікчемним.

За посвідчення договору дарування нерухомого майна сплачується державне мито у розмірі 1% суми договору (тобто вартості нерухомого майна), але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян

Для того, щоб визначити, яка вартість квартири або іншого майна, необхідно провести його оцінку. Займаються такою оцінкою спеціалісти – незалежні оцінювачі. На підставі документу, який називається звітом про оцінку, нотаріус вказує вартість подарунку в договір та визначає, який саме розмір податку доведеться сплатити.

Відповідно до статті 174 Податкового кодексу України, кошти, майно, майнові чи немайнові права, вартість робіт, послуг, подаровані платнику податку, оподатковуються згідно з правилами, встановленими для оподаткування спадщини.

Отримувачі подарунку зобов’язані вказати в декларації, про доходи за минулий рік, вартість отриманого майна для сплати податку на прибутки фізичних осіб (ПДФО).

У відповідності до положень статті 174 Податкового кодексу України (ПКУ) в редакції від 01.01.18, нульова ставка податку застосовується до отримувачів подарунку, якщо вони відносяться до першого і другого ступеня родинного зв’язку дарувальника.

До першого ступеня родинних зв’язків належать діти, чоловік/дружина, батьки. Другий ступінь родинних зв’язків формують рідні брати та сестри. А також дід та баба по материнській/батьківській лініях.

Обдаровувані родичі інших ступенів родинних зв’язків сплачують ПДФО по ставці 5% вартості подарованого майна.

Якщо громадянин України отримав майно в подарунок від іноземця, ставка ПДФО складає 18%. Проте, посвідчення договору дарування за участю фізичної особи-нерезидента (як дарувальника, так і обдаровуваного), можливе за умови сплати обдаровуваним податку до такого посвідчення. Копія платіжного документа долучається до примірника договору, що залишається у справах нотаріуса.

Крім податку, при посвідченні вищевказвного договору також сплачується військовий збір в розмірі 1,5% вартості отриманої нерухомості. За реєстрацію договору дарування держава стягує збір у розмірі 1% вартості об’єкта. Відповідно до правил пункту 174.4 ПКУ в редакції, прийнятій по Закону України №1910-19, сума збору вираховується на основі вартості нерухомості, яка вказана в договорі. Якщо обдаровувана людина входить до групи родинних зв’язків, з правом на нульову ставку ПДФО, незалежну оцінку вартості дарованої нерухомості не проводять.

Особами, відповідальними за сплату (перерахування) податку до бюджету, є фізичні особи, які отримали дарунок. У зв'язку з цим, рекомендується роз'яснювати сторонам статтю 174 Податкового кодексу України, про що зазначати у тексті договору.

Таким чином, безоплатна передача нерухомого майна у власність іншої особи передбачає процедуру посвідчення договору дарування нотаріусом та здійснення чітко визначених законодавством дій не тільки нотаріусом, а й сторонами договору.

Судовий захист — невід'ємне право кожного 

Столична юстиція консультує щодо захисту прав українців у рамках правопросвітницької кампанії «Я МАЮ ПРАВО!».

Рішенням другого сенату Конституційного Суду України від 15.05.2019 у справі № 3-368/2018 (5259/18) визнано такими, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини другої статті 26 Закону України “Про виконавче провадження”, яким визначено розміри авансового внеску, який стягувачі мають сплатити при примусовому виконанні рішень, а також передбачено випадки звільнення стягувачів від сплати такого внеску. 

Зазначеним Рішенням Конституційним Судом України наголошено, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у Законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних осіб та юридичних осіб, суспільства, держави.

Зазначена норма закладена на конституційному рівні у зв’язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401–VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 1291, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 1291 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов’язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.

Конституційний Суд України аналізуючи статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 1291 Основного Закону України приходить до висновку, що в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган.

Конституційний Суд України наголошує, що держава має позитивний обов’язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями частини другої статті 26 Закону правовим регулюванням щодо обов’язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, такий обов’язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 1291Конституції України.

Положення частини другої статті 26 Закону, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення тобто 15.05.2019.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

 

Спадкування з іноземним елементом 

З року в рік все більше громадян України від’їздять за кордон з метою одруження, працевлаштування та постійного проживання. Деякі громадяни України змінюють громадянство, а деякі мають два чи навіть три громадянства. Такі громадяни можуть змінити статус з резидента на нерезидента. Більшість з них не повертається в Україну, але нерухоме майно залишається на її території.

Фахівці в галузі права визначають методологічні недоліки книги VI Цивільного кодексу України. Сформульовані теоретичні основи інституту спадкування з іноземним елементом та визначено поняття “спадкування з іноземним елементом”, під яким розуміється комплекс правовідносин з іноземним елементом, які виникають у разі переходу прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) та у результаті такого переходу у останніх виникає комплекс прав та обов’язків у межах отриманої спадщини, які регламентуються як міжнародним, так і національним (іноземним) законодавством, м’яко кажучи недосконалі.

При цьому, складність в оформленні спадщини виникає у зв’язку з тим, що задіяна велика кількість установ, підприємств та служб, і як наслідок, виникає велика кількість помилок при вирішенні наступних питань: спадкування за законом нерезидентами нерухомого майна, перелік документів, що необхідний для оформлення спадкового майна, помилки при спадкуванні, основні етапи оформлення спадщини за законом нерезидентами згідно чинного законодавства Україні.

Отже, відповідно до ч. 1 ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) Згідно ч. 1 ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Фактично оформлення спадщини за законом нерезидентами, або їх представниками, здійснюється декількома етапами: підготовчий етап, оформлення довіреності, отримання картки платника податків, видача спадкового майна, реєстраційний етап, етап річного декларування.

Підготовчий етап включає в себе: подача (або надсилання) заяви про прийняття спадщини, або відмови у прийнятті спадщини, встановлення статусу резидента (або нерезидента), встановлення черги нотаріусом в порядку ЦК України, отримання та надання нотаріусу довідок з місця проживання, оцінка нерухомого майна, подання заявки та отримання звіту.

Особливість спадкування нерухомого майна за законом нерезидентами – це встановлення статусу фізичної особи, оскільки це має значення для бази оподаткування та ставки податку. Відповідно до пп. 14.1.122, п. 14.1, ст. 14 Податкового Кодексу України нерезиденти – це фізичні особи, які не є резидентами України.

Згідно пп. 14.1.213, п. 14.1, ст. 14 Податкового Кодексу України резиденти – це фізична особа, яка має місце проживання в Україні.

У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв'язки (центр життєвих інтересів) в Україні. У разі, якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від’їзду) протягом періоду або періодів податкового року.

Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім'ї або її реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності.

Якщо неможливо визначити резидентський статус, то фізична особа вважається резидентом, якщо вона є громадянином України.

 Згідно ст. ст. 1261-1265 ЦК України право на спадкування за законом мають (п’ять черг):

1. Діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

2. Рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

3. Рідні дядько та тітка спадкодавця.

4. Особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

5.1. Інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

5.2. Утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї.

Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, коли спадкоємцями укладено договір про зміну черговості права на спадкування.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Така заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника, а заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Закону України “Про міжнародне приватне право” спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, – правом України.

 У зв’язку з тим, що необхідно утримувати та сплатити податок з фізичних осіб та військовий збір, то необхідно проводити оцінку нерухомого майна. Основна помилка – закінчення строку дії звіту. Строк дії звіту шість місяців.

Етап перекладу та легалізація документів та оформлення довіреності включає:

- надсилання всіх необхідних документів з апостилем (свідоцтво про народження, рішення (свідоцтво) про розірвання шлюбу, інших документів), переклад документів на державну мову та посвідчення їх нотаріально;

- формування повноважень представника;

- складання довіреності;

- звернення до посольства України (або приватного нотаріусу за межами території України);

- сплата консульського збору;

- реєстрація довіреності у посольстві Україні, заповнення та подача заяви про реєстрацію довіреності та дублікат довіреності у Єдиному реєстрі довіреностей;

 - перевірка довіреності нотаріусом, який відкрив спадщину (строки дії довіреності, повноваження, прізвище та ім’я довірителя та уповноваженого);

- реєстрація довіреності у Єдиному реєстрі довіреностей та надання нотаріусом витягу про реєстрацію в Єдиному реєстрі довіреностей.

Строки підготовчого етапу та перекладу та легалізації документів та оформлення довіреності співпадають.

Довіреність може буде підписана та посвідчена на території України, тому цей етап може входити до попереднього.

Відповідно до ст.13 Закону України “Про міжнародне приватне право” документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Ст. 100 Закону України “Про нотаріат” передбачає, що документи, які складено за кордоном з участю іноземних властей або які від них виходять, приймаються нотаріусами за умови їх легалізації органами Міністерства закордонних справ України. Без легалізації такі документи приймаються нотаріусами у тих випадках, коли це передбачено законодавством України, міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Тобто, для вчинення будь-яких нотаріальних дій, у тому числі, і для засвідчення вірності перекладу та вірності копій, документи, які складено за кордоном за участю іноземних органів влади або які від них виходять, повинні прийматися нотаріусами за умови легалізації або проставляння апостилю, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Документи, що видані та мають юридичну силу на території України, також можуть використовуватись на території іншої держави тільки після їх відповідного засвідчення, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Існує два способи такого засвідчення: консульська легалізація та проставляння апостилю.

Консульська легалізація офіційного документу означає перевірку його відповідності чинному законодавству України або держави перебування, встановлення та посвідчення дійсності документа або справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ або засвідчила попередній підпис, а також дійсності відбитку штампу, печатки, якими скріплено документ.

Консульська легалізація вимагає обов’язкового посвідчення документів компетентними органами України з подальшим засвідченням в консульській установі тієї держави, де має бути представлений цей документ. Слід зазначити, що документ, який пройшов всі етапи засвідчення, є офіційним лише для тієї країни, консульська служба якої його легалізувала.

22 грудня 2003 року для України набула чинності Гаазька Конвенція від 5 жовтня 1961 року, яка скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів.

При застосуванні Гаазької Конвенції виконується процедура прославлення апостилю на офіційних документах компетентними органами України для представлення їх на території держав – учасниць Конвенції. Апостиль – це спеціальний штамп у формі квадрата, довжина сторін якого дорівнює щонайменше 9 сантиметрам, який засвідчує справжність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписувала документ, і автентичність відбитку печатки або штампа, яким скріплено документ. В Україні розмір спеціального штампу апостилю встановлено 10х10. Відповідно до вимог ст. 4 Конвенції, апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріплюється з документом; він повинен відповідати зразку, що додається до цієї Конвенції. Текст Гаазької Конвенції, а відповідно і зразка апостилю, викладено французькою та англійською мовами. Однак апостиль може бути складений офіційною мовою органу, що його видає. Типові пункти в апостилі можуть бути викладені також іншою мовою. Заголовок “Apostille” (Convention de la Haye du 5 octobre 1961) повинен бути викладений французькою мовою.

Етап отримання реєстраційного номеру облікової картки (або відмови від неї):

- подача облікової картки та копії паспорта громадянина України, або паспорт громадянина України для виїзду за кордон з відміткою про постійне проживання за кордоном, або нотаріально посвідчену фотокопію перекладу документу, що посвідчує нерезидента, довіреності (паспорт громадянина України представника) до територіальних органів Державної фіскальної служби України;

- видача картки платника податків. Нерезидент повинен отримати реєстраційний номер облікової картки, у випадку його відсутності, або відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган, ведеться в окремому реєстрі Державного реєстру за прізвищем, ім'ям, по батькові та серією і номером паспорта без використання реєстраційного номера облікової картки. Для заповнення облікової картки використовуються дані документа, що посвідчує особу. Облікові картки неповнолітніх фізичних осіб подаються одним із батьків (усиновителем, опікуном, піклувальником) за наявності свідоцтва про народження дитини та паспортного документа одного із батьків (усиновителя, опікуна, піклувальника). Уповноважений представник нерезидента може подати облікову картку.

При оформленні паспорта/проїзного документа для виїзду за кордон на постійне проживання на четвертій чи п’ятій сторінці паспорта/проїзного документа проставляється штамп “Постійне проживання”, який скріплюється печаткою. За наявності в таких осіб двох паспортів/проїзних документів один з них вилучається і підлягає знищенню в установленому порядку. Підлягає також вилученню в таких осіб та знищенню в установленому порядку паспорт громадянина України з відміткою про зняття з реєстраційного обліку. При поверненні таких громадян на постійне проживання в Україну вказаний штамп анулюється, а паспорт/проїзний документ повертається власникові.

Однак у паспорті громадянина України для виїзду за кордоном з відміткою про постійне проживання за кордоном містяться лише прізвище та ім’я, а от по батькові відсутнє, тому може виникнути велика кількість помилок. Отже, необхідно у обліковій картці вказувати тільки прізвище та ім’я. Як наслідок, нотаріус зазначає тільки прізвище та ім’я спадкоємця у всіх документах та видає свідоцтво про право на спадщину за законом з зазначенням вказаних персональних даних. У випадку зазначення нотаріусом прізвища, ім’я та по батькові у свідоцтві таке свідоцтво недійсне.

Етап видачі спадкового майна включає в себе:

– надання запиту нотаріусом в БТІ за ким зареєстроване нерухоме майно, документи на підставі яких зареєстроване право власності на певне нерухоме майно станом на певну дату. Отримання відповіді комунального підприємства;

– розрахунок та сплата податку з доходів фізичних осіб, військовий збір, перевірка реєстраційних рахунків для сплати необхідних платежів;

– сплата адміністративних послуг та нотаріальних послуг.

Строк передостаннього етапу становить більше шести місяців і до початку реєстраційного етапу.

На цьому етапі необхідно бути обережним, у зв’язку з тим, що співробітники бюро технічної інвентаризації часто неправильно вказують наступну інформацію: частки нерухомого майна, інформацію щодо адресата, адресу за якою міститься нерухоме майно спадкоємців та ін. Інколи співробітники взагалі некоректно дають відповідь на запит, або вказують не всю інформацію.

Реєстраційний етап – формування та відправлення до архіву реєстраційної справи. Так як у нерезидентів місце постійного проживання за кордоном, то місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна (ч. 1 і 2 ст. 1221 ЦК України).

При цьому необхідно мати на увазі, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, а часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (ч. 1 і 2 ст. 1220 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Відповідно до ч 1 і 2 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб’єкта державної реєстрації прав-нотаріуса. У разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду з одночасним набуттям речових прав на земельну ділянку, на якій вони розташовані, а також у разі державної реєстрації речових прав, що є похідними від права власності, одночасно з державною реєстрацією права власності на таке майно заявником подається одна заява. Уповноважена особа суб’єкта державної реєстрації прав, нотаріус за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав формує та роздруковує заяву у двох примірниках, на якій заявник (за умови відсутності зауважень до відомостей, зазначених у ній) та особа, яка сформувала таку заяву, проставляють підписи. Один примірник заяви надається заявникові, а другий долучається до документів, поданих для державної реєстрації прав. Після проставляння підписів на заяві уповноважена особа суб’єкта державної реєстрації прав, нотаріус або його помічник реєструє заяву в базі даних заяв. Заява не підлягає реєстрації у базі даних заяв виключно у випадках, передбачених Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”. Моментом прийняття заяви вважається дата і час її реєстрації у базі даних заяв. Реєстраційна справа відправляється нотаріусом до архіву

Етап річного декларування – останній етап. Нотаріус в момент видачі свідоцтва про право на спадщину за законом забирає у представника нерезидента довіреність. Однак представнику необхідно заповнити та відправити річну декларацію. Відповідно необхідно надавати іншу довіреність, або посвідчувати нотаріально довіреність, яка підшивається та зберігається в спадковій справі, що призводить до додаткових витрат та затягування оформлення всіх документів. Або, як вихід з цієї ситуації – відправити річну декларацію з місця постійного проживання нерезидента-спадкоємця.

Оподаткування – відповідно до Порядку оподаткування доходів фізичних осіб встановлено розділом ІV ПКУ, згідно із п. 162.1 ст. 162 якого платником податку на доходи фізичних осіб є, зокрема, фізична особа - нерезидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні.

Порядок оподаткування доходів, отриманих нерезидентами, регулюється п. 170.10 ст. 170 ПКУ, яким встановлено, що доходи з джерелом їх походження в Україні, що нараховуються (виплачуються, надаються) на користь нерезидентів, оподатковуються за правилами та ставками, визначеними для резидентів (з урахуванням особливостей, визначених деякими нормами розділу IV ПКУ для нерезидентів).

Оподаткування доходу, отриманого платником податку в результаті прийняття ним у спадщину коштів, майна, майнових чи немайнових прав, регулюється ст. 174 ПКУ, п. п. 174.2.3 п. 174.2 якої встановлено, що для будь-якого об'єкта спадщини, що успадковується спадкоємцем - нерезидентом від спадкодавця-резидента, застосовується ставка 18 відс., визначена у п. 167.1 ст. 167 ПКУ.

Відповідно до п. 174.3 ст. 174 ПКУ особами, відповідальними за сплату (перерахування) податку до бюджету, є спадкоємці, які отримали спадщину. При цьому спадкоємці - нерезиденти зобов'язані сплатити податок на доходи фізичних осіб до нотаріального оформлення об'єктів спадщини.

За наявності документа про сплату спадкоємцем - нерезидентом податку з вартості об'єкта спадщини нотаріус згідно з п. 174.4 ст. 174 ПКУ видає такому спадкоємцю свідоцтво про право на спадщину.

Враховуючи зазначене, до вартості будь-якого об'єкта спадщини, одержаного нерезидентом в Україні від спадкодавця – резидента, застосовується ставка податку 18 відсотків, передбачена п. 167.1 ПКУ. При цьому спадкоємець-нерезидент зобов’язаний сплатити податок до нотаріального оформлення об’єкта спадщини.

 

Сторони виконавчого провадження 

Виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів.

Виконавче провадження це сукупність дій визначених у Законі України «Про виконаве провадження» (далі - Закон), що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а такожрішеннями, яківідповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Поняття сторін виконавчого провадження визначено статтею 15 вказаного Закону, а саме - сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник.

Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ.

Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов’язок щодо виконання рішення.

За рішеннями про стягнення в дохід держави коштів або вчинення інших дій на користь чи в інтересах держави, що приймаються судами у справах, які розглядаються в порядку цивільного, адміністративного та господарського судочинства, стягувачем виступає державний орган, за позовом якого судом прийнято відповідне рішення.

За рішеннями про стягнення в дохід держави коштів або вчинення інших дій на користь чи в інтересах держави, прийнятими у справах про адміністративні правопорушення, та за рішеннями, прийнятими у кримінальних провадженнях, стягувачем виступає державний орган, який прийняв відповідне рішення або за матеріалами якого судом прийнято відповідне рішення.

За рішеннями про стягнення судового збору, про накладення штрафу (як засобу процесуального примусу) стягувачем є Державна судова адміністрація України.

У разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов’язковими тією мірою, якою вони були б обов’язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

У разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, ім’я чи по батькові (для фізичної особи), виконавець, за наявності підтверджуючих документів, змінює своєю постановою назву сторони виконавчого провадження.

Представництво сторін у виконавчому провадженні (ст. 16 Закону)

Сторони можуть реалізувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь фізичної особи у виконавчому провадженні не позбавляє її права мати представника, крім випадку, коли боржник згідно з рішенням зобов’язаний вчинити певні дії особисто.

Діти та особи, визнані судом недієздатними, реалізують свої права та виконують обов’язки, пов’язані з виконавчим провадженням, відповідно до вимог закону через своїх законних представників.

Представництво юридичних осіб у виконавчому провадженні здійснюється їх керівниками чи органами, посадовими особами, які діють у межах повноважень, наданих їм законом чи установчими документами юридичної особи, або через представників юридичної особи.

Представником юридичної особи у виконавчому провадженні може бути особа, яка відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань має право вчиняти дії від імені такої юридичної особи без довіреності. Повноваження представника юридичної особи у виконавчому провадженні можуть бути підтверджені довіреністю, виданою і оформленою відповідно до закону. Представник може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти така особа. Дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи у виконавчому провадженні можуть міститися в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань або у виданій довіреності.

Повноваження адвоката як представника посвідчуються ордером, дорученням органу чи установи, що уповноважені законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором про надання правової допомоги. До ордера обов’язково додається витяг з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих дій як представника сторони виконавчого провадження. Витяг засвідчується підписами сторін договору.

Особи, які не можуть бути представниками у виконавчому провадженні (стаття 17 Закону).

Представниками у виконавчому провадженні не можуть бути:

1) особи, які не мають повної цивільної дієздатності;

2) судді, слідчі, прокурори, працівники підрозділів, які провадять оперативно-розшукову діяльність, експерти, спеціалісти, перекладачі, суб’єкти оціночної діяльності - суб’єкти господарювання, які діють як учасники цього виконавчого провадження, виконавці та помічники приватних виконавців, крім випадків, коли вони діють як законні представники або уповноважені особи відповідного органу, що є стороною виконавчого провадження;

3) інші особи, які відповідно до закону не можуть здійснювати представництво.

Виконавець при здійсненні виконавчого провадження зобов’язаний використовувати всі надані йому права та повноваження, необхідні для забезпечення неупередженого, ефективного, своєчасного і повного виконання рішення.


 05.06.2019

Реалізація прав громадян, які проживають чи переселились

з тимчасово окупованої території України щодо поновлення актових записів цивільного стану

Відповідно до статті 49 Цивільного кодексу України та статей 2 та 3 Закону України „Про державну реєстрацію актів цивільного стану”, актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути  суб'єктом  цивільних  прав  та обов'язків. 

Відповідно до статті 9 Закону державна реєстрація актів цивільного стану проводиться з метою забезпечення реалізації прав фізичної особи та офіційного визнання і підтвердження державою фактів народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті. 

Державна реєстрація актів цивільного стану проводиться шляхом складення актових записів цивільного стану.

Актовий запис цивільного стану - це документ органу державної реєстрації актів цивільного стану, який містить персональні відомості про особу та підтверджує факт проведення державної реєстрації акта цивільного стану. 

Актовий запис цивільного стану є безспірним доказом фактів, реєстрація яких посвідчується, до спростування його в судовому порядку. 

Про факт державної реєстрації акту цивільного стану, складеного органами державної реєстрації актів цивільного стану видаються відповідні свідоцтва. 

У випадках, якщо оригінал свідоцтва про державну реєстрацію актів цивільного стану вкрадено, загублено, пошкоджено чи знищено, повторна видача свідоцтва здійснюється відділами державної реєстрації актів цивільного стану на підставі актових записів цивільного стану, складених як в електронному вигляді, так і на паперовому носії. 

Разом з тим,  у зв’язку з тимчасовою окупацією території України, існують не поодинокі випадки коли громадяни не мають можливості повторно отримати документи на підтвердження фактів народження особи, реєстрацій шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені та смерті з причини відсутності доступу до паперових носіїв актових записів, які знаходять на тимчасовій території України, та відсутністю відомостей про них у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян.

Окрім того, у громадян, по всяк час, виникає потреба у внесені змін до актових записів цивільного стану у зв'язку з усиновленням, скасуванням усиновлення, визнанням усиновлення недійсним, визнанням та встановленням факту батьківства, материнства, а також доповненням і виправленням відомостей. 

В таких випадках законодавством України, зокрема Законом України „Про державну реєстрацію актів цивільного стану” (надалі – Закон), Правилами внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, затвердженими наказом Міністерства юстиції України 12.01.2011 № 96/5, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 14.01.2011 року за № 55/18793 (далі - Правила) передбачено поновлення актових записів цивільного стану.

Так, пунктами 2.28. 3.13. Правил передбачено, що у разі необхідності внесення змін до актового запису цивільного стану, що зберігається на тимчасово окупованій території України, цей запис попередньо поновлюється у відділі державної реєстрації актів цивільного стану, до якого подано відповідну заяву громадянами України, що проживають на тимчасово окупованій території України або переселилися з неї, у відділі державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання громадянина України, яке знаходиться за межами тимчасово окупованої території України. 

Крім того, у разі якщо неможливо витребувати документи про державну реєстрацію актів цивільного стану у зв’язку зі зберіганням актових записів цивільного стану на тимчасово окупованій території України, актовий запис цивільного стану поновлюється у відділі державної реєстрації актів цивільного стану, до якого подано відповідну заяву громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території України або переселилися з неї; у відділі державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання громадянина України, яке знаходиться за межами тимчасово окупованої території України.

Відповідно до пунктів 3.1., 3.2., 3.3. 3.8. Правил заява про поновлення втраченого актового запису цивільного стану (або поновлення у зв’язку з необхідністю внесення змін до нього) за встановленою додатком 11 формою подається до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання заявника при пред'явленні паспорта або паспортного документа. 

Громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території України або переселилися з тимчасово окупованої території України, подають заяву про поновлення актового запису цивільного стану до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за межами цієї території на їх вибір. 

Громадяни України, а також іноземці, особи без громадянства, які проживають за кордоном, подають аналогічну заяву про поновлення втраченого актового запису цивільного стану, складеного органом державної реєстрації актів цивільного стану України, до дипломатичного представництва або консульської установи України.

Іноземці, особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, подають заяву про поновлення втраченого актового запису цивільного стану, складеного органом державної реєстрації актів цивільного стану України, до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання.

Відділ державної реєстрації актів цивільного стану не вправі відмовити громадянину в прийнятті та розгляді заяви про поновлення актового запису цивільного стану.

Поновлення актових записів цивільного стану проводиться за заявою:

особи, щодо якої було складено актовий запис; 

одного з батьків неповнолітнього (малолітнього); 

піклувальника неповнолітнього та опікуна малолітнього; 

опікуна недієздатної особи; 

спадкоємців померлого;

представника органу опіки та піклування під час здійснення повноважень з опіки та піклування стосовно особи, яка має право на подання такої заяви.

Разом із заявою про поновлення втраченого актового запису цивільного стану подаються:

архівна довідка, видана державним архівом в Автономній Республіці Крим, області, містах Києві та Севастополі, якщо метричні книги або книги державної реєстрації актів цивільного стану передані на зберігання до державного архіву;

документи (виписки з них), які підтверджують дані, необхідні для поновлення актового запису цивільного стану; 

свідоцтва про державну реєстрацію актів цивільного стану (про народження, смерть, шлюб, розірвання шлюбу тощо);

інші документи, необхідні для розгляду заяви та вирішення питання по суті. 

Пунктом 3.5. Правил визначено, що поновлення втрачених актових записів про шлюб, зміну прізвища, розірвання шлюбу, смерть проводиться тільки за наявності документів, які підтверджують, що відповідний актовий запис був раніше складений в органах державної реєстрації актів цивільного стану України (свідоцтва про державну реєстрацію акту цивільного стану, його копії, засвідченої нотаріально, відмітки (штампа) про державну реєстрацію акту цивільного стану в паспорті або паспортному документі), або на підставі рішення суду. 

Про поновлення актового запису цивільного стану, що зберігається на тимчасово окупованій території Донецької та Луганської областей, відомості якого наявні у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян, повідомляються відділи державної реєстрації актів цивільного стану управлінь державної реєстрації відповідних головних територіальних управлінь юстиції у Донецькій та Луганській областях.

Якщо поновлено актовий запис цивільного стану, що зберігається на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, відомості якого наявні у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян, повідомляється відділ державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Херсонській області. 

У разі отримання повідомлення про поновлення актового запису цивільного стану відділи державної реєстрації актів цивільного стану управлінь державної реєстрації головних територіальних управлінь юстиції у Донецькій, Луганській та Херсонській областях вносять відповідну відмітку тільки до Державного реєстру актів цивільного стану громадян.

Таким чином, державою захищені права громадян, які постраждали в результаті тимчасової окупації територій України, у сфері державної реєстрації актів цивільного стану.

 

ДОГОВОРИ МІЖ ПОДРУЖЖЯМ ЩОДО СПІЛЬНИХ ДІТЕЙ У ВИПАДКУ РОЗЛУЧЕННЯ 

У рамках правопросвітницького проекту Міністерства юстиції України «Я МАЮ ПРАВО!» столична юстиція надає правові консультації щодо різних правових питань. Одне з важливих питань -  це договори між подружжям щодо спільних дітей у випадку розлучення.  

Конвенція про права дитини та Закон України «Про охорону дитинства» передбачає, що дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов’язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визначено, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Відповідно до ст. 109 Сімейного Кодексу України (далі – Сімейний Кодекс) подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із батьків будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той із батьків, що буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.

Сімейний кодекс передбачає два види договорів подружжя щодо спільних дітей:

– договір про виховання дитини (ч. 1 ст. 109 Сімейного Кодексу);

– договір про розмір аліментів на дитину (ч. 2 ст. 109 Сімейного Кодексу).

Отже, подружжя, яке має дітей, подаючи до суду заяву про розірвання шлюбу, може укласти один із таких договорів. При цьому процедура розірвання шлюбу буде спрощеною, оскільки врегулюється питання щодо виховання, місця проживання, утримання малолітніх, неповнолітніх дітей у нотаріальному порядку шляхом підписання батьками таких договорів. Умови цього правочину не можуть порушувати особисті та майнові права дитини, що встановлені законодавством України та міжнародними нормативно-правовими актами, які ратифіковані Верховною Радою України.

У чинному сімейному законодавстві України закріплений принцип рівності обох батьків у питаннях виховання дітей.

Згідно вимог ст. 141 Сімейного Кодексу мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, адже усунення одного з них від виховання дитини порушує не тільки право цього батька (матері), а й, як правило, права самої дитини.

Відповідно до ч. 4 ст. 157 Сімейного Кодексу батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Тут можуть бути зафіксовані будь-які важливі для сторін умови: місце спілкування, їх періодичність, тривалість, необхідність присутності третіх осіб при спілкуванні тощо.

Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Також умови зазначених договорів подружжя можливо об’єднати. Сторони можуть скласти єдиний договір про виховання та утримання дитини після розірвання шлюбу з урахуванням того, що в такому договорі будуть міститися умови щодо сплати аліментів на дитину, умови стосовно участі батьків у вихованні дитини, тобто: яку участь у забезпеченні умов її життя братиме той із батьків, який буде мешкати окремо, умови здійснення їх права на особисте виховання дитини, а також з ким із батьків буде проживати дитина.

Відповідно ст.160 Сімейного Кодексу місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків; яка вже досягла 10 років – за спільною згодою батьків та самої дитини; якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою.

Договір не повинен суперечити інтересам дитини. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання (ч. 2 ст. 171 Сімейного Кодексу).

Кожен з батьків повинен розуміти, що у вихованні дитини повинні брати участь обоє батьків. Усунення одного з них від виховання дитини не тільки порушує права батьків, але, в першу чергу, порушує право самої дитини на повноцінне виховання та щасливе дитинство.

 

Корисна інформація щодо безоплатної правової допомоги

У рамках правопросвітницького проекту Міністерства юстиції України «Я МАЮ ПРАВО!» столична юстиція надає правові консультації щодо різних правових питань. Одне з важливих питань -  це безоплатна правова допомога.

Безоплатна правова допомога – правова допомога, яка гарантується державою та повністю або частково надається за рахунок коштів Державного бюджету, місцевих бюджетів та інших джерел. 

Право на безоплатну правову допомогу – це гарантована Конституцією України можливість громадина України, іноземця, особи без громадянства, у тому числі біженця, отримати в повному обсязі безоплатну первинну правову допомогу, а також можливість певної категорії осіб отримати безоплатну вторинну правову допомогу.

В нашій державі право кожного на отримання професійної правничої допомоги закріплено статтею 59 Конституції України. І ця допомога надається безоплатно у передбачених законом випадках.

Так, Закон України «Про безоплатну правову допомогу» (далі Закон) передбачає надання двох видів безоплатної правової допомоги – первинної та вторинної.

Безоплатна первинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає в інформуванні особи про її права і свободи, порядок їх реалізації, відновлення у випадку їх порушення та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. 

Безоплатна первинна правова допомога включає такі види правових послуг:

- надання правової інформації;

- надання консультацій і роз’яснень з правових питань;

- складання заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру);

- надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.

Безоплатну первинну правову допомогу надають:

- органи виконавчої влади;

- органи місцевого самоврядування;

- фізичні та юридичні особи приватного права;

- спеціалізовані установи

- центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги.     

Отримати таку допомогу має право кожен. Тож звернутися за наданням зазначеної допомоги мають право не лише громадяни України, а й іноземні громадяни, особи без громадянства, біженці, тобто усі особи, які перебувають під юрисдикцією України.

Безоплатна вторинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя.    

Безоплатна вторинна правова допомога полягатиме у наданні таких правових послуг:

- захист;

- здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами;

- складення документів процесуального характеру.

 Безоплатну вторинну правову допомогу надають:

- центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги;

- адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу.

 Відповідно Закону право на безоплатну вторинну правову допомогу мають такі категорії осіб:

1) особи, які перебувають під юрисдикцією України, якщо їхній середньомісячний дохід не перевищує двох розмірів прожиткового мінімуму, розрахованого та затвердженого відповідно до закону для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення, а також інваліди, які отримують пенсію або допомогу, що призначається замість пенсії, у розмірі, що не перевищує двох прожиткових мінімумів для непрацездатних осіб;

2) діти, у тому числі діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти, які перебувають у складних життєвих обставинах, діти, які постраждали внаслідок воєнних дій чи збройного конфлікту;

2-1) внутрішньо переміщені особи;
2-2) громадяни України, які звернулися із заявою про взяття їх на облік як внутрішньо переміщених осіб;

3) особи, до яких застосовано адміністративне затримання;

4) особи, до яких застосовано адміністративний арешт;

5) особи, які відповідно до положень кримінального процесуального законодавства вважаються затриманими;

6) особи, стосовно яких обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою;

7) особи, у кримінальних провадженнях стосовно яких відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої процесуальної дії, а також особи, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або обмеження волі;

8) особи, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»;

9) ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особи, які мають особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, особи, які належать до числа жертв нацистських переслідувань;

9-1) особи, які перебувають під юрисдикцією України і звернулися для отримання статусу особи, на яку поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

10) особи, щодо яких суд розглядає справу про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

11) особи, щодо яких суд розглядає справу про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку;

12) особи, реабілітовані відповідно до законодавства України;

13) особи, які постраждали від домашнього насильства або насильства за ознакою статі.

Також право на безоплатну вторинну правову допомогу мають громадяни держав, з якими Україна уклала відповідні міжнародні договори про правову допомогу, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також іноземці та особи без громадянства відповідно до міжнародних договорів, учасником яких є Україна, якщо такі договори зобов'язують держав-учасниць надавати певним категоріям осіб безоплатну правову допомогу.

Надання  громадянам  безоплатної  правової  допомоги - це дієвий та ефективний механізм, який дає можливість  захистити  свої права кожному.

Сотні тисяч українців отримують захист у пунктах надання безоплатної правової допомоги.

Маєте питання? Звертайтесь за правовою допомогою  0 800 213 103  Єдиний  контакт  - центр системи безоплатної правової допомоги:  цілодобово  та  безкоштовно  у  межах  України. Захищаємо права разом!

 

 

27.05.2019

Договір про сплату аліментів

 

Одне з основних завдань юстиції – захист прав дітей на належне утримання. Столчина юстиція консульту